Говорила вона красиво, вагомо, спокійно. Образно. У Вандлик був талант утовкмачувати підопічним нові навички безпосередньо в підкірку.
Мені випала нагода ближче познайомитися з нею на нещодавніх змаганнях зі стрільби. Участь брали тільки бойові частини. Я був присутній тоді лише тому, що такі правила: на будь-яких масових заходах у колонії повинен бути бодай один біолог, про всяк випадок. Вандлик помітила щось у моїх очах, коли я спостерігав за черговим бійцем, який виконував завдання. Стрільба лежачи, стрільба стоячи, з укриття й у русі. Колись, іще в армії, я пройшов посилену стрілецьку підготовку і не став снайпером у своєму підрозділі лише через те, що таких, як я, там виявилося забагато. Але моя любов до стрільби нікуди не ділася, і я з тугою відзначав грубі помилки деяких стрільців, думаючи, як здорово було б самому взяти участь.
— Хочеш постріляти? — несподівано спитала вона.
— Так точно, мем! Немає допуску.
— На старті повністю розібрана гвинтівка. Нова розробка, ти ще з таких не стріляв.
— Думаю, якось зберу…
— Я теж так думаю. Але в норматив із першого разу не вкладешся. І навіть якщо потім жодного разу не промажеш — про призове місце забудь.
Я з тону зрозумів, що це — своєрідне запрошення взяти участь, і широко всміхнувся.
— Чого стоїш, лейтенанте? — підкреслено за статутом Вандлик гаркнула: — На стартову позицію бігом руш!
Нова гвинтівка й справді відрізнялася від усього, з чим я звик мати справу. Досить швидко розібравшись із затвором, я застряг, намагаючись зрозуміти, як заклацнути корпус. Хтось викрикував геть безглузді підказки. Я подумки відраховував у голові дорогоцінні секунди — замість відведених п’ятнадцяти копирсався вже, мабуть, усі п’ятдесят. Але це не мало значення: за порадою Вандлик, я викинув із голови саму думку про перемогу й просто діставав задоволення. Нарешті клацнув штифт замка, і я підняв готову до бою гвинтівку.
Пам’ятаю, як зайняв позицію лежачи, нагадавши собі, що вже можна особливо не квапитися. Як змусив себе повільно вдихнути і видихнути, дозволяючи своєму тілу «розтектися навколо гвинтівки», як казав колись мій інструктор. Як плавно натиснув спуск… Гримнув постріл, і, як завжди, коли не видно, влучив ти чи ні, виникла думка, що промазав.
Зрештою, я бачу лише обрис мішені, а будь-яке відхилення вбік… Але я звично викинув усе це з голови, зосередившись на процесі стрільби. Треба просто повторити все точнісінько так само, як і вперше. Постріл! І ще раз — точно так само, до найдрібнішого руху. Постріл! І ще…
Пам’ятаю, перевіряючи мішені, Вандлик відшукала мене поглядом. Я чекав від неї якогось жесту, мовляв, непогано… А може, навпаки, що вона презирливо скривиться… Але вона просто уважно подивився на мене, а потім, підійшовши до офіцера з іншого рубежу, довго звірялася з його таблицею. Коли оголошували двадцятку найкращих, не приховаю, у мені жевріло боязке сподівання опинитися хоча б у хвості. Але дива не сталося — те, скільки я копирсався, збираючи гвинтівку, поставило хрест навіть на двадцятці. Ну і добре.
А коли все закінчилося, Вандлик раптом підійшла до мене і з властивою їй прямолінійністю заявила:
— Ти знаєш, що показав найкращий результат?
— Тобто найкращий?
— Тобто найкращий зі стрільби. Байдуже, на якому ти місці в підсумку. Сподіваюся, й тобі теж. Але стріляєш ти чудово. Для біолога. Хочеш, приходь до мене на тренування. Із завтрашнього дня. Тобі сподобається.
Відтоді я вже місяць проводив у компанії Вандлик не менше трьох годин на тиждень, підвищуючи свої бойові навички разом з її персональними бультер’єрами — хлопцями з чорними рукавами.
Вона не балувала мене ніяким особливим ставленням, а я навряд чи був її найкращим учнем, але наше спілкування подобалося нам обом. Вона цінувала ту насолоду, з якою я тренувався. Я — її прямоту й уміння пояснити щось раз і назавжди. Якщо вже ти примудрився уникнути ушкоджень на тренуванні, надалі будеш застосовувати засвоєні прийоми, не замислюючись.
…Десантники мляво трюхикали по колу під спонукальні окрики мініатюрного офіцера контролю. Я наблизився до Вандлик, добираючи слова.
— У мене є інформація, — сказав я. — Неофіційна. Стосується безпеки.
Вандлик серйозно глянула на мене своїми блякло-блакитними очима.
— Ще двадцять кіл! — гаркнула вона підопічним. — У кого буде суха спина — штрафне чергування!
І старший офіцер контролю кивком запросила мене йти за нею.