Я завмер, прислухаючись. Тиша… Навіть устиг подумати, що здалося… Аж ось — знову. Звук був упізнаваний і чіткий. Постріл — і відразу другий! І знову — постріл! І відразу ще один! Ще! Ще! Тепер ані найменших сумнівів — стріляють, і дуже близько! І зовсім не на стрільбищі, до якого добрий кілометр, і точно не за Контуром. Стріляють зовсім поруч. Ось знову! Я почав узуватися.
— Що це? — злякано спитала Віра.
Наступної миті повітря розірвав короткий басовитий звук вибуху.
— О Господи… — вирвалося в мене.
На ходу застібаючи пояс із кобурою, кинувся до дверей.
— Гілю! — позвала мене Віра й додала, коли я обернувся вже у дверях: — Обережно!
Я прочитав це слово за рухом її губ, бо воно майже повністю потонуло у звуці ще одного потужного вибуху.
— Замкни двері! — крикнув я.
У своїй кімнаті заплакала Ельза.
Я мчав до центру табору. Дуже скоро став помічати інших людей, які теж бігли на звук. І всі у напрямку плацу. Аж ось трохи попереду праворуч побачив Ірму.
— Що там сталося? — запитав я, наздогнавши її.
— Якесь лайно!
Залишалося ще метрів сто, але вже було видно, що Ірма мала рацію. На плацу лежали трупи. Багато — розкидані по бетону серед кривавих розводів. Окремо від інших тіл темніло щось невелике. Мені здалося, чиясь нога.
— Що ж тут сталося?.. — пробурмотів я.
Навколо швидко зібралася юрба. Нам з Ірмою довелося проштовхуватися. Якісь офіцери вже взялися відтісняти натовп, поспіхом виставляючи оточення довкола місця події.
— Хто стріляв? — голосно запитала Ірма, ні до кого не звертаючись.
— Той хлопець, — відповів хтось, показавши в бік самотнього тіла, що лежало на самому краю плацу, немов купа одягу. — Почав смалити по всіх без розбору. Дві гранати кинув. Потім його пристрелили.
Ірма стрімко пішла крізь юрбу, спритно розштовхуючи людей ліктями. Я ледве встигав за нею. Ми обійшли плац по периметру і нарешті зупинилися, зазираючи через плечі хлопців з оточення. Бігали санітари, на ноші вантажили поранених. Стрілець тепер був зовсім недалеко від нас. Він був іще живий — над ним метушилися медики. Хтось відкинув убік його наплічник і став зрізати одяг. Відкрили валізку з дефібрилятором. «Руки! Розряд!» Черевики на хлопцеві сіпнулися. Пролунало тихе: «Марно». Новий розряд…
— Агов!
Я обернувся. Ірма показала мені очима на наплічник стрільця, що лежав поряд.
— Бачиш?
Але я не розумів, на що вона показує. Тоді Ірма присіла, обперлася руками об бетон і підтягла наплічник за розрізану лямку. І тут я побачив.
Поряд з емблемою Корпусу й написом «Біорота» на наплічникові виднілася іменна латка з єдиним словом.
«ОКАМУРА»
Я подивився на Ірму. Але вона мотнула головою, ніби кажучи: «Не тут!». Й одразу підвелася, пірнаючи в юрбу. Щойно ми опинилися за спинами конкістадорів, я схопив її за лікоть.
— Ірмо… — у голові вертілося тільки одне запитання. І відповідь мені не була потрібна, бо я й так знав. — Це через пилок?
— Що ти мелеш! — вона витріщилася на мене здивовано чи й навіть обурено.
— А що тоді?! Позавчора він блював так, ніби вугілля нажерся. А сьогодні з’їхав із глузду!
— Досить нести маячню! Краще допоможи мені: у капрала в кімнаті повно порошку, і якщо його знайдуть…
— Та байдуже, Ірмо! Плював я на твій пилок і на Нобелівську премію теж! Скількох людей ви встигли підсадити на це?
— Що?!
— Скільки людей у таборі скуштували пилок? Давно ти продаєш цю гидоту?
— Яка різниця! Я кажу тобі про інше!
— А я — про це! Минулої ночі моя Віра дивно поводилася. І якщо я дізнаюся, що вона теж…
— То що? — Ірма виклично і з холодним презирством подивилася на мене. — Я думала, ти вчений! А ти не здатен просто подумати логічно! Якби від пилку люди стріляли одне в одного, то одна половина табору вже застрелила б другу, бо я, лейтенанте, продаю пів кіло на тиждень!
— Пів кіло на тиждень? Пів кіло на тиждень невідомої речовини біологічного походження на чужій планеті? Знаєш, хто ти?! Ти — божевільна!
— Послухай мене… — Ірма наблизилася, але я відсахнувся, як від заразної.
— Ви чокнуті! Ти, цей прибацаний Окамура й той товстун Алекс, який калічив людину, щоб більше на ній заробляти! Ви — ідіоти, що не розуміють, куди потрапили!
Вона спалахнула на цих словах і стиснула губи. А я просто повернувся й побіг додому.
Віри й Ельзи вже не було. Спочатку я хотів подзвонити Вірі, але передумав. Однаково не зізнається. І побіг у ванну — чомусь подумав, що знайду пилок саме там. Навіть здалося, що бачив пакетик на полиці поміж Віриних кремів. Але у ванній нічого такого не виявилося… Халат! Звісно ж… Він висів у нашій спальні. Я побіг туди й ретельно обшукав кишені. Порожньо.