— У тебе дах потік?! — гаркнув він на гладіатора. — Він же не на пилку!
— В натурі? — Капібара відразу перестав сміятися. — Вибач, брате. Я думав, раз ти з Ірмою…
— Та все нормально…
Я підвівся. Нога заніміла, а ще я добряче приклався плечем, коли падав.
— Ти ідейний, як Алекс? — спитав Капібара. — Чи шкода двадцятки на дозу?
— А Алекс — ідейний?
— Він бабусі пообіцяв, — вищирився гладіатор.
— Матері, — понуро поправив його Алекс.
— Матуся не побачить, Духовко, ти ж в іншій галактиці!
— Я пообіцяв це на її могилі, — серйозно сказав він.
— Вибач, — Капібара насупився. — У тебе хтось помер від наркоти?
— Ні, — Алекс понуро всміхнувся. — Обдовбаний, я вирішив посадити галактичний лінкор на планету земного типу.
— Туди ж твою, ні! — Капібара посміхався з сумішшю захвату й недовіри в очах.
— Я дуже нефіговий пілот, брате.
— Лінкор би нахрін розвалився!
— Найобразливіше, що не розвалився. За іншої ситуації мені, може, й орден за таке б дали…
— Підозрюю, що в реальності — не дали… — вирвалося в мене.
— Я саджав його, брате, «на слабо». Конкретно під хімією. Із трьома сотнями людей на борту.
Капібара присвиснув. Я мимоволі гмикнув.
— Суд тривав два роки. Могли посадити. Мама дістала інфаркт. Зрештою пілот першого класу, капітан Алекс Пай, став сержантом служби забезпечення. І більше ніякої наркоти. Ніколи.
Ми обидва мовчали, не знаючи, що сказати. Нарешті Капібара розгублено буркнув щось типу «Взагалі, пилок не зовсім наркота».
— Ну, звісно ж! — з фальшивим запалом вигукнув Алекс. — Гомеопатія, матері її в порібрину! Вітамінки, що роблять з людей франкенштейнів! Тобі, до речі, пора вжити.
Капібара подивився на годинник. Кивнувши, він витяг з кишені назальний спрей, струснув, устромив кінчик собі в ніздрю й стиснув пластикові стінки флакона — «свитсь — ш-ш-ш». Шморгнувши носом, гладіатор простягнув спрей мені:
Я спершу і не зрозумів.
— Спрей для носа?
— Жартуєш, це не спрей. Одне натискання — одна доза. Дуже зручно. Чи ти теж матері обіцяв?
Деякий час я мовчки дивився на простягнений флакон, поки якась думка мляво пливла до поверхні з глибин моєї підсвідомості…
Дуже зручно: одне натискання — одна доза…
Назальний спрей сушить слизову оболонку… Отже, кров могла текти через спрей?
Жартуєш, це не спрей…
Я глянув на Капібару, в його очах досі світилося глузливе запитання: «Чи ти теж матері обіцяв?».
— Вірунчик… — сказав я йому.
— Що?
Але я вже підхопився й кинувся до виходу.
…У ванній, відчинивши шафку, якийсь час я просто дивився. Назальний спрей стояв на найвиднішому місці — скраю, як щось, чим часто користуються… Повільно, неначе це була бомба, я взяв флакон і відкрутив кришку. Поки біг сюди, мені майже вдалося переконати себе, що це просто спрей. Пригадується, останнім часом Віра шморгала носом. Та й не схожа вона ні на яких франкенштейнів! І все ж я відтягував цей момент. А потім різко стиснув пластикові стінки.
«Свитсь — ш-ш-ш» — замість аерозолю, в повітря піднялася густа хмара чорного пилку.
— От гидота!
Я відразу схопив телефон, щоб набрати Вірку. Потім передумав — що я скажу? Накричу? Спитаю, навіщо вона це робить? Де бере? Ні, з Вірою ми поговоримо пізніше. Зараз я подзвоню не їй.
Через кілька довгих гудків Ірма взяла слухавку.
— Алло!
— Ірмо, жарти скінчилися! Я знайшов у Віри пилок! Розумієш чи ні?! Мені байдуже, що ти думаєш з цього приводу! Але я хочу знати про цю гидоту все! Що це, які ефекти можуть бути, хто конкретно вживає, як довго — усе!
— Пилок ні до чого, — перебила Ірма. — Я знайшла причину, через яку він це зробив.
— Що? — не зрозумів я. — Що й хто зробив?
— Капрал. Я знайшла причину, через яку він це зробив.
Я помовчав, переварюючи.
— І що ж за причина?
— Точно не пилок. Ти повинен сам побачити. У його кімнаті. Швидше! — і, перш ніж від’єднатися, додала: — Бо все набагато гірше.
На моє щастя, у коридорі нікого не було. Я тихо постукав у двері Окамури. Тиша. Хотів постукати ще раз, але додумався дістати телефон і набрати Ірмин номер.
— Це ти там? — уривчасто спитала вона.
— Так, за дверима.
— А хтось є в коридорі?
— Нікого.
Двері відразу відчинилися, й Ірма затягла мене всередину. В обличчя ударив сильний застояний сморід. Такий сильний, що довелося стримувати блювотний позив. Смерділо лайном. Кімната — невелика, прямокутна, із двома ліжками — була буквально завалена якимись пакетами, банановими шкірками, обгортками і різним мотлохом. У кутку, біля ліжка, валялася купа одягу, і я підозрював, що смердить саме вона. Але перевіряти не збирався. Стояв і, відкривши рота, дивився на величезний темний предмет на стіні. Його форма і структура стінок не залишали ані найменшого сумніву. І хоча я бачив те, що бачив, однак не зміг не поцікавитися: