— Ірмо… Що це за штука?
На стіні, від стелі й аж до підлоги, висів величезний кокон. Він був розірваний, ніби з нього щойно виліз гігантський шовкопряд, і нерівні краї понуро звисали шматтям павутини.
— Думаю, він вилупився звідси сьогодні вранці, — сказала Ірма. — Або вночі.
— Хто «він»?! — очманіло запитав я.
— Капрал, більше нікому. Якби це був хтось іще, то навряд чи Окамура спокійно пішов би на шикування, нє?
— Стривай… Що ти зараз сказала? Що капрал вилупився з кокона?
Ви, мабуть, теж помічали, що найбільше недовіри й навіть обурення можуть викликати саме ті припущення, про які ви й так знаєте, що це правда.
— Глянь сюди, — Ірма відкрила холодильник. — По ходу, у нього був неслабенький свин…
— Неслабенький хто?
— Неслабенький «що» — свин. Голод.
Холодильник був забитий порожніми консервними банками, упаковками від соків і молока, зім’ятим одноразовим посудом, недогризками яблук тощо.
Розгардіяш у кімнаті, очевидно, був продовженням цього ж таки бенкету.
— Отже, якби це була тварина, — продовжувала Ірма, — вона б навряд чи зуміла правильно розпакувати сухпайки й зачинити за собою холодильник.
— Що тут відбувалося? — вичавив я із себе, мимоволі глянувши на купу одягу, що смерділа лайном.
— Я б сказала, він з’їв усе, що зміг знайти.
— А потім обгорнувся коконом чи як?!
— Або навпаки: виліз із кокона й накинувся на їжу. Але це точно не можна називати словами «під кайфом» і «обнюхався гидотою».
— І що будемо робити?
— Линяти звідси, — упевнено сказала вона й відразу сунула мені купу пакетиків із чорним пилком. — Порозсовуй по кишенях. Я зріжу кокон.
— Ірмо, перестань! Ідеться про те, оголошувати тривогу просто зараз на загальному каналі чи спершу піти до коменданта.
— Ти справді не доганяєш? Вони знайдуть це, — вона кивнула на кокон, — і стануть розбиратися, де капрал міг щось підчепити. Першим ділом зроблять трекінг останнього рейду. Побачать пункт призначення. Знайдуть квітку. Квітку, до якої я їздила раз на тиждень і не внесла до жодного реєстру. Шариш чи нє?
— Розумію, аякже! Розкриється таємниця вашого довбаного порошку, і твої мрії про Нобелівську премію…
— Ти ні фіга не в’їжджаєш! — уперше в житті Ірма кричала на мене. — Мене відправлять під трибунал — ось що буде! Чи ти думаєш, хтось буде жаліти дезертира?!
І вона тицьнула мені під ніс зап’ястя з незнімним браслетом.
Ірмині губи були стиснуті в тонку білу смужку, а вологі від сліз очі метали люті блискавиці. Так, тут її правда. Трекінг учорашнього маршруту виведе їх і на квітку, і на склад. Історія з порошком спливе моментально…
— І що ти пропонуєш?
— Я ж сказала. Зріжемо кокон — і нас тут ніколи не було.
— Ірмо, ми в іншій галактиці. І тут коїться щось погане. А в мене ж — донька, і її безпека…
— А від кого, ти думаєш, буде залежати безпека, коли ти повідомиш коменданта? Від біоконтролю, звичайно! Але мене вже заарештують. І, виходить, давати раду цьому ти будеш сам! Ось тобі й безпека! Або — ми можемо робити все разом без усіляких офіційних наказів. А повідомимо, коли в усьому розберемося. Що зміниться, крім того, що мене не посадять?
Ми мовчали, напевно, з пів хвилини. Я дивився в її великі очі, сповнені якогось дикого, майже тваринного розпачу. А потім підійшов до кокона, виймаючи ніж.
— Краще поквапитися, поки не прийшов його сусід, — сказав я, відокремлюючи краї кокона від стінки. — Як ти, до речі, примудрилася відімкнути двері?
— У мене була бурхлива молодість, — відмахнулася Ірма й кинулася допомагати.
За десять хвилин кокон був розрізаний на частини й складений на підлозі. Ірма взяла напівпорожнє відро для сміття, утрамбувала туди шматки сплетеного з павутини сірого покривала, потім зав’язала сміттєвий пакет і сунула його за пазуху.
— Ходімо! — сказала вона тихо і, визирнувши в коридор, вийшла перша.