Я стенув плечима. І не тому, що не знав, що сказати. Просто моє серце стугоніло так, що, мабуть, якби я відкрив рота, то вийшов би або гавкіт, або плач. Треба хоча б трохи заспокоїти дихання…
— Просто розкажи мені про позавчорашній рейд, — м’яко мовила Вандлик. — Ти навіть не був там старшим, Гілелю! Що тобі втрачати! Розкажи докладно, як усе було. По хвилинах. Навіть якщо щось здається тобі не дуже важливим.
— Ми їздили по зразки… — почав я невпевнено.
— По які?
— Ну… Смертожук… Це важливо?
— Просто, щоб уявляти собі ситуацію… Чому відразу два біологи, але тільки один солдат?
Її запитання мене заскочило. До того ж це було запитання «в десятку» — у справжній рейд по зразки зазвичай їде один біолог і щонайменше шестеро стрільців із біороти. Але Ірмі не потрібні були зайві очі.
— Не я планував рейд, мем… — відповів я. — Але, можливо, щоб не привертати зайвої уваги — ці смертожуки досить розумні…
Вандлик кивнула, неспішно струсила попіл, а потім знову звірилася з планшетом.
— А тут написано «ввезено інопланетних істот — нуль».
— Так… Нічого не вийшло. Кажу ж — дуже хитрі створіння, — на моєму чолі виступив піт, і я задумався, чи це помітно.
— А в самому рейді не відбувалося нічого… незвичайного?
— Абсолютно.
— Може, щось таке, що потенційно може вплинути на поведінку людини…
— Запевняю вас. Звичайний рейд.
— Ніхто не кусав цього Окамуру? Не плював у нього отрутою? Що там іще буває…
— Нічого такого, мем.
— Добре. І ти не побачив у його поведінці нічого дивного?
— Ні. Чесно кажучи, ми лише позавчора познайомилися.
— Зрозуміло… А його сусіда ти добре знав? Як там його… — Вандлик знову пошукала прізвище в планшеті.
— Джойс, — підказав я.
— Ось! — не розтискаючи зубів, вона випустила дим куточком рота.
Я невизначено знизав плечима.
— Ми спілкувалися. Він веселий хлопчина.
— І ти вирішив подивитися, як він там, — продовжила Вандлик. — Тому що пережити таке, як сьогодні вранці…
— І не кажіть, — кивнув я, усіляко підкреслюючи свою згоду. — Бідолашний Джойс.
— Бідолашний Джойс, — погодилася вона. — Ум-гу…
Вона знову затяглася, випустила кілька красивих рівних кілець і якийсь час милувалася, як вони тануть у повітрі. Потім раптом рішуче встала з-за столу, обійшла його й сіла на стільницю, дивлячись тепер на мене згори вниз.
— Тоді тобі буде цікаво дізнатися, що його прізвище не Джойс, а Дженкінс.
Я остовпів.
— Не дуже велика різниця, згодна, — безтурботним тоном продовжувала Вандлик, — але якщо ти вже йдеш підтримати веселого хлопчину у важкий момент… то зазвичай ХОЧА Б ЗНАЄШ, ЯК ЙОГО ЗВАТИ!!! — залишок фрази вона крикнула так, що в мене задзвеніло у вухах.
Це кінець. Я гарячково намагався щось придумати, перебираючи всі можливі варіанти. Але в голові звучало тільки слово «вляпався». Вляпався по самісінькі вуха.
— Знаєш, де я служила до цього? — Вандлик підвелася й, пускаючи клуби диму, підійшла до вікна. — У Норяній Піхоті Конкістадорів. Чув?
Чи чув я? Я, мабуть, очманів би від цієї заяви, якби й так не почувався розчавленим жуком.
— Норяна Піхота?! — видихнув я, не стримавшись.
— Ти сексист? — вона зрозуміла мій подив по-своєму.
— Зовсім ні, але… — на задвірках розуму промайнула думка, що ветеран Норяної Піхоти в місії категорії «А» — це так, якби техніком у нас раптом виявився нобелівський лауреат.
Вандлик усміхнулася.
— Усі дивуються. Там і справді мало жінок. Я була одна на батальйон… Отже, головне, чого нас навчили в Норяній Піхоті, — зауважувати деталі. Найменші, крихітні ознаки того, що щось іде не так. Напевно, звідси моя професійна параноя. Адже ви так мене називаєте позаочі? — вона весело підморгнула мені. — І, як параноїк, я повинна заявити тобі, що ваша з капітаном брехня розвалилася першої ж секунди. Тієї миті, коли ти помилився з іменем, я вже знала, що все інше — теж неправда.
Вандлик сіла на підвіконня й привітність раптом стерлася з її обличчя.
— Розповідай.
«І не думай щось приховувати», — звучало в її голосі. Я трішки вичекав, збираючись із духом для чергової брехні, а потім невпевнено почав:
— Ну… Оскільки піти туди було не моєю ініціативою, я можу лише припускати…