— Ти здорово впорався, — раптом сказала Ірма.
— З чим?
— Ну… Якби ти не вистрілив… Це… Цей… Він би… — вона похитала головою, — страшно навіть подумати.
— Що за фігня була в нього з лицем?.. — я кивнув на стелю, й Ірма відразу машинально підвела очі, ніби Окамура й зараз сидів над нашими головами. Чесно кажучи, не було ані найменших сил не лише аналізувати, але й просто думати. Завтра, усе завтра.
— Ірмо, мені здається, нам обом треба поспати.
Вона всміхнулася. Уперше за цю ніч.
— Як мало треба для щастя, нє? Просто знайти собі хобот на рівному місці, а потім його здихатися і — кайфувати…
— Хобот? — я здивувався цьому слівцю.
— Хобот, — вона знизала плечима й усміхнулася. — Я виросла в поганому районі. А то б знайшла собі спокійнішу роботу…
Я відчинив важкі двері.
— Чуєш! Ти ж не здумай дружині розказати…
— Я не тупий, Ірмо.
— Просто це вже ніяке не відрахуванняи з Корпусу. Це трибунал, якщо взяти до поваги всі обставини…
— До уваги, — виправив я.
— Ага, — кивнула вона. — І дякую тобі.
Ірма зняла мою куртку й простягнула мені.
— Добраніч, — я збирався піти.
— Я хочу сказати «дякую».
— Ти сказала, — не зрозумів я.
— Не за куртку, дурнику.
Ірма раптом підійшла до мене і, ставши навшпиньки, поцілувала в щоку. Якимось довгим і ніжним поцілунком, не так, як просто чмокають знайомих.
— Дякую, що виручив мене.
Розгубившись, я, здається, вийшов від неї мовчки.
Це її «виручив» замість «урятував» виринуло в голові, уже коли я був на вулиці. Цікаво, яка мова в неї рідна? Іспанська?
Уже на ходу я розсіяно натягнув куртку.
Через якийсь час удалині показалася група конкістадорів. Вони бігли. Можливо, навіть шукали нас. Але вони були далеко, а мій дім — зовсім поруч. Я подолав ще п’ятдесят метрів і приклав ключ-картку до своїх дверей.
…Полегшення, безсилля й тонна втоми водночас. Таке знайоме й по-особливому тепле повітря. Такі рідні запахи. Пережитий пів години тому жах скидався на сон. Події вчорашнього дня відбулися наче не зі мною… Викрутився — це головне. Вляпався по самі вуха, але викрутився. Решта зараз не важить…
Я зняв важкі черевики, намагаючись не видати ані звуку. Швидко помитися й спати. Якомога швидше спати. У дальньому кінці кухні над плитою світилася лампочка витяжки, тож можна було не спотикатися в темряві. Я скинув куртку й жбурнув її на стілець. Спершу треба бодай ковток води… Або краще — не води…
— Напрацювався? — Вірин голос пролунав так несподівано, аж я здригнувся. Вона сиділа в кутку біля столу, і в напівмороку я її не помітив.
— Віро! — я вимушено всміхнувся. — Ти налякала мене!
— Ти мене теж: я дзвонила тобі разів п’ятнадцять.
— Віро, я просто телефон вимкнув… Там виникли проблеми…
— Де «там»?
— Ми були на біостанції. З Ірмою. Я ж казав про того хлопця з біороти… Треба було з’ясувати деякі питання, і вийшло довше, ніж ми планували.
Я знизав плечима, натякаючи, що мені більше нема що сказати.
— Це я була на біостанції годину тому, — не відводячи колючого погляду, сказала Віра. — І там не було ні тебе, ні Ірми.
— Слова «з’ясувати деякі питання», Віро, означають «залагодити проблему». Не просто сидіти в лабораторії. І побігати нам довелося, так би мовити, від душі. Не дивно, що ти мене не застала. Вибач, що не подзвонив.
Я сподівався, що цього вистачить, і не збирався пояснювати більше нічого. Адже не просто втомився, а побував чи не в найгіршій халепі за все своє життя. Ще ніколи, за жодної небезпеки, я не опинявся по той бік закону. Трибунал — це завжди було слово з чийогось іншого життя. А зараз я — головний герой кошмарного сну. І Віра з її підозрами була якимось зайвим елементом, на який просто не вистачало нервової енергії.
Але «зайвий елемент» вочевидь сказав іще не все.
— І де ви бігали?
Я знизав плечима.
— Навіть і до Ірми додому забігали, і… — я прикусив язика, щоб не додати «і в госпіталь», вирішивши, що про це взагалі не треба згадувати. Нікому. — І так пів ночі: туди-сюди.
— А я була і в Ірми теж. Тарабанила їй у двері. А потім знову — на біостанцію. Хвилин двадцять простирчала під дверима, і знову — до Ірми. «Півночі туди-сюди» — точнісінько, як ти й сказав. А потім сиділа на порозі біостанції й плакала! Може, ти зараз усередині й на тебе напав у цій вашій лабораторії якийсь крокодил! Не знала, що робити… А потім вирішила ще трішки почекати тебе вдома. Думаю, якщо не прийдеш через дві години, то побіжу будити твоє начальство. Аж ось ти — заявляєшся! Ну, думаю, мабуть, усе пояснить. Може, і справді щось сталося. А ти, замість пояснень, — збрехав!!!