Останні слова вона викрикнула. Запала в’язка тиша, що не віщувала нічого доброго. Найгірше те, що я не міг розповісти їй правду…
Колись у Києві один наш знайомий вляпався в історію. Була якась там бійка, він вийняв ніж і… Навіть суд визнав, що це був самозахист! Але Віра, однак, сказала: «Як його дружина може жити з ним далі! Лягати в одне ліжко з убивцею!». Я тоді ще спробував заперечити, і це її страшенно розлютило. А колись, на світанку наших стосунків, вона раптом почала розмову про війну й усе випитувала з дивною настирливістю, вбивав я когось чи ні. І дуже зраділа, що мені не довелося. І зараз я боявся саме цього — почути фразу «не ляжу в одне ліжко з убивцею»… З іншого боку, я й не зобов’язаний перед нею звітувати! Якщо я і винен, то тільки в тому, що не подзвонив. Ні в чому більше.
— Віро, поки ти бігала, шукаючи мене, я теж гасав, як очманілий, — на той момент мені подумалося, що це цілком може вважатися правдою, якщо згадати, як ми втікали з госпіталю. — Вибач, що не подзвонив. Більше мені немає за що вибачатися.
Віра, мабуть, збиралася заплакати. У напівмороку кухні її обличчя було погано видно, але те, як вона мовчала й відверталася, її видавало. Вона встала, нишком витерла ніс серветкою, нервово взяла мою куртку й пішла повісити на місце.
Найобразливіше, що, якби я був хоч у чомусь винен, я б ніколи не допустив того, що сталося далі.
Віра, зупинившись на півдорозі до вішалки, раптом піднесла мою куртку до обличчя й понюхала. Я все зрозумів тієї ж секунди. Запах! Ірма проходила в ній, мабуть, добрячих пів години… Віра повернулася до мене, зіщулившись від образи й злості. По тому, як були стиснуті її губи, я зрозумів, що вона щосили стримує сльози. Я хотів якось усе пояснити, але в голову лізла тільки ідіотська фраза з фільмів: «Це не те, про що ти думаєш, люба»… І я не знайшов, що сказати.
Вірка раптом підійшла до мене так стрімко, ніби збиралася вдарити, і, ставши навшпиньки, понюхала мою шию. Чорт! Звісно ж, моя шия пахнула Ірминими парфумами — я додумався натягнути куртку на себе, коли повертався додому!
— Вірунчик… — почав я.
— Падлюка! — вона жбурнула куртку мені в лице.
— Ти скотина! Скотина!!! — вона била мене долоньками по плечах і плакала.
Я завжди дивувався, як у фільмах герої не можуть просто й двома словами пояснити, що вони не винні. Але зараз і сам не міг навіть рота розкрити. Спробував обійняти, але вона вивернулася, відбігши від мене на три метри, як від якогось маніяка.
— Не чіпай мене!
— Віро! Я просто дав їй одягти свою куртку! — я намагався говорити максимально впевнено й чітко. — Ось і все! Було холодно!
— Не бреши мені!
Віра сказала це з такою образою, що я раптом зрозумів тих хлопців із кіно: марно щось пояснювати в такі моменти. Плачучи, вона пішла у ванну. Зашуміла вода. Віра вмивалася, продовжуючи по-дитячому схлипувати. Я сидів, не знаючи, як поводитися. Чомусь знову згадав, як витріщався на Ірмині груди тоді в коридорі, і стало соромно, ніби Вірчині обвинувачення й справді мали якийсь ґрунт…
Долинув якийсь звук. Лише цієї миті я усвідомив, що у ванній уже певний час тихо. І цей негучний звук пролунав у цілковитій тиші. Тихе «свитсь — ш-ш-ш», неначе сказане високим беззубим шепотом. Такий звук буває, якщо натиснути на пластиковий флакон із маленьким отвором для розпилення.
«Ляль-ляль-ляль-ляль-ляп» — Віра трясе свій спрей, щоб переконатися, що їй не здалося. А тоді знову «свитсь — ш-ш-ш».
— Гілю!!!
Вона крикнула так голосно, аж по кімнаті метнулася коротка луна. Й вибігла з ванної. Точніше — вискочила. Вистрибнула прожогом, з нищівним вогнем обурення в очах, трясучи у витягнутій руці нещасним флаконом.
— Гілю!!! Де мій спрей?!
— Хіба це не він? — з удаваним подивом відповів я.
— Де. Мій. Спрей.
Вона вимовила це, стиснувши зуби і з силою проштовхуючи кожне слово, так ніби це давалося їй дуже важко. Я намагався виглядати спокійно та безтурботно.
— А, ти про той — з наркотою? І давно ти підсіла?