— Для нас?
— Для всіх нас, — сказала вона з притиском. — Ти був у морзі?
Запитання було таке несподіване, що я аж розгубився.
— Коли?
— Узагалі. Ти коли-небудь був у морзі?
— Бував… А що?
— На чому вони там лежать?
— Хто?!
Я не розумів, про що вона.
— Трупи, лейтенанте, трупи! Прокинься!
— Ну… На столах… І на таких полицях спеціальних… Висувних…
— З чого?
— Що «з чого»? Ірмо! Я не розумію, про що ти!
— З чого зроблені столи й полиці в морзі? Я ніколи там не була. Це важливо.
— Зі сталі… Мабуть… Для чого важливо?
— Мабуть чи точно?
— Та звідки, Ірмо, я знаю! Може, десь зі сталі, а десь із вуглеволокна! Що за вікторина? Я нічого не розумію!
Вона подивилася крізь мене, думаючи про своє.
— Сподіваюся, їх швидко кремують.
У її словах вчувалася тривога.
— Ірмо, я тебе зараз задушу. Кого кремують?!
— Тих хлопців, кого вбив капрал.
— Слухай, якщо ти щось знаєш, кажи прямо!
— Не сьогодні. Але скоро ти все дізнаєшся. Навряд чи зрадієш, але дізнаєшся.
— Мені це не подобається. Між нами не повинно бути секретів після всього.
— І не буде. Слухай, що ми зробимо далі. Учора я видаляла з бортового комп’ютера нашого всюдихода дані про поїздки за пилком… І заодно переглянула всі виїзди, в яких капрал був без мене. Коротше, капрал нащось стер дані одного рейду, куди їздив тільки він. Я відправляла його встановити відеопастки на північний схід від табору. І пастки він встановив! Але замість того, щоб повернутися на базу, капрал того дня поїхав іще кудись.
— Чому ти так вирішила, якщо дані стерто?
— У бортовому комп’ютері є час першого старту двигуна того дня. Восьма ранку. І дані після закінчення роботи — шоста вечора. А до місця, де розставлені пастки, — двадцять хвилин. Плюс година, щоб їх розставити. Устигаєш рахувати? О десятій максимум він повинен був повернутися на базу.
— А повернувся о шостій, — кивнув я, намагаючись хоч зараз не втрачати нитки її міркувань.
— Так. Він їздив кудись іще.
Я подивився на Ірму, намагаючись второпати, про що їй ідеться.
— І куди?
— Гадки не маю. Але побувавши там, капрал вирішив стерти дані трекінгу, — Ірма повернулася до мене, уп’явшись своїм пронизливим поглядом. — А що відбулося далі, ти знаєш. Хоч би що сталося з капралом, це сталося десь на північному сході. Досить близько, щоб повернутися того ж дня. Поїдемо туди відразу після похорону. А потім я розповім решту.
Вона прийшла близько п’ятої. Мені здається, щойно клацнули вхідні двері, я вже знав, хто це. І, як мінімум, боявся, що це буде саме вона. А коли людина, що ввійшла, зупинилася за моєю спиною, я відразу впізнав цю рідкісну в колонії суміш запахів: тютюн і тонкий, ледь вловний аромат парфумів.
— Доброго вечора, полковнику Вандлик, мем! — хотів підвестися, щоб віддати честь, але вона ляснула мене по плечу, даючи зрозуміти, що весь цей офіціоз не потрібен.
— Відображення в моніторі? Чи ви чекали на мене, Гілелю?
— Запах, — я нарешті повернувся. — Чудові парфуми.
Мініатюрна й мускуляста, як гімнастка, Вандлик усміхалася мені своєю найкращою усмішкою, і в цей момент здалася мені симпатичною. Я так здивувався з цієї несподіваної думки, що мимоволі ковзнув поглядом на її груди (напевно, вперше в житті), ніби хотів переконатися, що вона справді жінка. Утім, Вандлик не мала нічого, чого не може сховати польова форма. І я відразу підвів очі, цього разу зіштовхнувшись із колючим поглядом її світлих, як у хаскі, райдужок. На відміну від усмішки, тепла в них не було. Жодного джоуля. У них був азарт вовка, що схопив свою жертву за шию й із захватом стискає зуби, чекаючи хрускоту хребців.
Мабуть, якщо уявити, що хтось висмикнув мене в той момент із цієї круговерті проблем і страхів, відвів трохи вбік, посадив на схилі пагорба й сказав: «Поглянь, це життя хлопця на ім’я Гіль. Він вляпався. У чому його проблема?» — я б зміг відповісти правильно. Але спершу я би просто сидів і вдихав принесені вітром запахи. Далекої ріки, скошеної трави, сонця, липового цвіту. І не думав би ні про хлопця, ні про його проблеми. Я б думав про діда. Про те, що в дідовому житті, по суті, не було ніяких проблем. Узагалі. Він був успішний, сповнений молодості й сил і навіть не знав точно, занедужає чи ні. Але дід не жив у цьому житті. Він давно й безнадійно застряг у майбутньому. Найімовірніше, в якомусь конкретному болісному дні, по вінця сповненому розпачу і туги, де хвороба в нього не тільки була, але й сягнула свого похмурого апогею. День цей ще не настав і, може, не настав би ніколи. Але дід його боявся. Тому замість того, щоб жити на повну, він сів у спортивний автомобіль, розігнався десь до двохсот сімдесяти й скерував його у відбійник прокладеного через Дніпро мосту.