Стаканчик нарешті упав у траву, і Вандлик усміхнулася відкритою, дещо сором’язливою усмішкою:
— Я раніше сорок разів набивала! Умієш так?
Наче ми шкільні друзі і просто говоримо ні про що…
— Зі стаканчиком — не пробував, — я всміхнувся у відповідь, але, боюся, вийшло фальшиво.
Згадалося, як учора в кабінеті вона так само по-дружньому дивилася на мене, перш ніж «закрутити гайки» на повну.
— Поглянь, як це працює, — приязно сказала Вандлик. — Ти кажеш: «Зі стаканчиком не пробував». А я відразу: «А з чим пробував?» — а ти такий: «Ну… З м’ячем…». А я: «Хоча б разів десять набивав?». Ти відповідаєш: «Плюс-мінус», — і сподіваєшся, що я відчеплюся. І тут виявляється, що в мене з собою м’яч. І що ти взагалі по ньому попасти не можеш. Ні плюс, ні мінус — жодного разу! І ти маєш вигляд нікчеми й брехуна. А сказав би відразу «не вмію» — і не було б питань. Зрозумів?
— Зрозумів, — я невпевнено всміхнувся. — Не вмію.
— Та начхати! Але надалі — давай без стаканчиків. Тому що в тітки Вандлик завжди може виявитися під рукою м’яч. Зрозумів?
Її погляд більше не був дружнім. Це був погляд сторожового пса, який застукав злодія. Погляд, який попереджає. І смакує.
— Спробуймо, — я постарався, щоб це прозвучало з гідністю.
— Ну, тоді ось що скажи. Ти добре пам’ятаєш учорашній день — після того, як ти пішов від мене?
— Непогано…
— Що ти робив потім?
— Ну… Пішов на біостанцію. Я систематизую місцевих членистоногих, якщо цікаво. Потім пішов додому. В аптеку по дорозі зайшов. Усе.
— Далі?
— Що «далі»?
— Далі. Удома. Що ти робив?
— Ну… Вечеряв. Погрався з дочкою. Укладав її спати. Чистив зуби. Докладно розповідати?
У моєму питанні пролунав виклик, але Вандлик наче не помітила:
— Так.
— Ліг спати.
— О котрій?
— Об одинадцятій. Або о пів на дванадцяту.
— Ясно. Усю ніч спав? До ранку?
Нахабність, з якою Вандлик вторгалася зараз у моє особисте життя, дратувала, і це трохи додало мені сил.
— До ранку. Сни переказувати?
— Це може хтось підтвердити?
Тепер сумнівів не залишилося — Вандлик «копає» історію з госпіталем.
— Моя дружина, Віра. Чи потрібні незалежні свідки?
Вона знову пропустила сарказм повз вуха.
— Тобто Віра теж ночувала вдома?
— Звісно, а де?!
— Звідки тобі знати, якщо ти спав?
— Бо я маю досить чутливий сон, щоб почути, як встає й іде з дому моя дружина! Треба пояснювати, що ми спимо поруч, чи це й так зрозуміло?
Я, здається, трішки підвищив голос. Що ж, їй не завадить — Вандлик таки знахабніла. Зрештою, я не арештований і ні в чому не обвинувачений!
— Цілком зрозуміло, — кивнула Вандлик. — Ну що ж… На словах ти набиваєш непогано. Ну, а тепер — м’яч! — її очі широко розкрилися, а куточки губ торкнула негарна посмішка. — Цієї ночі твоя дружина Віра двічі потрапила в поле зору оцієї камери. О першій нуль вісім і о першій сорок сім, — вона показала пальцем на камеру, що висіла за три метри від нас. — Спершу вона провела тут півтори хвилини, удруге — дванадцять!
Вандлик замовкла, дивлячись мені в очі. Підозрюю, за її задумом, я повинен був зараз перетворитися на желе й розтанути біля її ніг. Що й казати, приблизно так я й почувався. Але дозволити собі розтанути вже не міг — занадто чітко розумів, що старший офіцер контролю приперла мене до стінки. Думаю, Вандлик і сама не підозрювала, наскільки правильно вів її мисливський нюх. Інакше б не розкривала всіх карт. Я зібрався з думками. Як там вона казала? «Секс — хороша причина»?
— Я не збирався ні з ким цим ділитися, — упевнено мовив я. — Це моя особиста справа. Але якщо ви так наполегливо в це лізете — будь ласка! Цієї ночі я не ночував удома.
— Як цікаво!
— Якщо вам так цікаво, моя Віра — патологічно ревнива. І ввечері ми посварилися через Ірму — мою, як ви кажете, «подружку». Дуже сильно посварилися, і я пішов. Ночував у Ірми, тому що інших друзів не маю. Ось і все. Віра двічі прибігала посеред ночі й тарабанила у двері. Ірма не відчинила. Уранці Віра розповіла, що також ходила і на біостанцію. Як з’ясувалося, уже зовсім не через ревнощі, а по-справжньому за мене хвилювалася. Зрештою, у нас ледь до розлучення не дійшло. Така ось ланка вам у ланцюжок. Вибачте, що без сексу.
Примружившись, Вандлик дивилася в порожнечу й мовчала.
— Содом і Гоморра, а не біостанція! — нарешті сказала вона. — Припустімо, що я повірила. Це не змінює мого ставлення до збігів. Отже, наша розмова — не остання.