— Салют, бро. Ти спиш?
— Алексе… Проста логіка повинна тобі підказати, що вже ні.
— Слава Богу! — цілком серйозно сказав він. — Ти терміново потрібен мені тут. Терміново, Гілю.
— Ти сказився… Котра година?
— Початок на четверту. Давай, воруши суглобами, бо станеться не знаю що!
Я уважно подивився на Алексове фото на дисплеї, наче це могло щось прояснити. Якого чорта лисого йому треба?
— Алексе… А можна по телефону?
— Не можна. У мене тут якась хрінь… А Ірма не бере трубу. Крім тебе — тупо нікому. Не гальмуй там, добре? Я від’єднуюся.
— Зажди, Алексе! Поясни нормально!
— Поясню на місці, брате! Усе дуже серйозно. Чекаю тебе на складах за п’ятнадцять хвилин.
Алекс курив під блакитним світлом ліхтарів на бетонному майданчику біля заднього входу. Я помахав йому здалеку. Він ледь помітно кивнув і затягнувся. Судячи з трьох недокурків, хлопець нервувався.
— Вибач, що довго. Що сталося? — я широко всміхнувся й простягнув йому руку. — Доброї ночі, до речі!
— Тіпун тобі на язик… — він мляво потиснув мою долоню. — Якщо ця ніч добра, до злої краще не дожити.
Він буркнув: «За мною», — стрельнув недокурком у напрямку урни (промазавши з добрячий метр), якось увесь згорбився й пішов усередину складів. Біля воріт Алекс довго вовтузився з електронним ключем, що нагадував чи то пульт, чи мініатюрний смартфон, а той усе не відмикав.
— Батарейка сіла?
— Ні… — Алекс поморщився. — Він же хакнутий. Вхід, загалом, заборонений отак посеред ночі…
— І що ти тоді тут робив?
Він знову поморщився.
— Воно тобі треба? Справи…
Нарешті пульт здався, і важка стулка складських воріт відійшла вбік.
Ми ввійшли у величезне приміщення, заставлене контейнерами і ящиками так щільно, що проходи між ними були схожі на лабіринт. Навіть не озирнувшись на мене, здоровань швидко заглибився в нетрі нескінченних поворотів.
Кілька разів я змушений був бігти підтюпцем, щоб не відстати. Коли Алекс зник за черговим поворотом, я знову побіг, боячись його загубити.
І, повернувши за ріг, ледь не врізався в його спину.
— Що за фігня! — Алекс стояв, уп’явшись поглядом у порожню стіну. — Пів години тому ця штука була тут!
Він повернувся до мене і якось аж благально зазирнув у очі:
— Гілю! Гілю, брате, я люблю потриндіти й усе таке, але я не божевільний! Я скажу тобі зараз дещо, і ти повинен мені повірити! — вираз його обличчя був такий, наче він мав переконати мене в існуванні привидів.
Нічого не відповівши, я підійшов до стіни, на яку він щойно здивовано витріщався. На вуглепластиковому покритті були помітні залишки якоїсь клейкої речовини.
— Я прийшов на склад близько третьої… — затинаючись, почав розповідати Алекс. — Була одна справа… Немає значення… Коротше… Пів години тому тут, на цій стіні, я клянуся тобі, Гілю, клянуся, чим хочеш… Прямо на цій стіні була така фігня величезна…
— Кокон, — підказав я.
— А ти звідки знаєш?! — видихнув Алекс, і в цьому його запитанні змішалися полегшення й подив.
— Краще б ти сказав, що я помилився… Великий?
— Заввишки — десь як ти. І товстий… Я побачив його й одразу пішов дзвонити тобі! Надвір. Не хотілося стирчати поряд із ним…
— А поки ти був усередині, ворота були зачинені?
— Типу натякаєш, що тварюка, яка вилупилася, ще тут?
— Якщо інших відчинених виходів немає…
Алекс мотнув головою:
— Ні-і-і.
— Так… Куди виводиться сигнал з камер спостереження?
— Е-е-е… — Алекс зам’явся, вочевидь, прикидаючи, наскільки відвертим він може бути зі мною. — Я тому й подзвонив не в службу безпеки, а тобі… Ну, ти ж типу свій, а ми тут ліві справи крутимо… Мене ж одразу спитають, що я тут робив… І чому камери відключені… Ем-м-м… Тимчасово.
Жалісний погляд Алекса немов благав не питати, навіщо він відключав камери. Але саме на це мені було геть начхати.
Я гарячково прокручував у голові можливі варіанти розвитку подій. Якщо розповімо службі безпеки, то скоро вони знайдуть іще одного зварйованого, як Окамура, конкістадора. І така чіпка леді, як Вандлик, напевно, найперше зіставить два випадки й зацікавиться, чи був кокон у кімнаті капрала й куди він дівся. І згадає про порожнє відро для сміття. Наша з Ірмою брехня остаточно лусне, і нас обвинуватять іще й у приховуванні доказів, чи як це називається. Так чи так, це — трибунал.
— Не ловити ж його вдвох! — сказав я вголос.
— Давай удвох, Гілю, брате! — майже благав Алекс. — Це ж стопудово якийсь місцевий жук. А якщо випливе, що ми тут робимо, я в такій сраці буду. Га?