Коли цей гігант вигинав брівки дашком, можна було заплакати від розчулення.
— І куди міг подітися кокон? — запитав я, заглядаючи, чи є простір між контейнерами. Але вони стояли впритул, і пальця не пропхнеш.
— Так звідки ж я знаю! Кажу тобі, був тут…
— Ось що, — у моїй голові промайнув здогад. — Де б ти сховав кокон, якби хотів, щоб він не впадав в око?
— Я? — здивувався Алекс. — Я тут до чого!
— Просто подумай. Можна запхати кудись між контейнерами?
— Ти ж бачиш, тут кішці ніде сховатися. Тому тільки в смітник. Або з собою забрати.
— Чудово. І де тут найближчий сміттєвий бак?
— Нафіга?
— Не «нафіга», Алексе, а «де найближчий сміттєвий бак». Веди!
Ми знову стали петляти поміж стелажами контейнерів.
В якийсь момент вийшли до широких воріт, над якими висіли відразу три камери спостереження.
— Стій, — Алекс взяв мене за плече. — Ті камери треба обходити. До них у мене немає доступу.
Ворота були пофарбовані в чорні й жовті смуги, різко контрастуючи з усталеним тут сірим. Над ними величезними буквами було написано «SWEAR». Ми обходили їх, роблячи чималий гак.
— І що там таке важливе?
— Якась суперзброя на випадок повної жопи, — компетентно пояснив Алекс. — «SWEAR» — це акронім. «Special Weapons Reserve». Ходімо, он твій смітник.
Простий пластиковий бачок стояв біля виходу з ангара. Я відкинув кришку. Трохи упаковок від чогось, плівка, ущільнювач… І все.
— Не те, — я потер підборіддя. — А якщо припустити, що він пішов кудись в інший бік… З того боку комплексу є такий бак?
— Пішов в інший бік — хто?
— Потім поясню.
Алекс насупився, але наполягати не став і знову повів мене через складські нетрі. І знову я ледь не налетів на його спину, коли він зненацька став мов укопаний.
— Всратися в шлюзі…
Я глянув через його плече. Спереду височіли нагромаджені купи пакетів від сніданків швидкого приготування, готових обідів, сухих пайків, живильних батончиків, енергетичних коктейлів тощо. Я придивився й зрозумів, що припаси були вмістом найближчого контейнера, кришка якого зараз валялася долі. Ще один контейнер був лише трохи відкритий. З нього, немов нутрощі, стирчали білі малярські комбінезони, що тяглися гірляндою уздовж вузького проходу, наче хтось висмикував їх розгонистими нервовими рухами, намагаючись відкопати під ними щось іще.
— Я не біолог, Гілю… — убитим голосом сказав Алекс, — але мені здається, жуки не користуються викруткою, щоб відкрити контейнер…
Алекс показав рукою на відгвинчені шурупи, що лежали на підлозі поряд із кришкою. Викрутка теж тут валялася.
— А ще вони не знають, як відкривати пластикові застібки на сухпайках, — Алекс подивився на мене з якоюсь нелюдською тугою.
— Питання потім, пам’ятаєш? Ходімо.
Хвилини за дві ми стояли біля самотнього сміттєвого бака в іншій частині складу. Я підняв кришку й жестом запросив Алекса глянути.
— Що за фігня така?
— Кокон, який ти бачив. Упізнаєш?
Я обережно витяг двома пальцями світло-сірі шматки сплетеного з павутини покривала.
— Здуріти! — сказав Алекс.
— «Здуріти» буде, якщо ми з тобою викрутимося з усього цього. Виймай. Треба буде усе це десь спалити…
Алекс витяг пакет зі сміттям, ошелешено й водночас жалібно заглядаючи мені в очі.
— Що за лайно свиняче тут коїться? Благаю тебе, бро, скажи, ти хоч щось розумієш, бо в мене зараз тупо пробки виб’є від перенапруження.
— Я розумію далеко не все, друже… Але в кімнаті нашого знайомого Окамури в день, коли він перестріляв купу людей, ми з Ірмою знайшли такий самий кокон. А ще — вся кімната була завалена недоїдками й упаковками.
— Всратися… Це типу зомбі-епідемія почалася?
— По-перше, поки що не епідемія…
— А по-друге?
— Та немає в мене ніяких по-друге… Але якщо історія з коконом спливе, у мене будуть величезні проблеми. Розумієш?
— Тобто ти — в одному човні зі мною? — запитав Алекс.
— І наш човен сильно протікає, друже. Зранку сюди прийдуть люди, і той, хто виліз із кокона, може на когось напасти. І тоді…
— Слухай сюди… — раптом пожвавився Алекс. — Я влаштую спрацювання сигналізації годину на п’яту ранку. Тоді першими сюди ввійдуть не абихто, а хлопці з безпеки. Вони, як мінімум, будуть напоготові. Ну, а далі — вони або відразу знайдуть зомбі, або спершу наткнуться на цей бардак, а потім знайдуть зомбі. Немає значення. Вони його завалять, і край. Іще один збожеволілий солдат, звісно, факт підозрілий. Зате ніяких коконів, а головне — нас із тобою, тут не було.