За дві хвилини ми вже стояли біля чорного виходу, й Алекс набирав на дверях комбінацію, що замикає замок. Раптом мене як струмом ударило:
— Слухай, Духовко! А як же ваш ринг для боїв? Його ж знайдуть!
— Ти чо’, бро! Ми все розбираємо й ховаємо. Комар носа не підточить. І Капібара з’їхав. Усе чіки-пуки, — він простягнув мені на прощання руку: — В одному човні?
— В одному човні, — і я міцно потиснув його теплу долоню.
Я вже ступив кілька кроків, аж вирішив усе-таки спитати:
— Так а що за суперзброя за тими воротами?
Він знизав плечима.
— Доступу немає ні в кого, крім командування. Але враховуючи всю цю таємність, то там, щонайменше, Спис Долі. Ну, або чим там убили Христа…
Я запхав залишки кокона глибше в сміттєвий контейнер на іншому кінці табору, а потім блукав територією ще десь з пів години, а може, й більше — пішов додому, тільки коли зміг остаточно заспокоїтися й угамувати вир у своїй голові. Ми з Алексом усе зробили правильно. Зараз проблему з новим вилупленим із кокона так чи так розв’яжуть. А причину, сподіваюся, ми з Ірмою знатимемо вже сьогодні ввечері. І тоді я вирішу, що з цим робити.
Небо вже посіріло. Віра не спала — я застав її на кухні. Вона сиділа на стільці з ногами, обхопивши коліна.
— Віро? Щось сталося?
— Кавоварка зламалася, — байдуже сказала вона, але з її тону я зрозумів, що вона ледь не плаче.
Я присів перед нею навпочіпки. Запалені очі, припухлі повіки, сіре від утоми обличчя.
— Ельза? — здогадався я.
Вона кивнула й розридалася. Я обійняв її.
— Знову ходила? І ти злякалася…
— Не просто ходила, Гілю… — замотала головою Віра.
— Тобто — «не просто»?
— Я підійшла до неї й обійняла, як ти розповідав. Обійняла й чекаю, щоб вона заснула нормально…
Віра судомно вдихнула і знову розплакалася. Я взяв стілець і сів навпроти неї:
— А вона?
А вона не заснула. Ельза стояла прямо, немов проковтнула ціпок. Віра обіймала її й гладила по голові, але обличчя малої було звернене у лише їй видиму далечінь, а під повіками металися туди-сюди очні яблука. Тоді у Віри вперше промайнуло це дике щодо власної дитини почуття — страх. Легким дотиком він обпалив її десь глибоко в грудях або навіть ближче до хребта, а на плечах повиступало стільки сирот, наче на них осів іній. Від цього Віра мимоволі випустила доньку з обіймів і сторожко відсахнулася.
— Гілю! — покликала вона.
Спершу неголосно, боячись налякати Ельзу. Потім наполегливіше. І нарешті, перелякана тим, що коїться, та водночас розлючена моєю мовчанкою, Віра гаркнула так, що відзвук її крику відгукнувся у вухах високою монотонною луною:
— Гілелю!!!
Ельза навіть не сіпнулася. Ні на секунду не припинили бігати під повіками її зіниці. Тільки потім Віра зрозуміла, що мене немає вдома.
— Ну, крихітко… Мама з тобою… — Віра знову обійняла Ельзу. — Іди до мене…
І, взявши дитину на руки, віднесла її в ліжечко. Дбайливо опустила на простирадло, узяла за край її розмальовану зірками ніжно-бузкову ковдру, щоб укрити. Але так і завмерла. Занадто дивний це мало вигляд. Занадто страшний. Ельза лежала, як поклали: на спині, випрямлена, як стріла, зі спрямованим угору личком і з очними яблуками, що танцювали під повіками. Схожа зовсім не на дівчинку, яка спить. А радше… Радше на…
Віра так і не змогла вимовити слово «труп». Вона кілька разів намагалася підійти до нього з різних боків, але щоразу шпорталася, не в змозі вимовити таке про свою дитину.
Розповідаючи це, вона торкалася обличчя мимовільними нервовими рухами, що видавали весь той жах, який вона намагалася подолати вночі, але, очевидно, не подолала й досі.
— Я почала тобі дзвонити… — продовжувала Віра.
— Не було дзвінків, Віро…
— …А твій телефон біля ліжка валяється!
Я механічно ляснув себе по кишенях. От чорт.
— Я в паніці просто… З Ельзою — кошмар, ти — кудись дівся… От де ти був?!
— На складах.
— Де?!
— Там одна проблема виникла…
— І без тебе нікому розібратися?! У мене таке відчуття, Гілю, що ти єдиний біолог на планеті!
— Вибач, я ж не знав, що таке… Навмисно тебе не будив…
— Я почекала трохи… — Вірин погляд знову вп’явся в порожнечу. — Ельза… Лежить начебто б спокійно… Очі тільки бігають… Моторошно так… Ну, я вкрила її… І вирішила вже йти спати. А вона як… Як…