Тут Вірині плечі затряслися, й вона розридалася. Я обійняв її. Вона пригорнулася до мене, і я відчув її сльози в себе на шиї.
— Тихо, тихо… Що там сталося, Віро? Що «як»?
— Як закричить… Голосно так… Обличчя звернене в стелю, очі заплющені, зіниці під повіками бігають туди-сюди, а вона рот відкрила й верещить просто… Моторошно… Я кинулася до неї. Ельзо, кажу, донечко… Мама тут, Ельзуню… А вона кричить і кричить… Кричить і кричить…
Віра спробувала стримати сльози, але стало тільки гірше, і вона хрипко й надривно розплакалася вголос. Я не заважав їй.
Нарешті вона заспокоїлася, узяла серветку, що я простягнув, і витерла сльози.
— Я не знала, що робити… Думала, може, треба дзвонити в госпіталь… І тут її немов вимкнули — замовкла і все… Я поплакала трошки. Заспокоїлася. Ельза ніби спить. Думаю, піду і я спати… Лягаю, аж тут — я відчула щось. Обертаюся — й ледь серце не вискочило! Ельза просто за спиною стоїть. Я аж підстрибнула. Вона стоїть зі своїми очиськами, що бігають… А підійти до неї боюся. От чесно! І сама думаю, треба ж таке — боятися власної дочки! А однаково страшно… Потім підійшла, звісно… Обійняла її знову… А вона відразу — раз і заснула…
— Я не міг не піти, Віро. Думав, туди й назад…
— Тільки на твоїй роботі, Гілю, якщо щось із тобою станеться, про тебе ніхто й не згадає. Поховають із почестями, як тих хлопців… Тому що, крім нас, ти нікому не потрібний. А коли ти потрібний нам — тебе ніколи немає. Ти — на роботі. Розумієш?
Вона зіщулилася на табуреті, обхопивши руками плечі, ніби змерзла.
— Сьогодні ж поведи її до лікаря, — сказав я. — Будь ласка…
Через три години, коли ми з Ірмою вже були в транспортері на добрячій відстані від Контуру, сталася ще одна подія, про яку я довідався значно пізніше. Мабуть, інакше як «моторошна» про неї й не скажеш. Це було в їдальні. О пів на дев’яту ранку там уже зібралося повно народу. І ось у їдальню буденною ходою ввійшов і став у загальну чергу не абихто, а вбитий капрал Нобухіко Окамура.
Не можна сказати, що здійнялася паніка абощо. Більшість і так вважала, що Окамура живий, хоч і мав би лежати в реанімації, а зброї у японця не було. І все ж побачити його отак запросто в їдальні не очікував ніхто. До того ж на капралові був украдений на складі й одягнутий на голе тіло білий малярський комбінезон розміру «XS», який не сходився в нього на грудях і підскочив майже до колін на ногах. Тож усі покинули свої справи і витріщилися на нього. Окамура, не кажучи ані слова, взяв тацю, набрав дві тарілки відвареного м’яса й сів на своє звичне місце — навпроти Дженкінса, який саме допивав каву. І отут Дженкінс закричав.
Річ у тому, що саме вчора проводили офіційне впізнання — для протоколу. І Дженкінс побував у морзі. Тіло Окамури було сильно покалічене, але передня частина голови ціла. І ось зараз капрал, ще вчора мертвий-мертвісінький, сів навпроти Дженкінса й став жерти м’ясо руками і гарчати, що невластиво навіть представникам такого суворого армійського класу, як капрали.
Безпомічний крик вирвався з грудей Дженкінса раніше, ніж він сам усвідомив, що кричить, але відразу, метнувшись короткою луною, обірвався — Окамура блискавичним рухом викинув уперед руку і схопив Дженкінса за горло. Стало приголомшливо тихо. У цій тиші булькання бідолахи Дженкінса видалося якимось неприродно дзвінким. Ніхто не рушив із місця, щоб йому допомогти. Скуті незбагненним, непереборним, майже забобонним жахом, нечисленні відвідувачі дивилися на це все з тупою увагою акваріумних рибок. Потім вони казатимуть, що просто не встигли кинутися на допомогу, та насправді німа сцена тривала майже пів хвилини. Потім Окамура, який увесь цей час не припиняв запихати вільною рукою собі в рот варене м’ясо, відпустив Дженкінса. Судомно вдихнувши, той із гуркотом став навкарачки й зайшовся кашлем.
Очевидно, про появу капрала хтось одразу повідомив у службу безпеки, бо, коли Окамура спустошив обидві тарілки й приніс собі повну тацю тістечок, у їдальню в супроводі шістьох озброєних до зубів «чорних рукавів» увійшла старший офіцер контролю Ніколь Енджела Вандлик. Упевнившись, що перед нею справді Окамура, вона, піднявши стілець, який перекинув Дженкінс, обережно сіла навпроти нього. Дженкінса відразу кудись повели двоє її бійців.
Капрал перестав жувати і загарчав, як кіт, присунувши тарілку з тістечками ближче до себе.
— Смачного, капрале, — незворушно сказала Вандлик.