Пролунав тихий тріск. Кущ опинився в моїх руках. Я замахав руками, намагаючись не дати тілу відділитися від стіни, але було пізно. По-зрадницькому зіскочили носаки черевиків. Подих застряг у моїх грудях. Я досі намагався за щось ухопитися, аж ось поросла травою стіна раптом стрімко кинулася нагору.
«Усіх підвів, — чомусь подумав я. — Віру, Ельзу й навіть Ірму. Я всіх підвів…» Промайнувши, ця думка стиснулася в мені до крихітної розпеченої вуглинки. Як уперше на американських гірках, коли жах втискає тебе в рамки «тут і зараз» кожної конкретної секунди, не даючи можливості не лише думати, але й усвідомлювати. Тільки на гірках ти знаєш, що все буде добре…
Я знову міг бачити небо далеко вгорі — мене остаточно перекинуло спиною вниз.
Вона схопила мене за лямку розвантажувального жилета й притиснула до стіни. Я й далі ковзав, і шорсткі краї стільника обдерли мені губи й ніс. А потім завис. Тієї ж секунди міцно вчепився за перетинки, миттєво знайшовши опору ногам. Паніка спалахнула жовтогарячими язиками полум’я, розтікаючись по тілу лоскотливим бажанням діяти.
— Стоїш? — звідкись здалеку пролунав Ірмин голос.
— Так! — відповів я. — Мені треба відпочити.
І, перш ніж вона щось сказала, я, дивуючись власній спритності, поліз праворуч вгору до найближчого отвору в стіні стільника. Страх зробив мене чіпким, як ящірка, і навіть нечутлива права не могла сповільнити мій темп. Через кілька секунд легко пробрався у вузький лаз й одразу впав поверх гнізд у такій самій «кімнаті з вікном», як та, через яку ми ввійшли. Живий. Я — живий. Кров стікала по губах і здавалася солодкою на смак. Я сплюнув. Якийсь час просто лежав, відчуваючи, як кров збирається на підборідді теплими краплями, і намагався придушити непогамовне бажання кричати. Адреналін… Це просто адреналін…
Зашурхотіла одягом Ірма, протискуючись услід за мною. Я заплющив очі, усвідомивши, що в голові запаморочилося, і якийсь час просто лежав. Ірма мовчала. Серцебиття пульсувало у вухах і було єдиним звуком та єдиним відчуттям ще хвилини зо дві, а потім я став потроху повертатися до реальності.
Прийшов біль в обдерті губи. Стукіт серця більше не глушив навколишніх звуків, і я почув, як в одному з гнізд — десь біля моєї голови — щось заплюскотіло. Про всяк випадок сів. Права кисть нила від напруги, і я почав розтирати її, притиснувши до грудей.
— Ти як? — заклопотано спитала Ірма.
— Дивлячись із чим порівнювати… Якщо зважити, що живий, — чудово. До речі, дякую.
Вона проігнорувала подяку, насупилася, взяла мене за підборіддя й подивилася в очі:
— Ти потрібен мені. Сама я не виберуся.
— Розумію…
— А з тобою на плечах — тим більше.
— Я буду обережний, Ірмо. Рука зіслизнула, і…
Але вона не слухала. Без додаткових пояснень Ірма дістала пластиковий флакон і простягнула мені.
— Зараз? — мені хотілося бодай трохи відтягнути цей момент.
— Ми не знаємо, що нас чекає. А ти стаєш тягарем.
Це було жорстоко, але, боюся, справедливо.
— Може, хоча б до вечора почекаємо…
— Ні, — хитнула головою Ірма. — Добре було б, якби ти ще вчора закинувся — якщо взяти до поваги, що для тривалого ефекту потрібен час.
— До уваги… — ледь чутно пробурмотів я.
Може, її правда. Бо я — наче той засуджений на смерть з анекдоту:
«Сигару?» — пропонує йому кат перед стратою.
«Хочете, щоб я помер від раку?!»
— Швидше, — поквапила Ірма. — Це стрьомне місце. М’яко кажучи, дуже стрьомне.
І вона тицьнула мені флакон.
— Одне натискання і вдих. Ну!
Він був теплий від її тіла. Ніби живий…
— Зажди, не тисни так на мене… Дай кілька секунд подумати…
Кров знову зібралася в мене в роті, і я сплюнув.
— Ні! — вона раптом подалася вперед і вдарила мене долонькою по губах. — Не можна кров’ю!!!
Ірма стала оглядати підлогу, намагаючись побачити, куди потрапив мій плювок. І тут її очі округлилися.
— От гівно собаче!!!
Річ була вже не в плювку. Кров натекла в одне з гнізд, ще коли я приходив до тями, лежачи на животі. І тепер Ірма дивилася туди, як на ворота в пекло.
— Скільки ми тут… Хвилину? — це був не вигук, а запитання. І, судячи з її інтонації, від відповіді залежало дуже багато.