Я подивився їй в очі. Ірма вірила в те, що казала. Вірила, як у щось цілком зрозуміле й абсолютно безсумнівне. З таким же виразом обличчя вона могла б сказати: «Сьогодні сонце сяде за обрій. Думаю, щонайпізніше — годин через вісім».
Ірма чекала, що я відповім, але я мовчав.
— Або можеш допомогти мені, — повільно вимовила вона, і це пролунало зовсім не так упевнено, як фраза про смерть.
— Допомогти чим?
— Зробити те, для чого я тут. І врятувати всіх, кого обдурили, заманивши в цю місію.
— Розкажеш докладніше, чи спершу потрібно скріпити підпис кров’ю?
Ірма гмикнула.
— Спершу потрібно, щоб ти дав відповідь. Навіть не мені, а самому собі. Що ти обереш — жити так, наче немає й не було ані мертвого міста, ані дивних коконів, ані капрала, що, мов муха, лазить по стелі… Жити й чекати, чим усе це скінчиться. Або ж — іти до кінця, щоб урятувати людей. Твою сім’ю, інші сім’ї, просто хлопців, які не планували вмирати на цій планеті… І між цими двома рішеннями — нічого. Ні компромісів, ні третіх варіантів. Або рятувати — або чекати.
Вона замовкла, питально задерши своє витончене підборіддя.
— А не зарано для вибору?
— А ти мало побачив? Досі віриш у місію категорії «А»?
Я насупився, встромивши руки в кишені. «Ступінь ризику в місії оцінюється за мінімальною категорією», — пролунав у моїй пам’яті жіночий голос. Цікаво, як вони собі це уявляли… Після того, як знайшли місто, що загинуло в бою. Після того, як зібрали там тисячі одиниць зброї, яка не допомогла вижити цілій цивілізації, — як, у біса, вони уявляли собі ці мінімальні ризики?! А люди, які тепер вилуплюються з коконів, — у якій узагалі категорії описане таке! І наш Контур, який не обладнаний усіма цими плазмовими бар’єрами й захисними екранами…
Ірма мовчки чекала. Її правда. Нехай вона сто разів авантюристка й брехуха, усе це давно вже не тиха місія для тих, кому не потрібні проблеми.
— Добре, — сказав я. — Але ти більше мені не брешеш, не маніпулюєш і не вирішуєш за мене. Згода?
— А ти?
— Обираю рятувати.
— Добре.
Я чомусь чекав, що ми якось зафіксуємо нашу угоду. З розмаху ляснемо долонею об долоню — як у кіно. Щось таке. Але вона просто підійшла до воріт, розкидала листя біля однієї з опор і відкрила якусь ляду в землі. Клацнув рубильник. Гучно чхнув механізм, і ворота із дзижчанням поповзли убік.
— І що ти замислила?
— Евакуацію, — сказала вона, не обертаючись.
— Тобто утекти?
— Звідси не можна втекти. Не можна полетіти за власним бажанням. Не можна достроково розірвати контракт. Просто беручи до поваги, що до Землі сто шістдесят тисяч світлових років. Я кажу про загальну евакуацію.
— Загальну?!
— Саме так. Ми змусимо їх згорнути місію як таку — до того, як усе тут накриється одним великим хоботом і ми станемо продовженням усього цього… — вона окреслила пальцем коло, показуючи на місто навколо нас, — цвинтаря.
Ірма йшла перша, як людина, що провела тут не один день. Комплекс мав десятки зо три однакових будівель, кілька захисних веж по периметру, посадковий майданчик. Трохи далі виднілися потужні передавальні антени.
— Що тут було? — запитав я.
— Дослідницька станція, заснована урядом шістдесят років тому. Кодова назва об’єкта — «Два нулі»… Отут не лякайся…
Вона сказала це ніби між іншим, кивнувши на щось на стіні найближчої будівлі, і я так само машинально туди подивився. Й остовпів. Зі стіни моторошним барельєфом видавалося вперед спотворене криком і болем жіноче обличчя. Чомусь попелясто-сіре, воно виступало із гладкого пластику так, наче вона намагалася вирватися з полону полімерного покриття. Жах, відтворений на ньому, був найстрашнішою гримасою, яку я колись бачив чи навіть міг уявити. Рот відкритий у німому несамовитому крикові — здавалося, ширше, ніж це можна зробити фізично. Від напруги на тонкій і, напевно, гарній колись шиї неприродно роздулися вени… Її очі — широко розплющені й вилізлі з орбіт — були позбавлені зіниць і від цього видавалися ще більшими. По обидва боки від обличчя, ніби намагаючись продавити стіну зсередини, виднілися дві такі ж сірі долоні…
— О Боже… Що… Що з нею таке…
Ірма встигнула піти вперед і тепер повернулася.
— Це не людина. Колонія грибів. Цвіль. А зображує ця цвіль нашого старшого біолога Розалін.