— Вона загинула?
Ірма кивнула, але з якоюсь непевністю. Здогад, що промайнув у моїй голові, був геть безглуздий, і я не наважувався його озвучити. Але потім усе ж таки запитав:
— Вона що — всередині?
— Ні, — Ірма всміхнулася. — Розалін померла не тут… Я намагалася знищити цю гидоту. Спершу просто зчистила, але ця штука виросла знову. Тоді взяла пожежну сокиру й порубала все до чортової матері разом зі стіною… Залишилося тільки місиво. Але приблизно за два тижні на цьому ж місці виросло нове зображення. Коли прилетіла розвідка Корпусу, портрет Розалін узагалі зняли разом з листом полімеру й перенесли в лабораторію. А він виріс знову. Тож ця Розалін — уже третя.
— І що сказали в лабораторії?
— Нічого. Цвіль як цвіль. Тільки й того, що росте у вигляді Розалін, яка б’ється в агонії… Таке от… А взагалі портретів тут декілька — один миліший за інший. Ходімо вже.
Ми вийшли до декількох великих корпусів у тіні величезної інопланетної естакади. Вони були абсолютно звичайні й навіть — типові. Такий вигляд майже у всіх пересувних комплексів — від табору геологів до будівельного містечка. Якби не химерне місто навколо, можна було б подумати, що ми на Землі.
— Коли сюди прилетіли люди, місто було вже мертве?
— Усі міста, — сумовито відповіла Ірма. — Цю планету відкрили через рік після запуску системи «Ора про Нобіс». Орбітальні телескопи дозволили роздивитися міста. І те, що в них вирувало життя. Звісно, всі розуміли, що через надзвичайну віддаленість ми бачимо картинку, що існувала сто шістдесят тисяч років тому. І все ж сюди відрядили експедицію, сподіваючись налагодити контакт… А спізнилися ми зовсім трохи. На якусь сотню років…
— Ви?! Хочеш сказати, ти була в першій експедиції?! Шістдесят років тому тебе просто на світі не було! Чи натякаєш, що добре збереглася?
Ірма всміхнулася.
— Якщо зважати на астрономічний час, то й ти летів сюди двадцять років. Але це ж не значить, що тобі було п’ятнадцять, коли ти вилетів із Землі?
Я невпевнено зітхнув:
— То виходить, що ти… Ого… Добре… І… Як це було?
— Нас було п’ятдесят осіб, — сказала Ірма. — Я стояла така сама ошелешена, як і ти сьогодні… І це місто було перше, що ми знайшли.
Я майже побачив їх, закутих у скафандри, оточених настороженими, нервовими солдатами групи супроводу. Як вони стоять на краю висіченого в землі міста і ніхто не зважується заговорити першим.
Лив холодний дощ. Ірма дивилася на вирізане в породі мертве місто — мовчки, як і всі інші. «Чудес не буває», — ця думка настирливо вертілася в її голові, поки вона разом із рештою команди поволі усвідомлювала, що найдальша місія в історії космічних експедицій провалилася.
Безжальних три слова звучали в її мозку голосом матері. Як же інакше — мама повторювала їх щоразу, коли щось ішло не так. Ніколи не казала «все буде добре» або «пощастить наступного разу». Її оптимізму не вистачало навіть на звичайне «не плач». Усе, що вона могла сказати доньці, якій пів секунди забракло до першого місця на змаганнях із плавання — «чудес не буває». Те ж саме вона сказала, коли Ірмі зламав щелепу вітчим, що, напившись як свиня, вирішив дати пасербиці ляпаса. Наче вийти заміж хоча б не за алкоголіка було для мами чимось від початку малоймовірним і вимагало милосердного втручання згори. «Чудес не буває», — по-філософському промовила мама, коли дочку ледь не до смерті побили на вулиці двоє невідомих, бо не змогли зірвати сумочку з її плеча. І тільки Бог знає, що саме вона мала на увазі тієї миті. «Чудес не буває», — наче все гарне, заслужене або просто нормальне в цьому житті було дивом.
Зараз, наважившись на найризикованішу авантюру в її житті, подолавши всі кола пекла найсуворішого відбору, подарувавши міжзоряному простору сорок років, які бабуся Земля проживе без неї, Ірма дивилася на мертве місто й самими губами повторювала ненависне гасло її дитинства: «Чудес не буває».
Помилка в розрахунках закинула їх у «Магелланову Хмару» з невеликою похибкою. Крихітною з погляду математики. Абсолютно несуттєвою в масштабах галактики. Але інтергалактичному фрегату «Артилерист Ганс», який економив пальне для зворотного стрибка, довелося плестися в пункт призначення на досвітлових швидкостях іще два роки — довгих і болісних, як тюремне ув’язнення. Від технологій стазис-сну відмовилися ще з відкриттям трансверсних стрибків. І єдине, що дозволило людям не збожеволіти в сталевому череві космічного фрегата, — ціль, заради якої кожен із них вирішив летіти: інопланетна цивілізація.