Выбрать главу

— Пряники… пряники…

— Мигдаль смажений… печені каштани…

— Вода… холодна вода… щойно з колодязя…

А з крамнички навпроти линули пристрасні згуки танго:

«По-ці-лу-у-уй…»

Сергій одягся, витяг з потертої валізи рушника й подався в коридор шукати, де б умитись. Туалетної не було й сліду. Насилу в індіянина-швейцара допитався.

— Прошу сеньйора: он там у дворі діжка… Зливайте собі…

— Хіба водогін зіпсувався?

— Який водогін? Немає в нас водогону, сеньйоре. То в центрі й вода у кранах, і каналізація. А в нас, хвала діві Марії, хоч електрика є. Он там, — старий показував у бік гір, — там і того бог не дав. Моя баба з балки воду в глечику на голові носить… Ох-ох, сеньйоре, вже спека починається. А що то вдень буде…

Поснідавши півдюжиною бананів, куплених у перекупки, Сергій помалу поплентався до центру. Десь поблизу годинник пробив вісім. До дванадцятої ще цілих чотири… Дванадцята! Від цієї години його життя піде іншим курсом. Нова ера в біографії Сергія Ряжанки, Левко дає гроші, він іде в радянське посольство й… Од такої думки аж морозом поза спиною продерло. Ух!.. Але візьми себе в руки, Сергію! Не радій завчасно. До зустрічі з Левком ще рівно чотири години. Левко… Єдиний Сергіїв друг у цілому світі. Як швидко він зрозумів його… Ще чотири години і…

Сходив у берег. Океан був молочно-блакитний.

— Десь там… — промовив уголос, втупившись у видноколо, й злякано озирнувся Сергій: чи не почув хто, як він сам із собою розмовляє. Але поблизу — нікого.

Ген ліворуч, на довгому пляжі, чорніли засмаглі тіла. У цей час купаються обранці: вода з ночі приємно прохолодна, сонце не таке скажене, ультрафіолетові промені… Під обід золотава смуга піску пустіє, а потім, «у другу зміну», сюди приходять ті, хто вранці поспішає на заробітки. А ще пізніше, вже по заході сонця, коли небесний сівач рясно посіє на небі зорі, пляж дає притулок волоцюгам: тим, що не мають власного даху над головою… І він, Сергій Ряжанка, не раз грівся в теплому піску, поневіряючись по містах Південної Америки… Було й таке. А тепер…

Очі його немов припнуло до обрію. Що чекає за цією магічною лінією сіромаху-емігранта, безпритульного заблуку? Можливо, щось лихе? Може, потім тричі пошкодує за цей легковажний крок?

Але думати про лихе не хотілось. Змучену душу тягло туди, за небокрай. Дніпро… Дитячі спогади малювали його мало не таким, як ось цей океан: широким і манливим. Хіба він пам'ятає? Ні, таки трошки… Біля крутого берега довгий чорний човен. Над човном дід Никін. Щось струже, певно, весло, і раз по раз зиркає на Сергійка. Такі лагідні очі в діда. Потім з Дніпра виходить дівчинка. Вона кульгає й плаче. Сергій упізнає її. Це сусідська Оксанка. Чого плаче? Впала у воду й замочила спідничку. На лівій нозі — з пальця кров. Урізалася об черепашку? Та це байдуже, а спідничка — мати лаятимуться…

— Не плач!

— Ви до мене, сеньйоре?.. Чи не допомогли б піднятися на східці? Я звихнула ногу…

Сергій схаменувся. Перед ним таки стояла дівчина — справжня красуня, й усміхалась. Очі блакитні, ясні, мов океан, тонкі брівки ворушилися змійками, а на голові грала золотом проти сонця корона з пухнастої коси. На ледь засмаглому личку застигла вичікувальна усмішка.

— Так, сеньйорито! Я зараз…

Ряжанка підбіг до дівчини, обережно схопив її під руку. Вона зробила кілька кроків і стала.

— Ой, болить… Я, мабуть, посиджу трохи на східцях… якщо сеньйор не дуже гребує моєю компанією…

— Що ви, що ви, сеньйорито… — пробурмотів Сергій, не спроможний здолати враження від того видіння, що фантастично перетворилось на дійсність. Господи, до чого ж вона схожа на Оксанку!.. Тільки та ще була дитина, а ця…

Він упіймав себе на тому, що уважно розглядає її правильний профіль і стрункі обриси засмаглого тіла. Сором гарячою хвилею залляв йому обличчя.

— Сеньйор випадково не поет?

Сергій ще дужче зашарівся.

— Чого вам так здалося? — не зовсім увічливо буркнув Ряжанка.

— Ну, не божевільний же?

— От тобі й маєш, — розгубився й заблимав очима Сергій. — 3 чого це ви, сеньйорито?..

— З того, що п'ять хвилин тому сеньйор розмовляв сам із собою. А так роблять лише поети та божевільні! — Дзвіночком залилась дівчина. — Ну, сеньйоре, не ображайтесь на мене, я пожартувала. Я навмисне не згадала закоханих. А ви, очевидно, і є закоханий. Вгадала? — Й дзвіночок знову затріпотів, грайливо, безтурботно.

Ряжанка переступав з ноги на ногу, не знаючи, що відповісти. Почував себе незручно з цією красунею в дорогому купальнику. А вона помічала це й продовжувала грати.

— Якщо сеньйор не гребує мною, я дозволяю йому сісти поряд.

Сергій підкорився, обережно примостившись на кам’яній сходинці. Потім йому здалося, що сидить непристойно близько під цього напівреального створіння, й непомітно відсунувся, поклавши руки на коліна. І раптом із жахом помітив, які вони великі й зашкарублі, з куцими, не геть-то чистими нігтями — й мерщій сховав їх за спину.

…Схаменувся лише тоді, коли крізь гуркіт трамваїв та гомін вулиці долинули удари годинника. Дванадцять! Спізнився…

Він нашвидку вибачився перед дівчиною, що не може провести її до таксі, й чимдуж дременув угору. Довго шукав телефону, а коли нарешті знайшов будку, той самий далекий годинник сповістив, що минуло ще півгодини.

— Алло! Мені потрібен Горбатюк!

З трубки пролунав мелодійний жіночий голос:

— Сеньйора Леона немає. В нас сієста зараз.

— А, ч-чорт! — Сергій вилаявся вголос.

Але нічого не вдієш. Сам винен. Залицяльник!..

Сієста — обідня перерва, й триває вона у тропіках кілька годин, аж поки сонце не нахилиться до вечірнього пруга й не стане трохи прохолодніше.

Ряжанка навмання подався вздовж розкішних вітрин. Майже біля центральної площі його увагу привернула вивісочка: «Даю довідки про все, що вас цікавить у нашому місті». Сергій витяг з кишені зібганий банкнот і просунув у вийняту шибочку.

— Прошу вас, мені потрібна адреса…

— До ваших послуг, сеньйоре. Моя фірма забезпечує клієнтів будь-якою довідкою!

Й рука з напівмороку взяла банкнот.

— Яку б ви адресу хотіли мати?

— Рад… радянського посольства! — випалив Сергій. Рука за вікном на мить застигла, але банкнот стисла ще конвульсивніше.

— На жаль, не можу вам дати… здачі.

— Не треба здачі! — зозла крикнув Сергій людині-невидимці.

Посольство виявилося зовсім поряд. Сергій кілька разів пройшов повз кам’яну огорожу, за якою блищали пришторені вікна. Двічі за шторою хтось промайнув, але знадвору не видно було навіть хто то: чоловік чи жінка.

Ряжанка перейшов на той бік вулиці лише тоді, коли вартовий поліціянт звернув на нього увагу.

Хто то, цікаво, був за ширмою? І як він зустріне сьогодні його, Сергія? Чи знайдеться в нього добре слово для бідолахи емігранта, чи, може, покличе отого вартового, щоб витурив за браму? Взяти б і зайти оце… Тільки ні, треба вже почекати. Ось Левко позичить грошей, обіцяв же вчора ввечері, тоді й…

Десь близько третьої Сергій знову подзвонив.

— Сеньйора Леона ще немає.

Через годину — те саме.

О п'ятій секретарка запитала:

— Як ваше прізвище, сеньйоре?

І, почувши, відповіла:

— Сеньйор Леон щойно був і терміново поїхав кудись у справах… Куди? Не сказав.

Так щогодини набирав Сергій уже завчений напам'ять номер і щоразу стереотипно звучало: немає, не приїхав, не було ще, ні, не дзвонив. Після дев'ятої телефон перестав відповідати, й Сергій у пригніченому настрої почвалав до свого дешевого готелю. Але що там робити? Спати рано…

Й він знову звернув до океану. Сонце давно зайшло, на обрії переморгувались морзянкою два кораблі. З суходолу дув легенький вітерець. «Туди, на захід», — подумав Ряжанка й мало не вкляк від несподіванки.

На тому самому місці, що й удень, сиділа дівчина із золотавою короною коси. Сергій міг би заприсягтися, що вона сидить тут від самого ранку, коли б на ній не темна сукня, а поряд, замість пляжної торбинки, — кокетлива сумочка.

— Сеньйор здивований?