Десь у припливах і відпливах бою Аша втратила Карла, втратила Триса, втратила їх усіх. Чингал теж загубився, і всі її метальні топірці; натомість у руці в неї був меч — короткий меч з товстим широким лезом, схожий на різницький сікач. Навіть якби від цього залежало її життя, вона б не змогла сказати, звідки він узявся. Рука боліла, в роті стояв присмак крові, ноги тремтіли, а крізь дерева косо пробивалося бліде світанкове світло. «Невже це триває так довго? Скільки ми вже б’ємося?»
Останнім її ворогом був північанин із сокирою, великий лисий здоровань, вдягнений у латану іржаву кольчугу, що означати могло тільки одне: він або вождь, або звитяжець. Йому не сподобалося, що бій звів його з жінкою.
— Лярва! — ревів він з кожним ударом, і його слина бризкала Аші на щоки.— Лярва! Лярва!
Аші кортіло гаркнути на нього, але в горлі так пересохло, що вона зараз могла хіба кректати. Під його сокирою здригався її щит, від ударів тріщало дерево, а коли чоловік висмикував сокиру, відколювалися довгі білі скалки. Скоро на руці в Аші залишаться самі тріски. Позадкувавши, вона звільнилася від порубаного щита, тоді знов позадкувала, ухиляючись праворуч і ліворуч від замахів сокири.
І тут спина втелющилася в дерево, й не було вже куди ухилятися. Вовк замахнувся сокирою, щоб розрубати Аші голову надвоє. Аша спробувала ковзнути праворуч, але нога заплуталася в корінні й не пускала. Аша крутнулася, втратила рівновагу, сокира чиркнула по скроні, криця шкрябнула об крицю. Світ почервонів, тоді почорнів, тоді знову почервонів. Ногу, як блискавка, прошив біль, а десь далеко почувся голос північанина, який, піднімаючи сокиру для останнього удару, промовив:
— Ти клята лярва.
І тут залунала сурма.
«Це неправильно,— подумала Аша.— У водяних палатах затонулого бога не лунають сурми. На дні морському моряники вітають свого володаря, дмухаючи в морські черепашки».
Їй примарилися вогняні серця й чорний олень у золотому лісі, з охопленими полум’ям рогами.
Тиріон
Заки досягли Волантиса, на заході небо вже стало пурпуровим, а на сході геть почорніло, й почали з’являтися зірки. «Такі самі зірки, як і у Вестеросі»,— подумав Тиріон Ланістер.
Це могло б навіть трішки й утішити, якби його не зв’язали, як гуску, й не причепили до сідла. Він уже й викручуватися облишив. Вузли, які його тримали, затягнуті надто туго. Отож натомість він обм’як і обвис, як мішок борошна. «Сили бережу»,— запевняв себе Тиріон, хоч і гадки не мав на що.
Затемна Волантис зачинявся, і чатові біля північної брами нетерпляче буркотіли до відсталих. Тиріонів полонитель став у чергу позаду фургона, навантаженого лаймами й апельсинами. Фургону чатові махнули смолоскипами проїжджати, а от до здорованя-андала на бахматі, з мечем і в кольчузі, вирішили придивитися. Викликали капітана. Поки вони з лицарем обмінялися кількома словами волантиською мовою, один з чатових стягнув кігтисту латну рукавицю й потріпав Тиріона по голові.
— З мене удача так і пре,— сказав до нього карлик.— Звільни мене, друже, й винагорода не забариться.
Це почув полонитель.
— Прибережи свої брехні для тих, хто розуміє твою мову, Куцю,— мовив він, коли волантисяни махнули їм проїжджати.
Заїхали у браму й рушили попід масивним міським муром.
— Мою мову розумієш ти. Зможу я улестити тебе обіцянками, чи ти рішучо налаштований обміняти мою голову на титул лорда?
— Я вже був лордом за правом народження. Порожні титули мені ні до чого.
— Але нічого більше від моєї любої сестрички ти не отримаєш.
— А я чув, Ланістери завжди сплачують свої борги.
— Так, до останнього пенні... але ні на шеляг більше, мілорде. Одержиш заслужений кусень, але ніхто тобі його не підсолодить вдячністю, тож і поживи з нього тобі буде небагато.
— А може, я просто хочу, щоб ти заплатив за свої злочини. Кревногубець проклятий в очах богів і людей.
— Боги сліпі. А люди бачать те, що хочуть.
— Тебе я бачу наскрізь, Куцю,— сказав лицар, і в його тон закралася похмура нотка.— Я багато чого зробив, чим не пишаюся і чим накликав ганьбу на свій дім і на своє прізвище... але убити власного батька? Як людина взагалі може таке вчинити?
— Дай мені арбалет і спусти штани — і я тобі покажу.
«Залюбки».
— Тобі все жарти?
— Я і життя вважаю жартом. Твоє, своє, будь-чиє.
Їдучи через місто, проминали ремісничі цехи, базари, купальні. У центрі просторих площ вихлюпувалися і виспівували фонтани, за кам’яними столами сиділи чоловіки, граючи в сивас і попиваючи вино з вузьких скляних келихів, а раби запалювали барвисті ліхтарі, розганяючи темряву. Уздовж бруківки росли пальми й кедри, на всіх перехрестях стояли пам’ятники. Багатьом з них бракувало голів, зауважив карлик, та навіть без голів вони у фіолетових сутінках справляли величне враження.
Бахмат цокав уздовж ріки на південь, і крамнички поступово ставали меншими й біднішими, а від дерев уздовж вулиці залишився рядок пеньків. Бруківку під копитами коня змінила біс-трава, а тоді м’яка волога земля кольору дитячих кавельків. Місточки понад вузькими річечками, які напоювали Ройн, небезпечно рипіли під вагою коня. Де колись над рікою височів форт, нині лишилася тільки брама, роззявлена, як беззубий рот старого. З-за парапетів визирали кози.
«Старий Волантис, первісток Валірії,— подумав карлик.— Гордий Волантис, цар Ройна й господар Літнього моря, домівка шляхетних лордів і чарівних леді найдревнішої крові». І байдуже до зграйок голих дітлахів, які тиняються провулками, перекрикуючись пронизливими голосами, чи бравів, які стоять на порогах винарень, тримаючи пальці на руків’ї меча, чи згорблених татуйованих рабів, які метушаться повсюди, наче таргани. «Могутній Волантис, найбільше й найчисельніше з усіх дев’ятьох вільних міст». Але в давніх війнах чимала частина міста знелюдніла, й великі райони Волантиса помалу провалювалися в багно, на якому він стояв, «Прегарний Волантис, місто квітів і фонтанів». Але половина фонтанів пересохла, а половина басейнів потріскалася й перетворилася на стоячі болота. Квітуче галуззя лізло з кожної тріщини на мурах і на тротуарі, а на стінах покинутих крамниць і безверхих храмів проростали молоденькі деревця.
А ще цей сморід! Він висів у гарячому вологому повітрі — густий, відразливий, усепроникний. «У ньому чути і рибу, і квіти, і слоняче лайно також. Суміш солодощів, землі, мертвечини і гнилизни».
— Це місто тхне, як стара повія,— заявив Тиріон.— Як обвисла хвойда-нечупара, яка поливає соромоту парфумами, щоб заглушити сморід між ногами. Але я не скаржуся. Юні повії пахнуть значно краще, зате старі вправніші.
— На цьому ти розумієшся краще за мене.
— А, ну звісно. Отой бордель, де ми зустрілися... ти його з септом переплутав? І в тебе на колінах крутилася твоя цнотлива сестричка?
Лицар нахмурився.
— Припни свого язика, якщо не хочеш, щоб я його у вузол скрутив.
Тиріон проковтнув чергову шпичку. Губа й досі не стухла з останнього разу, коли він зайшов з цим здорованем задалеко. «Важка рука й відсутність почуття гумору не сприяють щасливому шлюбу». У цьому він пересвідчився дорогою з Селориса... Думки перекинулися на його чобіт — на гриби, сховані в носаку. Полонитель не надто ретельно обшукав Тиріона. «Завжди є ще такий вихід. Принаймні Серсі не отримає мене живим».
Далі на південь знову почали з’являтися ознаки заможності. Покинуті будинки траплялися рідше, голі дітлахи щезли, брави на порогах вдягнені були розкішніше. Проминули кілька заїздів, які справляли враження, що там можна і переночувати, не боячись, що тобі переріжуть горлянку. З залізних стовпів уздовж річкової дороги звисали ліхтарі, погойдуючись на вітру. Вулиці поширшали, будівлі стали пишніші. Деякі мали великі бані з кольорового скла. У присмерку, з запаленими усередині вогнями, ці бані світилися синім, червоним, зеленим і фіолетовим.