І все одно щось таке було тут у повітрі, що Тиріон почувався незатишно. На захід від Ройна, знав він, причали Волантиса мурашаться матросами, рабами і купцями, для яких відчинені винарні, заїзди й борделі. На схід від ріки заморські чужоземці стрічаються рідше. «Нам тут не раді»,— збагнув карлик.
Коли першого разу проминули слона, Тиріон не міг відвести погляду. З дитинства він пам’ятав, що у звіринці Ланіспорту жила слониха, але вона здохла, коли йому було сім років... та й цей сірий велет, здається, удвічі за неї більший.
Трохи далі вони прилаштувалися позаду меншого слона, білого як старі кості, який тягнув пишно оздоблений візок.
— Биндюги, в які запряжені не биндюги, все одно звуться биндюгами? — запитав Тиріон у свого полонителя. Та оскільки на його дотеп не було ніякої реакції, він знову замовчав, роздивляючись круглий зад білого карликового слона попереду.
У Волантисі виявилося повно білих карликових слонів. Під’їхавши ближче до Чорної стіни й людних кварталів біля Довгого мосту, лицар і карлик побачили їх з дюжину. Не були тут рідкістю великі сірі слони — здоровезні тварини, які на спинах тягали цілі башти. У вечірньому присмерку виїхали лайновози в супроводі напівголих рабів, у чиї обов’язки входило лопатами збирати паруючі купи, залишені слонами великими й малими. За лайновозами літали хмари мух, тому раби, які їх обслуговували, мали на щоках витатуйованих мух на посвідчення того, чим вони займаються. «Оце робота для моєї любої сестрички,— подумав Тиріон.— У неї був би прегарний вигляд з лопаткою в руках і з витатуйованими на чарівних рожевих щічках мухами».
На той час вони вже не їхали, а повзли. На річковій дорозі було завізно, і майже всі рухалися на південь. Лицар рушив з усіма, як підхоплена течією колода. Тиріон роздивлявся юрму. Дев’ять з десятьох мали рабські мітки на щоках.
— Стільки рабів... куди вони прямують?
— На заході сонця червоні жерці запалюють свої вогнища. Сьогодні проповідуватиме верховний жрець. Я б краще туди не потикався, якби мав вибір, але щоб дістатися Довгого мосту, доведеться пройти попри червоний храм.
За три квартали вулиця вивела на величезну площу, освітлену смолоскипами, і перед очима постав храм. «Семеро спасіть, та він утричі більший за Великий септ Бейлора». Являючи собою громаддя колон, сходів, опор, мостів, бань і веж, які перетікали й перепліталися, наче вирізьблені з одного колосального валуна, храм Царя світла височів, як Ейгонів пагорб. На його стінах поєднувалися і змішувалися сотні відтінків червоного, жовтого, золотого і рудого, розчиняючись один в одному, як хмари на заході сонця. Тендітні кручені вежі пнулися вгору, як застиглі язики полум’я, що, танцюючи, тягнуться в небо. «Вогонь, перетворений на камінь». Біля сходів храму горіли величезні вогнища, а поміж них уже почав проповідь верховний жрець.
Бенеро. Жрець стояв на верхівці червоної камінної колони, витонченим мостом з’єднаної з високою терасою, де зібралися нижчі жерці й послушники. Послушники були в світло-жовтих і жовтогарячих рясах, а жерці та жриці — в червоних.
Велика площа була натоптана людьми. Переважна більшість присутніх мала червону стрічку, пов’язану на рукав або на чоло. Всі, крім Тиріона і його полонителя, втупилися у верховного жерця.
— Дорогу,— заревів лицар, а його кінь почав пробиватися крізь юрму.— Розступіться.
Волантисяни неохоче розступалися, буркочучи і кидаючи сердиті погляди.
Пронизливий голос Бенеро чути було добре. Високий і худий, довговидий, жрець мав шкіру білу, як молоко. На щоках, підборідді й поголеному черепі було витатуйоване полум’я — ясно-червона маска, яка лишала відкритими тільки очі й безгубий рот.
— Це рабське татуювання? — поцікавився Тиріон.
Лицар кивнув.
— Червоний храм купує дітей і робить з них жерців, храмових повій або воїнів. Поглянь сюди,— вказав він на сходи, де перед дверима храму вишикувалася шерега чоловіків у пишно оздоблених латах і жовтогарячих плащах, стискаючи списи з гостряками у вигляді язиків полум’я.— «Полум’яна рука». Священні солдати Царя світла, оборонці храму.
«Полум’яні лицарі»,— подумав Тиріон.
— І скільки пальців має ця рука, скажи-но?
— Тисячу. Не більше і не менше. Якщо один вогник згасає, запалюють новий.
Бенеро націлив палець на місяць, потім стиснув руку в кулак, потім широко розвів руки. Коли його голос досяг крещендо, з пальців з раптовим «ш-ш-шух!» стрибнув вогонь, аж натовп ахнув. Жрець малював у повітрі вогненні літери. «Валірійські ієрогліфи». Тиріон упізнавав хіба один з десятьох: один означав «руїна», інший — «темрява».
Натовп вибухнув криком. Жінки ридали, чоловіки трусили кулаками. «Щось мені це не подобається». Карлику пригадався день відплиття Мірселли в Дорн: коли всі вже поверталися в Червону фортецю, вибухнув заколот.
Тиріон пригадав слова Гальдона Недомейстра, що можна використати червоного жерця з вигодою для Грифа Молодшого. Але тепер, послухавши й побачивши цього чоловіка особисто, Тиріон вирішив, що ідея ця погана. Він сподівався, що Гриф вчасно передумає. «Буває, союзники небезпечніші за ворогів. Однак лордові Конінтону доведеться додуматися до цього самому. Від мене, швидше за все, скоро залишиться тільки голова на палі».
Жрець указував на Чорну стіну позаду храму, на її високі парапети, де стояла жменька латних вартових, дивлячись униз.
— Що він каже? — запитав Тиріон у лицаря.
— Що Данерис у небезпеці. На неї впав погляд чорного ока, і поплічники ночі змовляються її знищити, молячись своїм облудним богам у храмах олжі... вони змовляються з безбожниками-чужоземцями, замисливши зраду...
У Тиріона на загривку стало сторч волосся. «Тут королевич Ейгон не знайде собі друзів». Червоний жрець говорив про стародавнє пророцтво, яке провістило прихід звитяжця, що визволить світ з темряви. «Ідеться про одного звитяжця. Не двох. У Данерис є дракони, а в Ейгона немає». Карлику непотрібно було самому ставати пророком, щоб передбачити, як Бенеро і його прихильники зреагують на ще одного Таргарієна. «Гриф це й сам побачить, безперечно»,— подумав він, здивований, що настільки переймається.
Лицар уже пробився майже через усю юрму на задах майдану, не зважаючи на прокляття, які летіли йому вслід. Якийсь чоловік заступив йому дорогу, але Тиріонів полонитель стиснув меча за руків’я й почав витягувати, оголивши фут криці. Чоловік розчинився, і зненацька перед ними відкрився прохід. Лицар пустив коня клусом, і юрма лишилася позаду. Ще деякий час чувся голос Бенеро, який дедалі слабшав, і наглі як грім сплески галасу, які він викликав.
Під’їхали до стайні. Лицар спішився, а тоді довго гупав у двері, поки не прибіг виснажений раб з кінською головою на щоці. Карлика грубо стягнули з сідла та прив’язали до стовпа, поки лицар пішов будити господаря й торгуватися за ціну коня й сідла. «Коня вигідніше продати, ніж везти через півсвіту». Тиріон відчув, що в близькому майбутньому йому світить корабель. Зрештою, може, він таки пророк.
Коли оборудка була залагоджена, лицар закинув на плече свою зброю, щит і сакви й запитав дорогу до найближчої кузні. Тут теж були зачинені всі віконниці, однак швидко відчинилися на крики лицаря. Коваль косо глянув на Тиріона, а тоді кивнув, приймаючи жменю монет.
— Сюди,— мовив лицар до свого бранця. Витягнувши кинджал, він розрізав Тиріонові пута.
— Дякую,— озвався карлик, потираючи зап’ястки, та лицар лише засміявся й мовив:
— Залиш свої подяки комусь, хто на них заслуговує, Куцю. Те, що буде далі, тобі не сподобається.
І він не помилився.
Кайданки виявилися чавунними, товстими і важкими, вагою по два фунти кожен, наскільки міг судити карлик. Ланцюги ще додавали їм ваги.
— Не знав, що я такий страшний,— зізнався Тиріон, коли останні ланки було з’єднано. З кожним ударом молотка у нього дрож пробігав по руці мало не до плеча.— Чи ти боїшся, що я кинуся тікати на своїх куценьких ніжках?
Коваль навіть не відірвався від роботи, але лицар похмуро хихикнув.
— Мене більше хвилює твоя ротяка, ніж твої ноги. В кайданах тебе всі сприйматимуть за раба. Ніхто тебе не слухатиме, навіть якщо розумітиме мову Вестеросу.