Темнуватий лабіринт альковів і ніш у їдальні «Купецької хати» збудований був навколо центрального дворика, де на решітках плелися квітучі лози, кидаючи мереживні тіні на кам’яні плити підлоги, між яких проріс зелений і фіолетовий мох. Молоденькі рабині бігали серед світла й тіні, розносячи карафи елю, вина і якогось зеленого напою з льодом, який пахнув м’ятою. В таку ранню годину зайнятий був хіба що один столик з двадцятьох.
І за одним з таких прилаштувався карлик. Гладенько поголений і рожевощокий, з кучмою каштанового волосся, з навислим чолом і приплюснутим носом, він сидів на високому табуреті з дерев’яною ложкою в руці, роздивляючись почервонілими очима миску синюватої вівсянки. «От бридкий малий покидьок»,— подумав Тиріон.
Той другий карлик відчув на собі чужі очі. Коли він, підвівши голову, побачив Тиріона, ложка випала у нього з руки.
— Він мене побачив,— попередив Тиріон Мормонта.
— І що з того?
— Він мене впізнав. Він знає, хто я.
— Мені тебе в мішок запхати, щоб тебе ніхто не бачив? — лицар торкнувся руків’я меча.— Якщо він мріє тебе відбити — хай спробує.
«Якщо він мріє померти, ти хотів сказати,— подумав Тиріон.— Яку загрозу він може становити для такого здорованя? Він же просто карлик».
Сер Джора зайняв столик у тихому куточку й замовив поїсти і випити. Поснідали теплими м’якими коржами, рожевою рибною ікрою, медовою ковбасою і смаженою сараною, запивши все солодко-гірким чорним елем. Тиріон їв, як з голодного краю.
— У тебе сьогодні зранку здоровий апетит,— зауважив лицар.
— Подейкують, у пеклі годують поганенько.
Тиріон зиркнув на двері, в які щойно зайшов чоловік, високий і сутулий, з гострою фіолетовою бородою, нерівномірно пофарбованою. «Якийсь тайроський купець». Знадвору влетіли звуки: крики мартинів, жіночий сміх, голоси риботорговців. На мить Тиріону здалося, що він помітив Іліріо Мопатиса, але то просто один з білих карликових слонів промайнув у дверному прорізі.
Мормонт, намастивши ікрою скибку коржа, відкусив шматок.
— На когось чекаєш?
— Ніколи не знаєш, кого занесе вітром,— знизав плечима Тиріон.— Справжнє кохання, чи батькового привида, чи качура,— він закинувши до рота сарану, захрумтів.— Непогано. Як на комаху.
— Вчора тут тільки про Вестерос і говорили. Якийсь лорд-вигнанець найняв золотий загін, щоб відвоювати назад свої землі. Половина капітанів у Волантисі погнала вгору по річці у Волон-Терис, щоб запропонувати йому свої кораблі.
Тиріон щойно проковтнув ще одну сарану — і мало не вдавився. «Він з мене глузує? Що він може знати про Грифа й Ейгона?»
— От халепа,— промовив він.— А я ж якраз збирався сам найняти золотий загін, щоб відвоювати Кичеру Кастерлі.
«Може, це Грифова хитрість, і ці брехливі чутки поширюють навмисно? Хіба що...» А раптом гарненький королевич заковтнув наживку? Повернув на захід, а не на схід, покинувши надії побратися з королевою Данерис? «Покинувши драконів... хіба Гриф таке дозволить?»
— Я б і вас залюбки найняв, сер. Батьківський престол — мій по праву. Присягніть мені своїм мечем, і щойно я його отримаю, я втоплю вас у золоті.
— Бачив я колись, як чоловіка втопили в золоті. Неприємне було видовище. Якщо ти колись і отримаєш мій меч, то хіба що собі в живіт.
— Надійний засіб від закрепу,— сказав Тиріон.— Батька мого запитай.
Узявши кухля, він зробив повільний ковток, намагаючись приховати те, що зараз можна було прочитати на його обличчі. Мабуть, це військова хитрість, яка має приспати підозри волантисян. «Під облудним приводом завести людей на борт, а коли флот уже вийде в море, захопити кораблі. Це такий у Грифа план?» Може і спрацювати. У золотому загоні десять тисяч вояків, загартованих і дисциплінованих. «Але моряків серед них немає. Грифові доведеться залишити всіх матросів і підкорити своїй волі, приставивши кожному меча до горла, та коли вони зайдуть у Невільничу бухту й почнеться бій...»
Повернулася подавальниця.
— Ви до вдови наступний, шляхетний сер. Ви принесли їй подарунок?
— Так. Дякую,— сер Джора вклав дівчині в долоню монетку й відіслав геть.
— Що за вдова? — нахмурився Тиріон.
— Вдова вододілу. На схід від Ройна її досі називають Вогаровою повією, але тільки позаочі.
Карликові це нічого не говорило.
— А Вогаро...
— Слон, семикратний тріарх, дуже заможний, велика людина в порту. Поки інші будували кораблі та плавали на них, він будував причали і склади, був посередником і міняйлом, страхував кораблі від ризиків, які несе море. Рабами теж займався. Коли він закохався в одну з постільних рабинь, навчену в Юнкаї мистецтва сімох стогонів, був страшенний скандал... а ще гірший скандал вибухнув, коли він дарував їй волю і побрався з нею. Після його смерті вона продовжила його справу. Вільновідпущеники не мають права мешкати в місті за Чорною стіною, тож їй довелося продати Вогарів особняк. Відтак вона замешкала в «Купецькій хаті». Було це тридцять два роки тому, й вона живе тут до сьогодні. Вона сидить позаду тебе, у дворі, приймає відвідувачів за своїм звичним столиком. Ні, не озирайся. З нею хтось є. Коли вони закінчать, прийде наша черга.
— І як ця стара гаргара нам допоможе?
— Сам побачиш,— сказав сер Джора, підводячись.— Він уже йде геть.
Тиріон зістрибнув зі стільця, загримотівши ланцюгами. «Нарешті я бодай щось дізнаюся».
Було щось лисяче в тому, як ця жінка принишкла в куточку двору, було щось зміїне в її очах. Біле волосся було таке ріденьке, що світилася рожева шкіра голови. Під одним оком досі лишалися ледь помітні шрами від ножа, який зрізав її сльози. На столі валялися залишки сніданку — голови сардин, кісточки з оливок, шматочки хліба. Тиріон не міг не звернути уваги, як добре обрано було «звичний столик»: за спиною — суцільний камінь, з одного боку — листяний альков, щоб можна було виходити й заходити, вхідні двері заїзду — як на долоні, зате сам столик ховається в тіні, щоб жінка лишалася невидимою.
Побачивши Тиріона, вдова всміхнулася.
— Карлик,— провуркотіла вона голосом водночас лагідним і лиховісним. Загальною мовою вона розмовляла майже без акценту.— Схоже, останнім часом у Волантисі побільшало карликів. А цей уміє фокусів?
«Так,— хотілося сказати Тиріону.— Дайте мені арбалет — і я покажу вам свій улюблений».
— Ні,— відповів сер Джора.
— Шкода. Колись у мене була мавпочка, яка показувала різноманітні фокуси. Ваш карлик мені її нагадує. Він — мій подарунок?
— Ні. Я приніс вам оце,— сер Джора дістав пару рукавичок і кинув на стіл поряд з іншими подарунками, які сьогодні вранці отримала вдова: тут були срібний кубок, прегарне віяло з різьблених нефритових листочків — таких тонесеньких, що аж просвічувалися, і старовинний бронзовий кинджал, помережаний рунами. Поряд з цими скарбами рукавички здавалися дешевими й крикливими.
— Рукавички для мої бідних зморшкуватих рук. Як мило,— сказала вдова, навіть не торкнувшись їх.
— Я їх купив на Довгому мосту.
— На Довгому мосту можна купити майже все. Рукавички, рабів, мавп,— сказала вдова; роки зігнули її хребет і виростили на спині старечий горб, але її очі лишалися чорними і блискучими.— А тепер розкажіть старій удовиці, чим вона може вам прислужитися.
— Ми маємо швидко дістатися в Мірін.
Одне слово — і світ Тиріона Ланістера перевернувся догори дриґом.
Одне слово. Мірін. Чи він недочув?
Одне слово. «Мірін, він сказав — Мірін, він везе мене в Мірін». Мірін означав життя. Або принаймні надію на нього.
— Чому ви прийшли до мене? — запитала вдова.— Кораблів я не маю.
— Вам багато хто з капітанів заборгував.
«Він каже, що доправить мене королеві. Ага, тільки котрій королеві? Він не збирається продавати мене Серсі. Він віддає мене Данерис Таргарієн. Ось чому він не відрубав мені голову. Ми пливемо на схід, а Гриф і його королевич пливуть на захід, кляті дурні».
Це було занадто. «Змова на змові, але всі дороги ведуть дракону в зуби». З його вуст зірвався сміх — Тиріон уже просто не міг стримуватися.