— У вашого карлика напад,— зауважила вдова.
— Мій карлик зараз замовкне, якщо не хоче кляп у рота.
Тиріон затулив рота долонями. «Мірін!»
Вдова вододілу вирішила не звертати на нього уваги.
— Вип’ємо? — запитала вона, В повітрі кружляли порошинки, а подавальниця наповнювала два келихи з зеленого скла для сера Джори і для вдови. У Тиріона пересохло в горлі, але для нього келиха не було. Вдова зробила ковток, побовтала вино у роті, ковтнула.— Всі вигнанці пливуть на захід, чули мої старі вуха. І всі капітани, які мені заборгували, наввипередки пропонують їх туди доправити і трішки спорожнити від золота скрині золотого загону. Наші шляхетні тріархи пожертвували дюжину бойових кораблів, щоб провести флот до самих Східців. Навіть старий Доніфос дав свою згоду. Така славна подорож! А ви пливете в інший бік, сер.
— У мене справи на сході.
— Цікаво, і які ж це справи? Не раби, бо срібна королева поклала цьому край. Бійцівські кубла вона також зачинила, тож вас веде не жага крові. Що ще може Мірін запропонувати вестероському лицареві? Цеглу? Оливки? Драконів? А, ось воно,— посмішка на обличчі літньої жінки стала хижою.— Подейкують, срібна королева годує їх м’ясом немовлят, а сама купається у крові цнотливиць і щоночі міняє коханців.
Сер Джора стиснув вуста.
— Юнкайці ллють вам отруту у вуха. Міледі не варто вірити в цю бридоту.
— Я не леді, та навіть Вогарова вдова здатна відрізнити брехню від правди. Те, що ви кажете, правда... у королеви драконів багато ворогів... Юнкай, Новий Гіс, Толос, Карт... ага, а скоро додасться й Волантис. Ви хочете плисти у Мірін? Зачекайте ще трохи, сер. Дуже скоро знадобляться мечі — коли бойові кораблі спрямують свої весла на схід, щоб скинути срібну королеву. Тигри обожнюють випускати пазурі, й навіть слони в разі небезпеки здатні вбити. Малако жадає слави, а Найесос завдячує своїм багатством здебільшого работоргівлі. Щойно Аліос, чи Паркелло, чи Белічо стануть тріархами, флот відпливе одразу.
Сер Джора нахмурився.
— Якщо повернеться Доніфос...
— Скоріше Вогаро повернеться, а мій любий володар уже тридцять років як небіжчик.
Позаду них гримотів якийсь матрос.
— І це тут називають елем? До біса! Мавпа вам кращого елю насцить.
— А ти його вип’єш,— озвався інший голос.
Тиріон обернувся глянути, без надії сподіваючись, що це Качур з Гальдоном. Натомість він побачив двох незнайомців... і карлика, який стояв за кілька футів, пильно дивлячись на Тиріона. Він здавався наче знайомим.
Вдова делікатно посьорбувала вино.
— Серед перших слонів були жінки,— промовила вона,— це вони скинули владу тигрів і припинили давні війни. Тріанну переобирали чотири рази. Та це, на жаль, було триста років тому. Відтоді Волантис не мав жінок-тріархів, хоча деякі жінки мають право голосу. Родовиті жінки, які мешкають у старовинних палацах за Чорною стіною, а не такі створіння, як я. Давня кров радше собакам і дітям дасть право голосу, ніж вільновідпущеникам. Ні, оберуть Белічо, а може, Аліоса, але так чи так, а війні бути. Принаймні так вони гадають.
— А як гадаєте ви? — запитав сер Джора.
«Добре.— подумав Тиріон.— Правильне питання».
— О, я теж гадаю, що війні бути, але хочуть вони не війни,— літня жінка, зблиснувши очима, нахилилася вперед.— Думаю, у Р’глора в цьому місті послідовників більше, ніж у всіх інших богів разом узятих. Чули проповіді Бенеро?
— Вчора ввечері.
— Бенеро в полум’ї бачить майбутнє,— мовила вдова.— А ви знали, що тріарх Малако намагався винайняти золотий загін? Хотів розігнати червоний храм і взяти на мечі Бенеро. Тигрову варту він використати не наважується. Половина з них молиться Царю світла. Ох, люті дні настали у Волантисі, навіть для старих зморшкуватих удовиць. Але, гадаю, і вполовину не такі люті, як у Міріні. Отож скажіть мені, сер... навіщо вам срібна королева?
— Це моя справа. Я можу заплатити за перевіз, і заплатити добре. Я маю срібло.
«От дурень,— подумав Тиріон.— Їй не гроші потрібні, а повага. Невже ти не слухав, що вона казала?» Він знову озирнувся через плече. Інший карлик підсунувся ближче до їхнього столу. Здається, у нього був ніж у руці. В Тиріона волосся на загривку стало сторч.
— Срібло своє лишіть собі. Я маю золото. І не треба цих сердитих поглядів, сер. Я застара, щоб мене таким лякати. Ви — людина сувора, я бачу, любите помахати отим довгим мечем у вас при боці, але тут — моє королівство. Мені достатньо пальцем кивнути — і ви попливете в Мірін, припнутий ланцюгом до весла в трюмі галери,— сказала вона й, підхопивши нефритове віяло, розкрила його. Почувся шелест листя, й ліворуч від неї з зарослої арки вислизнув чоловік. Обличчя в нього все було пошрамоване, в одній руці він тримав меча — короткого й важкого, як сікач.— Шукайте вдову вододілу, сказав вам хтось, але цей хтось мусив вас застерегти: бійтеся вдовиних синів. Однак сьогодні чудовий ранок, тому я запитаю ще раз. Навіщо вам Данерис Таргарієн, коли півсвіту мріє побачити її в могилі?
Обличчя Джори Мормонта потемніло від гніву, але він відповів.
— Служити їй. Захищати її. Померти за неї, якщо знадобиться.
Вдова аж розсміялася.
— Ви хочете її врятувати, он воно що? Коли ворогів у неї більше, ніж я здатна пригадати, а їхніх мечів і не полічити... і ви хочете, щоб бідна вдовиця в це повірила? Що ви, справжній шляхетний вестероський лицар, готові перетнути півсвіту, щоб допомогти прекрасній панні... ну, вона вже не панна, але ще, мабуть, прекрасна,— знову розсміялася вона.— Гадаєте, карлик її потішить? Як думаєте: вона скупається в його крові чи вдовольниться, просто відітнувши йому голову?
Сер Джона завагався.
— Цей карлик...
— ...я знаю, хто він,— вдова перевела твердий як камінь погляд чорних очей на Тиріона.— Кревногубець, царевбивця, душогуб, перекинчик. Ланістер,— виплюнула вона останнє слово, наче лайку.— А що збираєшся запропонувати королеві драконів ти, коротуне?
«Свою ненависть»,— хотілося відповісти Тиріонові. Натомість він розвів руками, наскільки дозволяли ланцюги.
— Хай що вона захоче. Мудрі поради, гострий розум, акробатичні трюки. Мій прутень, якщо у неї виникне таке бажання. Якщо ні — мій язик. Можу водити в бій її війська, а можу масажувати їй ноги — як вона зволить. Єдина винагорода, якої я прошу,— дозволити мені зґвалтувати й убити мою любу сестричку.
На обличчі літньої жінки знову заграла усмішка.
— Ось він принаймні чесний,— заявила вона,— а ви, сер... Знала я з дюжину вестероських лицарів і з тисячу отаких пройдисвітів, але серед них не було жодного з такими чистими мотивами, як у вас. Чоловіки — звірі, себелюбні та брутальні. Під ніжними словами у них завжди ховаються темні мотиви. Я вам не довіряю, сер,— сказала вона і відмахнулася від прохачів віялом, немов відганяючи мух.— Треба вам у Мірін — діставайтеся плавом. Я вам не допомагатиму.
І тут водночас отверзлися всі сім кіл пекла.
Сер Джора почав підводитися, вдова захлопнула віяло, з тіні вислизнув пошрамований чоловік... а десь позаду почувся дівочий вереск. Тиріон розвернувся саме вчасно, щоб побачити, як на нього кидається інший карлик. «Це дівчина,— збагнув він несподівано,— дівчина, вбрана в чоловічий одяг. І вона зібралася своїм ножем мені кишки випустити».
На якусь мить сер Джора, вдова й пошрамований чоловік закам’яніли. З сусідніх столиків за ними спостерігали гультяї, попиваючи вино й ель, але ніхто й не сіпнувся, щоб утрутитися. Тиріонові довелося діяти обома руками воднораз, та ланцюга вистало якраз дотягнутися до карафи на столі. Стиснувши її в долоні, Тиріон крутнувся та виплеснув уміст карафи в обличчя карлиці, а потім кинувся вбік, уникаючи її ножа. Відчув, як тріснула під ним карафа, а голова врізалася в підлогу. А дівчина вже знову кинулася на нього. Тиріон перекотився, і ніж устромився в підлогу, але дівчина висмикнула його, знову високо занесла...
...і зненацька вона відірвалася від землі, шалено хвицаючи ногами: її тримав сер Джора.
— Ні! — заверещала вона загальною мовою Вестеросу.— Відпустіть!