— Так, але...
— Привиде! — проспівала Мелісандра.
Деривовк підбіг до неї. Сторожко обійшов її по колу, принюхуючись. Коли ж вона простягнула руку, він понюхав і її, а тоді тицьнувся носом у пальці.
Джон видихнув, і з рота вилетіла біла хмарка.
— Він не завжди ставиться до чужинців так...
— ...тепло? Тепло тягнеться до тепла, Джоне Сноу.
Очі жінки світилися в темряві, немов дві червоні зірки. На шиї поблискував рубін — третє око, яскравіше за два інші. Джон частенько бачив, як у Привида так само горять червоним очі, коли на них під певним кутом падає світло.
— Привиде,— покликав він.— До мене.
Деривовк глянув на нього, як на чужого.
Джон, не вірячи власним очам, нахмурився.
— Це... дивно.
— Гадаєте? — Мелісандра, опустившись навколішки, почухала Привида за вухом.— Ваша Стіна — це дивне місце, але тут є сила, якщо вміти нею користуватися. Сила у вас, у цьому звірі. Ви їй опираєтеся — і даремно. Прийміть її. Користуйтеся нею.
«Я не вовк»,— подумав Джон.
— І як мені це зробити?
— Можу вам показати,— озвалася Мелісандра, пригортаючи Привида тонкою рукою, і деривовк лизнув їй обличчя.— Цар світла по своїй мудрості створив нас чоловіками і жінками — двома половинками великого цілого. Наша сила в єдності. Сила творити життя. Сила творити світло. Сила відкидати тіні.
— Тіні,— повторив Джон, і це слово в його вустах здалося ще темнішим.
— Кожна людина, що ходить по землі, відкидає тінь на світ. Озирніться, лорде Сноу. Місяць поцілував вас і відкинув на кригу вашу двадцятифутову тінь.
Джон озирнувся через плече. Тінь була там, де і сказала Мелісандра: у світлі місяця впала на Стіну. «Сіра дівчинка на загнаному коні,— подумав Джон.— Їде сюди, до тебе. Арія». Він знову обернувся до червоної жриці. Джон відчував її тепло. «Вона точно має силу»,— прийшла непрохана думка, вчепилася в нього залізними зубами, але йому не хотілося лишатися в боргу перед такою жінкою, навіть якщо йдеться про його меншу сестричку.
— Якось Далла сказала мені одну річ... Це сестра Вал, жінка Манса Рейдера. Вона сказала: чародійство — це меч без руків’я. І надійно взяти його в руку неможливо.
— Мудра жінка,— підвелася Мелісандра, і її мантію підхопило вітром.— Одначе меч без руків’я — все одно меч, а коли вороги навколо, мати меча дуже непогано. Тепер послухайте мене Джоне Сноу. Дев’ять ворон полетіло в білий ліс шукати ваших ворогів. Троє вже мерці. Вони ще не померли, але смерть уже чигає на них, і вони їдуть їй назустріч. Ви послали їх стати вашими очима в темряві, але повернуться вони до вас безокими. Я бачила в своєму полум’ї їхні бліді мертві обличчя. Порожні очниці, які спливають кров’ю,— вона відкинула назад руде волосся, і її червоні очі засвітилися.— Ви мені не вірите. Але повірите. Ціна цієї віри — троє життів. Хтось скаже — невисока плата за мудрість... але вам необов’язково було її платити. Пам’ятайте про це, коли зазиратимете в сліпі та спустошені обличчя своїх мерців. А коли той день прийде, прийміть мою руку.
З її блідої шкіри піднімався туман, і на мить здалося, немов над пальцями танцює чарівне біле полум’я.
— Прийміть мою руку,— повторила Мелісандра,— і дозвольте мені врятувати вашу сестру.
Давос
Навіть у темряві Вовчого Лігва Давос Сіворт відчував, що сьогодні в повітрі витає лихо.
Прокинувшись від звуку голосів, він підкрався до дверей, але дерево виявилося надто товстим, тож слів було не розібрати. Прийшов світанок, але не прийшов Гарт із кашею, яку приносив Давосові щоранку на сніданок. Це тривожило. У Вовчому Лігві всі дні тягнулися однаково, й будь-яка переміна зазвичай була на гірше. «Може, саме сьогодні я помру. Може, Гарт зараз сидить з точильним каменем, нагострюючи Леді Лу».
Цибулевий лицар не забув останніх слів Ваймана Мандерлі, звернених до нього. «Заберіть цю істоту у Вовче Лігво,— наказав тлустий лорд,— і відрубайте голову і руки. Я і шматочка не зможу проковтнути, поки не побачу голову цього контрабандиста на палі, з цибулиною між отих брехливих зубів». Щоночі Давос засинав з цими словами в голові та щоранку з ними прокидався. А якщо раптом забував, Гарт залюбки йому нагадував. Приходячи зранку, він завжди починав так: «Ось каша для мерця»,— а ввечері закінчував так: «Загаси свічку, мерче».
Одного разу Гарт приніс своїх «леді», щоб познайомити з мерцем. «Хвойда непоказна,— промовив він, пестячи холодну чавунну ломаку,— та коли я розжарю її до червоного й торкнуся нею твого прутня, ти мамцю почнеш кликати. А ось моя Леді Лу. Це вона відрубає тобі голову і руки, коли накаже лорд Вайман». Давос у житті не бачив більшої сокири, а тим паче гострішої. Інші тюремники казали, що Гарт цілі дні її гострить. «Я не благатиму пощадку»,— вирішив Давос. Він піде на смерть як лицар, попросить тільки, щоб йому спершу відрубали голову, а потім уже руки. Навіть Гарт не такий жорстокий, щоб йому в цьому відмовити, сподівався Давос.
Крізь двері пробивалися слабкі, приглушені звуки. Підвівшись, Давос почав міряти кроками камеру. Як на в’язничне мешкання, вона була велика й доволі зручна. Він підозрював, що колись тут була спальня якогось лордійчука. Камера була утричі більша за його каюту на «Чорній чайці», ба навіть більша за каюту Саладора Саана на «Валірійці». Й хоча єдине вікно заклали цеглою багато років тому, на одній зі стін і досі залишався коминок, де міг би поміститися казан, а ще тут у кутовому закапелку був справжній виходок. Дощана підлога була пожолоблена й потріскана, і матрац тхнув цвіллю, та всі ці незручності — ніщо порівняно з тим, чого Давос очікує далі.
Харчування теж його здивувало. Замість ріденької вівсянки, черствого хліба і гнилого м’яса, якими зазвичай годують у підземеллях, тюремники приносили Давосові свіжу рибу, теплий хліб, присмачену прянощами баранину, ріпу, моркву й навіть крабів. Гартові це геть не подобалося. «Мерці не повинні їсти краще за живих»,— неодноразово нарікав він. Давосові дали хутро, щоб грітися ночами, дрова для коминка, чистий одяг, масну лойову свічку. Коли він попросив папір, перо й чорнило, наступного дня Тері все приніс. Коли ж він попросив якусь читанку, Тері з’явився з «Семикутною зіркою».
Та хай яка зручна, а камера лишається камерою. Стіни тут були з суцільних кам’яних брил такої товщини, що не пробивалося ні звуку з зовнішнього світу. Дубові двері були окуті залізом, і тюремники завжди замикали їх на засув. Зі стелі звисали чотири важкі залізні ланцюги з кайданами в очікуванні дня, коли лорд Мандерлі вирішить прикувати Давоса й віддати Хвойді. «Може, цей день саме сьогодні. Може, коли наступного разу Гарт відчинить двері, то принесе зовсім не кашу».
У животі бурчало: це певний знак, що ранок проминає, а їжі так і не принесли. «Найгірше — не сама смерть, а не знати, коли помреш і як». У свої пачкарські часи він бачив зсередини кілька в’язниць і підземель, але там він сидів у камері з іншими в’язнями, тож завжди було з ким потеревенити, поділитися страхами і надіями. Тут не так. Якщо не рахувати тюремників, усе Вовче Лігво було до послуг одного Давоса Сіворта.
Він знав, що попід замком є справжні підземелля — темниці, камери тортур і сирі ями, де в пітьмі шкребуться велетенські чорні пацюки. Тюремники казали, що зараз там ніхто не сидить. «Тут нікого, крім нас, Цибулевий»,— повідомив йому сер Бартимус. Це був старший тюремник — блідий як мрець одноногий лицар з пошрамованим обличчям, сліпий на одне око. Коли сер Бартимус перехиляв чарчину (а сер Бартимус перехиляв чарчину переважно щодня), він любив похвалятися, як урятував лордові Вайману життя в Битві на Тризубі. Вовче Лігво — його винагорода.
До решти «нас» входив кухар, якого Давос ніколи не бачив, шестеро вартових у касарнях на першому поверсі, пара праль і двійко ключарів, які прибирали за в’язнем. Тері був молодший — десятирічний син однієї з праль. Старший був Гарт — голомозий небалакучий здоровань, який щодня носив ту саму засмальцьовану шкірянку, а похмурий вираз наче приріс йому до обличчя.
Пачкарські роки навчили Давоса інстинктивно визначати, коли людина не та, за кого себе видає. І Гарт був саме такий. У його присутності цибулевий лицар старався тримати рот на замку. З Тері й сером Бартимусом він поводився не так стримано. Дякував їм за їжу, заохочував розповідати про себе і свої стремління, ввічливо відповідав на їхні запитання й ніколи не тиснув, розпитуючи сам. Якщо у нього і з’являлися прохання, то дрібні: миска води і шматочок мила, читанка, свічки. Більшість його прохань задовольняли, за що Давос був дуже вдячний.