Хлопець, який зайшов у двері слідком за Робетом Гловером, Старком не був і ніколи б не зміг зійти за Старка. Він був старший за загиблих братів Юного Вовка — років чотирнадцятьох-п’ятнадцятьох, а очі видавалися ще старшими. Під сплутаним каштановим волоссям ховалося майже хиже обличчя: широкий рот, гострий ніс, трикутне підборіддя.
— Хто ти? — запитав Давос.
Хлопець поглянув на Робета Гловера.
— Він німий, але ми навчаємо його письма. Він швидко вчиться,— сказав Гловер, дістав з пояса кинджал і простягнув малому.— Напиши своє ім’я лордові Давосу.
В кімнаті не було пергаменту. Хлопець видряпав своє ім’я на дерев’яній стіні. «В...Е...К...С». Щосили тиснучи, він нашкрябав останнє «С». Закінчивши, він підкинув кинджал у повітря, зловив і захоплено задивився на свою роботу.
— Векс — залізнородний. Він був зброєносцем Теона Грейджоя. Векс був тоді у Вічнозимі,— заговорив Гловер, сідаючи.— Що саме відомо лордові Станісу про те, що трапилось у Вічнозимі?
Давос пригадав плітки, які чув.
— Вічнозим захопив колишній годованець Едарда Старка Теон Грейджой. Він убив двох Старкових молодших синів і помістив їхні голови на замкових мурах. Коли ж прийшли північани його виганяти, він узяв на мечі усіх у замку до останньої дитини, а потім його самого убив байстрюк лорда Болтона.
— Не убив,— сказав Гловер,— а взяв у полон і забрав у Страхфорт. Байстрюк лупить з нього шкіру.
Лорд Вайман кивнув.
— Ту версію, яку розповідаєте ви, ми всі чули, але в ній брехні більше, ніж родзинок у пудингу. Це Болтонів Байстрюк брав на мечі людей у Вічнозимі... тоді він називався Ремсі Сноу, поки малолітній король не зробив його Болтоном. Та й повбивав Сноу не всіх. Жінок він залишив і, зв’язавши, забрав у Страхфорт, на лови.
— На лови?
— Він знаний мисливець,— сказав Вайман Мандерлі,— а жінки — його улюблена здобич. Роздягнувши їх догола, він випускає їх у ліс. Вони мають півдня фори, перш ніж він кидається за ними з собаками й сурмами. Буває, котрась із жінок і виживе, щоб розповісти про це. Але мало кому так щастить. Зловивши їх, Ремсі їх ґвалтує, облуплює з них шкіру, тіло згодовує собакам, а шкіру привозить назад у Страхфорт як трофей. Якщо полювання вдалося, він спершу перерізує їм горлянку, а тоді вже злуплює шкіру. Якщо ж ні — то робить навпаки.
— Боги праведні! — пополотнів Давос.— Як може людина...
— У нього зло у крові,— сказав Робет Гловер.— Він — байстрюк, народжений від зґвалтування. Сноу, хай що каже малолітній король.
— «Сноу» означає «сніг», та чи буває сніг таким чорним? — зронив лорд Вайман.— Ремсі забрав землі лорда Горнвуда, примусивши до шлюбу його вдову, а тоді замкнув її на вежі й забув про неї. Подейкують, наприкінці вона собі пальці обгризала... а ланістерівське уявлення про справедливість — винагородити її вбивцю, віддавши йому донечку Неда Старка.
— Болтони завжди були підступні й жорстокі, але цей — просто звір у людській шкурі,— сказав Гловер.
— Фреї не кращі,— гойднувся вперед лорд Білої Гавані.— Вони торочать про варгів і шкуромінів і запевняють, що це Роб Старк убив мого Венделя. Яке нахабство! Якщо по щирості, вони й не очікують, що Північ повірить у їхні брехні, але вважають, що нам лишається або вдавати, що ми віримо, або померти. Руз Болтон бреше щодо своєї ролі на Червоному весіллі, а його байстрюк бреше щодо падіння Вічнозиму. Та поки вони утримували Вайліса, я не мав іншого вибору, окрім як жерти їхнє лайно, ще й нахвалювати.
— А тепер, мілорде? — запитав Давос.
Він сподівався почути, як лорд Вайман скаже: «А тепер я присягну королю Станісові»,— але натомість на губах товстуна затанцювала дивна тремка посмішка, й він мовив:
— А тепер мені треба їхати на весілля. Я занадто розтовстів, щоб сісти на коня, це очевидно. В дитинстві я любив їздити верхи, а замолоду навіть здобув деяке визнання на турнірах, але ці дні давно в минулому. Тіло моє перетворилося на в’язницю гіршу, ніж Вовче Лігво. Та все одно у Вічнозим їхати доведеться. Руз Болтон воліє поставити мене навколішки, а під його оксамитовою люб’язністю ховається залізка броня. Попливу баркою, потім поїду в паланкіні, з почтом із сотні лицарів і моїми добрими друзями з Близнючок. Фреї припливли сюди морем. Коней у них немає, отож я своїм гостям подарую дроги. На Півдні господарі ще роблять гостям подарунки?
— Деякі, мілорди. У день від’їзду.
— Тоді ви, певно, все зрозуміли,— сказав Вайман Мандерлі й важко зіп’явся на ноги.— Понад рік уже я будую бойові кораблі. Деякі з них ви бачили, та значно більше їх сховано на Білому Ножі. Навіть з усіма своїми втратами, я й досі командую важкою кіннотою чисельнішою, ніж у будь-кого на північ від Перешийку. Мури в мене міцні, а в підвалах повно срібла. Старозамчя й Удовина Сторожа рівнятимуться на мене. Серед моїх прапороносців — дюжина маломожних лордів і сотня помісних лицарів. Я можу забезпечити королю Станісу вірність усіх земель на схід від Білого Ножа — від Удовиної Сторожі й Вівцебрами до Овечих гір і витоків Рваного Рукава. Все це я зроблю, якщо ви погодитеся на мою ціну.
— Я можу переказати ваші умови королю, але...
— Я сказав,— урвав його лорд Вайман,— якщо на мою ціну погодитеся ви. Не Станіс. Мені потрібен не король, а контрабандист.
Його слова підхопив Робет Гловер.
— Можливо, ми ніколи не дізнаємося всього, що трапилося у Вічнозимі, коли сер Родрик Кассель спробував відбити замок у залізних Теона Грейджоя. Болтонів Байстрюк заявляє, що під час переговорів Грейджой убив сера Родрика. Векс це заперечує. Поки він не вивчить добре грамоту, ми й половини правди не знатимемо... та коли він у нас з’явився, він уже вмів відповідати «так» чи «ні», а це далеко може завести, якщо ставити правильні питання.
— Саме Байстрюк убив сера Родрика й мешканців Вічнозиму,— сказав лорд Вайман.— І Грейджоєвих залізних він повбивав. Векс бачив, як ті намагалися здатися, але їх рубали. Коли ми запитали, як він сам утік, він узяв крейду й намалював дерево з ликом.
Давос поміркував.
— Його врятували давні боги?
— Так би мовити. Він заліз на серце-дерево й заховався між листя. Болтонові люди двічі обшукали богопраліс і повбивали всіх, кого знайшли, але ніхто не подумав лазити на дерева. Так усе було, Вексе?
Хлопець, підкинувши Гловерового кинджала й упіймавши, кивнув.
— Він сидів на тому дереві дуже довго,— провадив Гловер.— Спав серед гілля, не наважуючись спуститися. Нарешті почув унизу голоси.
— Голоси мерців,— сказав Вайман Мандерлі.
Векс підняв п’ять пальців, по кожному стукнув кінчиком кинджала, потім чотири пальці загнув, а по тому, що лишився, стукнув кинджалом ще раз.
— Шестеро? — запитав Давос.— Їх було шестеро.
— І двоє з них — убиті сини Неда Старка.
— Як німий міг вам усе це розповісти?
— За допомогою крейди. Намалював двох хлопчиків... і двох вовків.
— Малий — залізнородний, то вирішив за краще не показуватися,— мовив Гловер.— Він сидів і слухав. Ті шестеро не затрималися серед руїн Вічнозиму надовго. Четверо пішли в один бік, а двоє — в інший. Векс прокрався за двома — за жінкою з хлопчиком. Мабуть, тримався проти вітру, бо деривовк його не занюхав.
— І тепер Векс знає, куди вони пішли,— сказав лорд Вайман.
Давос усе зрозумів.
— Вам потрібен хлопчик.
— У Руза Болтона — донька лорда Едарда. Щоб кинути йому виклик, Біла Гавань повинна мати Недового сина... і деривовка. Вовк — це доказ, що хлопець справжній, якщо Страхфорт вирішить це заперечувати. Ось моя ціна, лорде Давосе. Привезіть мені контрабандою мого сюзерена — і я прийму Станіса Баратеона як короля.
За старою звичкою Давос Сіворт потягнувся до шиї. Кісточки приносили йому удачу, а він відчував, що удача йому дуже знадобиться, аби зробити те, про що просить Вайман Мандерлі. Але кісточок давно немає, тож він мовив:
— У вас на службі є кращі за мене люди. Лицарі, лорди, мейстри. Навіщо вам пачкар? У вас є кораблі.