«З моїми дітьми...»
— Вони йдуть сюди в пошуках допомоги. Підтримки й захисту. Ми не можемо від них відвернутися.
— Ваша світлосте,— нахмурився сер Баристан,— на своєму віку я бачив, як різачка знищувала цілі армії, якщо її не зупинити вчасно. Сенешаль має рацію. Ми не можемо пустити астапорців у Мірін.
Дані безпомічно глянула на нього. Добре, що дракони не плачуть.
— Як скажете. Потримаємо їх з того боку мурів, поки це... це прокляття не минеться. Поставте на захід від міста, біля річки, для них табір. Поділимося харчами, наскільки зможемо. Можливо, вдасться розділити хворих і здорових.
Усі дивилися на неї.
— Мені двічі повторювати? Ідіть виконуйте мої накази.
Дані підвелася і, проминувши Брунатного Бена, рушила сходами у солодку самоту своєї тераси.
Мірін від Астапора відділяють дві тисячі льє, однак Дані здалося, що на південному заході небо темніше — брудне й імлисте від диму, який стоїть над присмертним Червоним містом. «З крові й цегли — Астапор, з крові й цегли — люди,— зринув у голові старий віршик.— В прах і попіл Астапор, в прах і попіл люди». Дані силкувалася пригадати Іроїне обличчя, але риси небіжчиці розпливалися, як дим.
Коли Данерис нарешті відвернулася, біля неї стояв сер Баристан, захищаючись від вечірньої прохолоди білим плащем.
— Зможемо ми дати бій? — запитала Дані.
— Люди коли завгодно можуть дати бій, ваша світлосте. Спитайте краще, чи маємо ми шанси перемогти. Вмирати легко, а от перемагати важче. Ваші вільновідпущеники — недовчені й не нюхали крові. Ваші перекупні мечі колись служили вашим ворогам, а якщо людина раз стала перекинчиком, то легко стане знову. У вас два дракони, яких ви не здатні контролювати, а третій, можливо, вже взагалі втрачений. За межами цих мурів єдині ваші друзі — лазаряни, а вони не люблять воювати.
— Але у нас міцні мури.
— Не міцніші, ніж були тоді, коли їх узяли в облогу ми. А зараз разом з нами за цими мурами сини гарпії. Ще й велике панство — і ті, кого ви не повбивали, і діти тих, кого повбивали.
— Знаю,— зітхнула королева.— То що порадите, сер?
— Битися,— сказав сер Баристан.— Мірін перенаселений і переповнений голодними ротами, і в місті у вас забагато ворогів. Боюся, довгої облоги нам не витримати. Дозвольте мені стріти ворога, який прийде на північ, на обраному мною полі бою.
— Стріти ворога,— луною підхопила вона,— з військом вільновідпущеників, що, як ви кажете, недовчені й не нюхали крові.
— Всі ми колись не нюхали крові, ваша світлосте. Незаплямовані допоможуть їм загартуватися. Було б у мене п’ятсот лицарів...
— Або п’ять. Якщо я віддам незаплямованих вам, то утримувати Мірін зі мною лишаться тільки бронзові бестії.
Оскільки сер Баристан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги,— молилася вона,— ви забрали хала Дрого, сонце-й-місяць мій. Ви забрали нашого доблесного сина ще до того, як він зробив свій перший подих. Молю вас: допоможіть мені тепер. Дайте мені мудрості роздивитися шлях попереду й сили зробити все, щоб уберегти своїх дітей».
Боги не відповідали.
Знову розплющивши очі, Данерис Таргарієн мовила:
— Я не можу боротися з двома ворогами — зовні та всередині. Якщо я хочу втримати Мірін, за мною повинно стояти місто. Ціле місто. Мені потрібен... потрібен...
Вона не могла цього вимовити.
— Ваша світлосте? — лагідно перепитав сер Баристан.
«Королева належить не собі, а своєму народові».
— Мені потрібен Гіздар зо Лорак.
Мелісандра
У Мелісандриних покоях ніколи не бувало по-справжньому темно.
На підвіконнях горіли три лойові свічки, розганяючи жахіття ночі. Ще чотири тріпотіли біля ліжка — по дві з боків. У коминку день і ніч підтримувався вогонь. Перший урок, який мав засвоїти той, хто хотів служити Мелісандрі, це в жодному разі не дозволяти вогню згаснути.
Червона жриця, склепивши повіки, проказала молитву, а потім знову розплющила очі й обернулася до коминка. «Ще раз». Слід переконатися. Чимало жерців і жриць до неї пропало через облудні видіння: вони бачили у вогні те, що хотіли бачити, а не те, що послав Цар світла. Станіс — король, який несе на плечах долю світла, відроджений Азор Агай — іде на південь назустріч небезпеці. Р’глор обов’язково дозволить Мелісандрі побачити, що на нього очікує. «Покажи мені Станіса, Царю,— молилася вона.— Покажи свого короля, своє знаряддя».
Перед очима танцювали видіння — золоті й шарлатні, вони мерехтіли, набували форми, танули й мінилися — образи химерні, жаскі й вабливі. Вона знову побачила безоке обличчя, яке витріщалося на неї закривавленими очницями. Вежі на морі, які валила темна хвиля, що піднялася з глибин. Тіні у формі черепів: черепи перетворювалися на туман, тіла спліталися в хоті, звивалися, качалися й чіплялися одне за одного. Крізь вогняну завісу прозирали величезні крилаті тіні, які літали в синьому небі.
«Дівчинка. Маю знову розшукати дівчинку — сіру дівчинку на загнаному коні». Джон Сноу запитає про неї, і то скоро. Недосить буде просто сказати, що дівчинка тікає. Він захоче дізнатися більше — захоче відповідей на питання «коли?» і «де?», а Мелісандра їх не має. Вона-бо бачила дівчинку тільки раз. «Дівчинку сіру як попіл, яка на очах розсипалася й розліталася з вітром».
У коминку постало обличчя. Станіс, на мить здалося Мелісандрі... але ні, то були не його риси. «Дерев’яний лик, блідий як труп». Це ворог? У язиках полум’я плавала тисяча червоних очей. «Він мене бачить». Поряд з ним вив, задерши голову, хлопчик з вовчою мордою.
Червона жриця здригнулася. По стегну побігла чорна кров, від якої аж парувало. В нутрі вирував вогонь — біль і екстаз переповнювали її і перетворювали. На шкірі малював візерунки мерехтливий жар, наполегливий, як рука коханця. З давно минулих днів її кликали дивні голоси. «Мелоні»,— почувся жіночий крик. А чоловічий голос загукав: «Лот номер сім». Вона плакала, і були її сльози полум’яні, та вона продовжувала їх ковтати.
У темному небі завирували сніжинки, а їм назустріч піднявся попіл, і сіре з білим закружляли; над дерев’яною стіною летіли вогненні стріли, а попід великим сірим стрімчаком, у сотнях печер якого горіли багаття, крізь холод тихо дибали мертвяки. Потім здійнявся вітер, і все залив білий туман, неймовірно холодний, і одне по одному багаття згасли. По тому залишилися тільки черепи.
«Смерть,— подумала Мелісандра.— Черепи — це смерть».
Полум’я тихо потріскувало, і в цьому потріскуванні вона розчула ім’я, вимовлене пошепки: «Джон Сноу». Перед нею плавало його довге обличчя, намальоване червоними й жовтогарячими вогненними язиками, з’являлося і знову зникало: тінь, заледве видима за тремкою завісою. Він був то людиною, то вовком, то знову людиною. Але були тут і черепи — ті черепи були скрізь навколо нього. Мелісандра вже бачила цю небезпеку й намагалася попередити про це хлопчика. «Його кругом оточують вороги — кинджали в темряві». А він і слухати не хоче.
Невіри ніколи не слухають, поки не стає запізно.
— Що ви бачите, міледі? — тихо запитав Деван.
«Черепи. Тут тисяча черепів, і знову цей байстрюк — Джон Сноу». Коли її питали про те, що вона бачить у полум’ї, Мелісандра завжди відповідала: «Багато чого»,— але бачити насправді не так легко, як може видатися з цих слів. Це мистецтво, і як усяке мистецтво, воно означає майстерність, дисципліну й навчання. «І біль. Ще і його». Р’глор промовляє до обраних через благословенний вогонь, мовою попелу, золи й мінливого полум’я, яку по-справжньому опанувати здатен тільки бог. Мелісандра вже безліч років удосконалює своє мистецтво і сплатила сповна. Навіть у її ордені нема нікого, хто так само добре бачить таємниці, які полум’я напіввідкриває-напівприховує.
Але зараз вона не може навіть розшукати свого короля. «Я молю побачити Азора Агая, а Р’глор показує мені тільки Сноу».
— Деване,— покликала вона,— пити.
Горло пересохло, як пергамент.
— Так, міледі.
Хлопчик з кам’яного глека біля вікна налив кухлик води і приніс їй.