— Дякую.
Зробивши ковток, Мелісандра всміхнулася до Девана. Він спалахнув. Хлопчик наполовину в неї закоханий, знала вона. «Він мене боїться, жадає й обожнює».
І все одно Девану хотілося бути не тут. Хлопчина страшенно пишався тим, що служить зброєносцем короля, і його образив наказ Станіса залишатися в Чорному замку. Як і належить у його віці, голова в нього була забита мріями про славу: понад усякий сумнів, він уявляв, яку вправність показав би в Пущанському Насипі. Інші хлопчики його віку всі вирушили на південь як зброєносці королівських лицарів і разом з ними виїдуть на битву. Те, що Девана не взяли, мабуть, здавалося йому покаранням за якісь його грішки, а може, за гріхи його батька.
Так якщо по правді, це Мелісандра попросила його залишити. Четверо старших синів Давоса Сіворта згинули в битві на Чорноводді, коли королівський флот зжерло зелене полум’я. Деван, п’ятий син, буде з Мелісандрою в більшій безпеці, ніж поряд з королем. Лорд Давос їй за це не подякує, а тим паче не подякує сам хлопчина, але їй здалося, що Сіворт уже достатньо натерпівся горя. Нехай він не знає істинної віри, але щодо його відданості Станісові немає сумнівів. Мелісандра сама це бачила у полум’ї.
Деван меткий, кмітливий і вправний, а таке не про кожного її прислужника можна сказати. Вирушаючи на південь, Станіс лишив їй до послуг з дюжину людей, та здебільшого з них не було жодної користі. Його світлості потрібен був кожен меч, отож він міг віддати тільки старих і калік. Один осліп, отримавши у битві на Стіні удар у голову, інший кульгає після того, як кінь, падаючи, переламав йому ноги. Сержант утратив руку від удару велетової палиці. Троє вартових — скопці, яких Станіс кастрував за зґвалтування дикунок. Було ще двоє п’яниць і боягуз. Останнього слід було повісити, це визнавав і сам Станіс, але він походив зі шляхетної родини, і його батько і брати від самого початку були відданими Станісовими послідовниками.
Постійна варта біля неї, розуміла червона жриця, змусить чорних братів шануватися, але ніхто з тих, кого їй залишив Станіс, не зможе їй реально допомогти, якщо вона опиниться в небезпеці. Але це байдуже. За себе Мелісандра Ашайська не боялася. Її захистить Р’глор.
Вона ковтнула ще води, відставила кухлик, поморгала, потягнулася і підвелася з крісла, відчуваючи біль у закляклих м’язах. Вона так довго задивлялася на полум’я, що довелося кілька секунд звикати до півтемряви. Сухі очі змучилися, та якщо вона їх тертиме, зробить тільки гірше.
Вона побачила, що вогонь догоряє.
— Деване, підкинь дров. Котра година?
— Майже світанок, міледі.
«Світанок. Нам даровано ще один день, слава Р’глору. Жахіття ночі відступають». Усю ніч Мелісандра, як це частенько бувало, провела у кріслі біля вогню. Оскільки Станіс поїхав, ліжко не дуже й потрібне. Часу спати немає: у неї на плечах тягар цілого світу. Та й вона боїться снів. «Сон — це маленька смерть, сни — нашіптування Чужого, який воліє затягнути нас усіх у вічну ніч». Ліпше вже сидіти, купаючись у червонуватому сяйві благословенного полум’я її червоного володаря, відчуваючи на щоках рум’янець від жару, який нагадує цілунки коханця. Іноді вона дрімала, але завжди не більш як годину. Одного дня, молилася Мелісандра, їй узагалі стане непотрібно спати. Одного дня вона звільниться від снів. «Мелоні,— подумала вона.— Лот номер сім».
Деван підкинув дров у вогонь, і полум’я знову стрибнуло, снажне і сильне, розганяючи тіні по кутках кімнати, пожираючи всі небажані сновидіння. «Знову темрява відступає... ненадовго. Але ворог за Стіною дужчає, і якщо він переможе, світанок більше ніколи не настане». Цікаво, подумалося їй, чи не його обличчя вона бачила у полум’ї. «Ні. Безперечно, ні. Він був би страшніший: холодний, чорний і надто жахливий, щоб людина, яка його побачить, змогла після цього жити». Але отой чоловік у дереві, якого вона побачила, і хлопчик з вовчою головою... то його слуги, безсумнівно... заступники в його битві, як Станіс — у її.
Мелісандра підійшла до вікна, штовхнула віконниці. На сході вже почало світлішати, але у смолисто-чорному небі ще ясніли ранкові зорі. Чорний замок почав прокидатися: люди в чорних плащах ішли через двір на сніданок — поїдять каші й підуть змінювати товаришів на Стіні. Повз відчинене вікно пропливло декілька сніжинок, підхоплених вітром.
— Міледі снідатиме? — запитав Деван.
«Їжа. Так, слід поїсти». Бували дні, коли вона забувала. Р’глор забезпечував її тіло всім необхідним харчуванням, але від простих смертних таке ліпше тримати в таємниці.
Їй потрібен Джон Сноу, а не підсмажений хліб з шинкою, проте немає сенсу посилати Девана до лорда-командувача. Він не прийде на її заклик. Сноу і досі мешкає за зброярнею, у двох скромних кімнатках, які раніше займав покійний коваль Варти. Може, він не вважає себе гідним Королівської вежі, а може, йому байдуже. А це неправильно: ця фальшива скромність юності — свого роду пиха. Немудро чинить той правитель, який уникає символів влади, бо влада великою мірою залежить від цих символів.
Однак хлопчина не зовсім уже наївний. Він розуміє, що не варто йому ходити до Мелісандри у покої, неначе він прохач: хоче вона з ним перемовитися — нехай сама до нього приходить. І частіше за все, коли вона таки приходила, він змушував її чекати або відмовлявся її прийняти. Принаймні на це йому хитрості вистачає.
— Вип’ю кропив’яного чаю і з’їм варене яйце та хліба з маслом. Свіжого хліба, будь ласка, не підсмаженого. І розшукай дикуна. Скажи йому, що мені треба з ним поговорити.
— Тарараха, міледі?
— І швиденько.
Поки хлопця не було, Мелісандра вмилася й перевдягнулася. В рукавах було повно потаємних кишеньок, і вона їх ретельно перевірила, як робила це щоранку, щоб пересвідчитися: всі порошки на місці. Порошки, які забарвлюють полум’я у зелений, синій або сріблястий колір; порошки, від яких полум’я гуркоче, сичить або стрибає вище людського зросту; порошки, які викликають дим. Дим правди, дим хоті, дим страху й густий чорний дим, здатний на місці убити людину. Червона жриця озброїлася дрібкою кожного з них.
Різьблена скринька, яку вона привезла з-за вузького моря, спорожніла вже більш як на три чверті. А Мелісандрі, яка могла ці порошки сама приготувати, бракувало багатьох рідкісних інгредієнтів. «Вистачить і заклинань»,— подумала вона: на Стіні вона почувалася могутнішою, ніж навіть у Ашаї. Кожне слово й кожен жест мали більше сили, й тут їй вдавалися речі, які ніколи досі не вдавалися. «Тіні, які я викличу тут, будуть такі жахливі, що проти них не встоїть жодне створіння темряви». Коли до послуг такі чари, нема потреби в немічних трюках алхіміків і піромантів.
Зачинивши скриню, вона провернула ключ у замку, а потім заховала його під спідницю у ще одну потаємну кишеньку. Почувся стукіт у двері. Судячи з тремтливого звуку, це однорукий сержант.
— Леді Мелісандро, прийшов кістяний лорд.
— Нехай заходить.
Мелісандра знову опустилася в крісло біля коминка.
Дикун був у безрукавці з дубленої шкіри, поцяткованій бронзовими заклепками, та в зелено-брунатному потертому плащі. «І ніяких кісток». Окрім плаща, він горнувся в сутінки — у пасма рваного сірого туману, напівневидимі, які ковзали по його обличчю і з кожним кроком мінилися. «Вони лихі. Такі самі лихі, як і кістки». Мисик волосся на чолі, близько посаджені темні очі, запалі щоки, на губі над повним ротом поламаних коричневих зубів — вуса, що звиваються, немов черв’як.
Мелісандра відчула тепло в западинці на шиї: це від близькості свого раба прокинувся її рубін.
— Ви зняли свої кістяні обладунки,— зауважила вона.
— Торохтіння зводило мене з глузду.
— Кості вас захищають,— нагадала вона.— Чорні брати вас не люблять. Деван розповів, що буквально вчора ви погиркалися з кимсь за вечерею.
— Погиркався. Я їв бобовий суп з шинкою, а Бовен Марш розводився про якусь висоту. Старий Гранат вирішив, що я за ним шпигую, і заявив, що не потерпить, аби нараду братчиків підслуховували вбивці. А я сказав, що як це нарада, то навіщо проводити її біля вогню? Бовен почервонів і почав хапати ротом повітря, але далі не зайшло,— розповів дикун, присів на край підвіконня й витягнув з піхов кинджал.— Якщо якомусь ворону кортить засадити мені за вечерею ножа між ребра, нехай спробує. Гобова вівсянка, присмачена крапелькою крові, буде тільки смачніша.