— Не час і не місце ятрити рани. Не тут, мілорде. Не зараз,— мовив Сноу, а до вояків, які витягували ратища, сказав: — Заберіть голови і спаліть. Нічого не лишайте, крім голих кісток.
Лише після цього він, здалося, помітив Мелісандру.
— Міледі! Ходіть зі мною, якщо ваша ласка.
«Нарешті!»
— Як зволить лорд-командувач.
Проходячи попід Стіною, вона взяла його під руку. Попереду йшли Морган і Мерел, а на п’яти насідав Привид. Жриця нічого не говорила, але навмисно стишила крок, і там, де вона проходила, крига починала підтавати. «Він це обов’язково помітить».
Під залізною решіткою душника Сноу порушив тишу, як і очікувала Мелісандра.
— Що з рештою шістьма?
— Їх я не бачила,— озвалася Мелісандра.
— А подивитеся?
— Певна річ, мілорде.
— Прилетів крук від сера Деніса Малістера з Тінявої вежі,— повідомив Джон Сноу.— Його люди бачили вогнища в горах у дальньому кінці Прірви. Сер Деніс вважає, там збираються дикуни. Гадає, вони знову спробують подолати Міст Черепів.
— Може бути...— (Могли черепи в її видінні символізувати цей Міст? Чомусь Мелісандра була певна, що ні).— Якщо таке й станеться, то ця атака буде тільки для відвернення уваги. Я бачила вежі на морі, накриті чорною кривавою хвилею. Ось куди прийдеться найбільший удар.
— Східна варта?
«То це була вона?» Мелісандра бачила Східну-варту-на-морі разом з королем Станісом. Саме там його світлість залишив королеву Селізу й доньку Ширін, зібравши своїх лицарів у похід до Чорного замку. У полум’ї вежі були наче інакші, але у видіннях так часто трапляється.
— Так. Східна варта, мілорде.
— Коли?
Вона тільки розвела руками.
— Завтра. За місяць. За рік. А буває й так: якщо вчасно почати діяти, то можна й відвернути те, що я бачила.
«А в іншому разі навіщо посилаються видіння?»
— Добре,— сказав Сноу.
Поки випірнули з-під Стіни, юрма під брамою розрослася до чотирьох десятків. Люди тісно обступили їх. Кількох Мелісандра знала на ім’я: ось кухар — Трипалий Гоб; отой рудий з масним волоссям — Маллі; недоумкуватий хлопчина — Оуен Одоробало; п’яниця — септон Селадар.
— Це правда, м’лорде? — зронив Трипалий Гоб.
— А хто вони? — запитав Оуен Одоробало.— Не Дайвен, ні?
— І не Гарт,— сказав один з вояків королеви, якого звали Альф Баговинський і який одним з перших поміняв сімох облудних богів на істину Р’глора.— Гарт надто кмітливий для тих дикунів.
— Скільки? — запитав Маллі.
— Троє,— відповів Джон.— Блекджек, Кошлатий Гал і Гарт.
Альф Баговинський завив так, що побудив, либонь, усіх аж у Тінявій вежі.
— Вкладіть його в ліжко і принесіть йому глінтвейну,— попросив Джон Трипалого Гоба.
— Лорде Сноу,— тихо промовила Мелісандра. Зайдете зі мною в Королівську вежі? Я ще дечим маю з вами поділитися.
Довгу мить він дивився їй в обличчя своїми холодними сірими очима. Правий кулак стиснувся, розтиснувся, знову стиснувся.
— Як зволите. Еде, заберіть Привида у мої покої.
Мелісандра сприйняла це як натяк і також відпустила варту. Двір перетнули вдвох, без нікого. Навколо падав сніг. Червона жриця трималася до Джона якнайближче — настільки близько, що відчувала недовіру, яка оповивала його, немов чорний туман. «Я йому не подобаюся й ніколи не сподобаюся, але він згоден мене використовувати. От і добре». На самому початку Мелісандра те саме проходила зі Станісом Баратеоном. Якщо по правді, юний лорд-командувач і король спільного мають більше, ніж хочуть визнати. Станіс був середнім сином, який завжди жив у тіні старшого брата, так само як байстрюк Джон Сноу завжди жив у тіні свого законнородженого брата — полеглого героя, якого люди нарекли Юним Вовком. Обоє за натурою скептики, недовірливі й підозріливі. Єдині боги, яких вони по-справжньому шанують, це честь і обов’язок.
— Ви не питаєте про свою сестру,— мовила Мелісандра, піднімаючись гвинтовими сходами у Королівську вежу.
— Я ж вам сказав. У мене немає сестри. Промовивши обітницю, ми відмовляємося від родини. Хай як би я хотів, та я не можу допомогти Арії...
Ступивши в покої, він різко замовк. За столом сидів дикун і мастив кинджалом масло на скибку теплого чорного хліба. Він одягнув кістяні лати, з приємністю побачила Мелісандра. Проламаний череп велета, який служив йому за шолом, лежав позаду на підвіконні.
— Ти,— напружився Джон Сноу.
— Лорде Сноу,— вишкірився дикун повним ротом коричневих поламаних зубів. У ранковому світлі рубін у нього на зап’ястку мерехтів, як тьмяна червона зірка.
— Що ти тут робиш?
— Снідаю. Можете приєднатися.
— З тобою я хліба не переломлю.
— Вам же гірше. Буханець ще теплий. Принаймні Гоб уміє пекти,— дикун відкусив шматок.— І до вас я міг би зайти так само легко, мілорде. Вартові у вас під дверима — то поганий жарт. Людина, яка з півсотні разів вилазила на Стіну, у вікно залізти точно зможе. Але яка мені користь від вашого убивства? Ворони оберуть когось ще гіршого,— він, пожувавши, проковтнув.— Я чув про ваших розвідників. Слід було вам мене разом з ними послати.
— Щоб ти їх зрадив і видав Плаксієві?
— Ми заговорили про зраду? А як там звали оту твою жіночку-дикунку, Сноу? Ігритта, так? — дикун обернувся до Мелісандри.— Мені потрібні коні. Півдюжини добрих коней. І сам-один я не впораюся. Підійдуть списосуджені, замкнені у Кротівці. Жінки для такого навіть краще пасують. Дівчина швидше їм довіриться, та й вони допоможуть мені здійснити одну хитрість, яку я замислив.
— Про що це він? — запитав у червоної жриці лорд Сноу.
— Про вашу сестру,— поклала Мелісандра йому долоню на руку.— Ви їй допомогти не можете, а він може.
Сноу відсмикнув руку.
— Не думаю. Ви цього чудовиська не знаєте. Якщо Тарарах митиме руки сто разів на день, у нього під нігтями все одно лишиться кров. Він швидше Арію зґвалтує і уб’є, ніж урятує. Ні. Якщо ви саме це бачили в полум’ї, міледі, мабуть, вам очі попелом засипало. Якщо він спробує виїхати з Чорного замку без мого дозволу, я власноруч відрубаю йому голову.
«Він не лишає мені вибору. Що ж, так і буде».
— Деване, вийди,— сказала Мелісандра, і зброєносець, висковзнувши геть, причинив по собі двері.
Торкнувшись рубіна в себе на шиї, Мелісандра вимовила одне слово.
Звук химерним відлунням відбився від кутків кімнати, звиваючись у вухах, як черв’як. Дикунові причулося одне слово, воронові — інше. Однак зовсім не це зірвалося з її вуст. Рубін на зап’ястку дикуна потемнів, а пасма світла й тіні навколо нього, завирувавши, зблякли.
Кістки лишилися — торохкітливі ребра, пазурі й зуби на руках і плечах, великі пожовклі ключиці поперек грудей. Проламаний череп велета залишився проламаним черепом велета, пожовклим і тріснутим, з його брудним і диким вищиром.
Але мисик волосся на чолі зник. Каштанові вуса, Гулясте підборіддя, обвисла жовтувата шкіра й маленькі темні очиці — все розтануло. В каштанове волосся вплелися сиві пасма. В кутиках рота з’явилися смішливі зморшки. Водномить дикун став вищим на зріст, ширшим у плечах і у грудях, довгоногим і струнким, з гладенько виголеним обвітреним обличчям.
Джон Сноу вибалушив сірі очі.
— Мансе?
— Лорде Сноу,— без усмішки привітався Манс Рейдер.
— Вона ж вас спалила!
— Вона спалила Тарараха.
Джон Сноу обернувся до Мелісандри.
— Що це за чаклунство?
— Називайте, як схочете. Химорода, видимість, ілюзія. Р’глор — Цар світла, Джоне Сноу, і його слугам дано ткати речі зі світла, як інші тчуть з ниток.
— Я теж мав сумніви, Сноу,— хихикнув Манс Рейдер,— та чом не дати їй спробувати? Або так, або мене підсмажить Станіс.
— Дуже допомогли кістки,— сказала Мелісандра.— Кістки все пам’ятають. Найпотужніші химороди творяться саме з таких речей. З чобіт мерця, з пасма волосся, з мішечка кісточок з відрізаних пальців. З них за допомогою нашіптувань і молитви можна викликати тінь людини, а потім одягнути її на когось іншого, наче плащ. Вигляд зміниться, а сутність — ні.