Вона сказала це так, наче це легко й просто. Не треба їм знати, як це тяжко чи чого це їй коштувало. Цей урок Мелісандра затямила ще задовго до Ашаю: що простішими видаються чари, то більше люди бояться чарівника. Коли язики полум’я лизнули Тарараха, рубін у неї на шиї так розжарився, що вона злякалася: зараз її власна шкіра задимиться й почорніє. На щастя, лорд Сноу звільнив її від цього болю своїми стрілами. Поки Станіс кипів через таке зухвальство, Мелісандра тремтіла від полегшення.
— Наш самозваний король дуже вразливий,— мовила Мелісандра до Джона Сноу,— але він вас не зрадить. Не забувайте: у нас його син. І він завдячує вам своїм життям.
— Мені? — збентежився Сноу.
— А кому ще, мілорде? Закон каже: тільки кров’ю можна заплатити за його злочини, а Станіс Баратеон не з тих, хто піде проти закону... та як ви мудро сказали, людські закони закінчуються під Стіною. Я вас запевняла, що Цар світла почує ваші молитви. Вам потрібен був спосіб урятувати сестру й водночас не зганьбити своєї честі, яка так багато для вас означає, і своїх обітниць, даних перед дерев’яним богом. І ось він, лорде Сноу,— вказала Мелісандра білим пальцем,— спосіб урятувати Арію. Дарунок Царя світла... і мій.
Смердюк
Спершу почувся гавкіт дівчаток, які мчали додому. Тупотіння копит, яке відлунювало від плитняку, рвучко підняло Смердюка на ноги, і він загримотів ланцюгами. Ланцюг між щиколотками був не більш як фут завдовжки, і Смердюк не ходив, а тільки човгав. Через це важко було рухатися швидко, але він дуже старався, з брязкотом зістрибуючи з солом’яника. Повернувся Ремсі Болтон, і прислужник йому потрібен під рукою.
Під холодним осіннім небом у браму в’їжджали мисливці. На чолі їхав Бен Бабкуватий, а навколо нього гарчали й гавкали дівчатка. Далі їхали Шкуролуп, Квасний Алін і Деймон Потанцюй зі своїм довгим засмальцьованим батогом, а вже за ними — Волдери на сірих лошатах, яких їм дала леді Дастін. Його милість їхав на Кривавому — рудому жеребці, що за характером був йому під стать. Ремсі сміявся. Смердюк знав: це або дуже добре, або дуже погано.
Приваблені Смердюковим запахом, собаки кинулися на нього всі водночас, він і не спам’ятався. Собаки любили Смердюка: найчастіше він спав разом з ними, а іноді Бен Бабкуватий дозволяв йому з ними й повечеряти. З гавкотом подолавши мощений плитняком двір, зграя оточила Смердюка, стрибаючи, щоб лизнути його в обличчя, й покусуючи за ноги. Гелісента схопила зубами його за праву руку й так сильно почала тріпати, аж Смердюк побоювався, що втратить зараз ще парочку пальців. Руда Джейн врізалася йому в груди, збиваючи з ніг. Вона була струнка і м’язиста, а Смердюк — незграбний, сірошкірий, сивий голодюк з крихкими кістками.
Заки він, відіпхнувши Руду Джейн, звівся навколішки, вершники вже спішувалися. Поїхало дві дюжини — дві дюжини й повернулося, а це означає, що пошуки провалилися. Кепська справа. Ремсі не любить провалів. «Захоче на комусь відігратися».
Останнім часом мілордові доводилося стримуватися, бо Кургантон повний людей, потрібних дому Болтонів, і Ремсі розумів, що поряд з Дастінами, Рисвелами і їхніми приятелями-лордійчуками слід поводитися обережно. З ними він завжди був чемний і усміхнений. Як він поводився за зачиненими дверима — то інша справа.
Вдягнений Ремсі Болтон був, як належить лордові Горнвуду та спадкоємцеві Страхфорту. Від осіннього холоду його захищала манта, пошита з вовчих шкур, яка на плечі застібалася на пожовклі зуби на вовчій голові. На одному боці висіла шабля з лезом широким і важким, як у месницького ножа, а на другому — довгий кинджал і кривий білувальний ножик з гакуватим кінчиком і гострющим лезом. На всіх трьох клинках були однакові руків’я з жовтої кістки.
— Смердюче,— гукнув його милість з високого сідла Кривавого,— від тебе тхне. Я чую тебе через весь двір.
— Знаю, мілорде,— змушений був озватися Смердюк.— Перепрошую.
— Я привіз тобі подарунок,— сказав Ремсі, розвернувся, потягнувся собі за спину, зняв щось із сідла й кинув.— Лови!
Через ланцюги, кайдани й відсутні пальці Смердюк став незграбнішим, ніж був до того, як добре затямив своє ім’я. Об скалічені руки вдарилася голова, відскочила від обрубків пальців і приземлилася йому під ноги, бризнувши личинками. Під товстим шаром присохлої крові неможливо було впізнати, хто це був.
— Я ж казав: лови,— мовив Ремсі.— Підніми.
Смердюк спробував підняти голову за вухо. Не вдалося. Позеленіла шкіра вже підгнила, й вухо просто відірвалося. Малий Волдер зареготав, а за мить його сміх підхопили й інші.
— Облиш,— сказав Ремсі.— Займися Кривавим. Я мало не загнав цього покидька.
— Так, мілорде. Все зроблю,— поквапився Смердюк до коня, лишаючи відрубану голову собакам.
— Сьогодні від тебе тхне свинячим лайном, Смердюче,— мовив Ремсі.
— У його випадку це покращення,— з посмішкою зронив Деймон Потанцюй, скручуючи батога.
Малий Волдер зістрибнув із сідла.
— Про мого коня теж потурбуйся, Смердюче. І про братового.
— Про свого коня я сам можу потурбуватися,— сказав Великий Волдер. Малий Волдер став правою рукою лорда Ремсі й день у день нагадував його дедалі більше, але дрібніший Фрей був зліплений з іншого тіста й рідко брав участь у жорстоких іграх і забавах свого двоюрідного брата.
Смердюк не звернув на зброєносців уваги. Він повів Кривавого до стайні, відстрибуючи вбік, коли огир намагався його хвицнути. Мисливці рушили в залу, залишився тільки Бен Бабкуватий, який лаявся на собак, щоб облишили відрубану голову.
Великий Волдер теж пішов до стайні, ведучи свого коня. Знімаючи з Кривавого вудила, Смердюк крадькома глянув на Волдера.
— Хто то був? — тихо запитав він, щоб не почули конюші.
— Ніхто,— буркнув Великий Волдер, знімаючи з сірого лошати сідло.— Дід, який нам стрівся на дорозі. Гнав стару молочну козу й чотирьох козенят.
— Його милість убив його за кіз?
— Його милість убив його за те, що назвав його лордом Сноу. Але козятина була смачна. Козу ми подоїли, а козенят засмажили.
Лорд Сноу. Смердюк кивнув і загримів ланцюгами, вовтузячись із ремінцями на сідлі Кривавого. «Як не називай, а коли Ремсі у гніві, йому краще на очі не потрапляти. Та й коли не у гніві — також».
— Розшукали ваших родичів, мілорде?
— Ні. Я й не сподівався. Вони мертві. Їх повбивав лорд Вайман. Саме так на його місці вчинив би я.
Смердюк нічого не відповів. Є речі, які небезпечно говорити навіть у стайні, коли його милість у палатах. Одне необережне слово може коштувати пальця на нозі, ба й на руці. «Але не язика. Язика він мені не вирве ніколи. Любить послухати, як я молю пощадку. Любить примушувати мене вимовляти ці слова».
На полюванні вершники провели шістнадцять днів, маючи з собою тільки сухарі та яловичу солонину, якщо не рахувати випадкових козенят, тож сьогодні ввечері лорд Ремсі наказав улаштувати бенкет, щоб відзначити його повернення у Кургантон. Господар, сивий однорукий маломожний лорд на ім’я Гарвуд Стаут, не міг йому відмовити, хоча його комори вже, мабуть, добряче спустошені. Смердюк чув скарги його слуг, що Байстрюк зі своїми людьми з’їдає всі зимові запаси. «Кажуть, він збирається вкласти до себе в ліжко меншу доньку лорда Едарда,— нарікала Стаутова кухарка, не знаючи, що Смердюк її чує,— та коли випаде сніг, це нас тут будуть мати, спом’яніть мої слова».
Але лорд Ремсі зажадав бенкету — отже, буде бенкет. У Стаутовій залі поставили довгі столи, зарізали бичка, й коли сіло сонце, мисливці, які повернулися з порожніми руками, їли смаженину й реберця, ячмінний хліб, горохвяну кашу з морквою, запиваючи застрашливими кількостями елю.
Малий Волдер наливав лордові Ремсі, а Великий Волдер — усім іншим за почесним столом. Смердюка прикували біля дверей, щоб не псував своїм запахом апетиту гостям. Він поїсть пізніше тих об’їдків, яких не пожаліє для нього лорд Ремсі. А от собаки вільно бігали залою і влаштували гостям найцікавішу за цілий вечір розвагу: Мод і Сіра Джейн подерли одного з хортів лорда Стаута через м’ясну кісточку, яку їм кинув Вілл Коротун. Смердюк єдиний у залі не дивився собачий бій. Він не спускав очей з Ремсі Болтона.