Бійка тривала, поки пес господаря не здох. У старого Стаутового хорта не було шансів. Один проти двох, та й сучки Ремсі молоді, сильні й шалені. Бен Бабкуватий, який собак любив більше за їхнього господаря, розповів Смердюкові, що їх назвали іменами селючок, яких Ремсі вполював, зґвалтував і повбивав ще в ті часи, коли був байстрюком і їздив з першим Смердюком. «Принаймні тих, з якими він добре розважився. А на честь плаксійок, які тільки благають і не хочуть бігати, він сучок не називає». Смердюк не сумнівався: наступний виводок у псарні Страхфорту включатиме Кіру. «Він їх натаскав і на вовків»,— зізнався Бен Бабкуватий. Смердюк промовчав. Він зрозумів, про яких вовків ідеться, але не мав бажання дивитися, як дівчатка гризуться за його відрубаний палець.
Двоє слуг уже забирали труп хорта, а якась стара принесла швабру, граблі й відро, щоб позгрібати просяклий кров’ю очерет і вимити підлогу, коли двері у залу розчахнулися з поривом вітру, й усередину зайшла дюжина вояків у сірих кольчугах і залізних напівшоломах, проминувши зблідлих Стаутових юних вартових у шкіряних бригантинних панцирах і золотаво-іржавих плащах. Гуляки всі знагла замовкли... окрім лорда Ремсі, який віджбурнув кістку, витер рота рукавом, посміхнувся масними вологими губами і промовив:
— Батьку!
Лорд Страхфорту ліниво глянув на залишки бенкету, на дохлого пса, на гобелени на стінах, на Смердюка в ланцюгах і кайданах.
— Геть,— тихо промовив він до гуляк.— Негайно. Всі.
Піддані лорда Ремсі повставали з-за столів, покинувши кубки і хлібні миски. Бен Бабкуватий гаркнув на дівчаток, і ті побігли за ним; деякі з них так і тримали в зубах кістки. Гарвуд Стаут, сухо уклонившись, без слова вийшов з власних палат.
— Відімкни Смердюка й забери з собою,— гукнув Ремсі до Квасного Аліна, але батько, махнувши білою рукою, сказав:
— Ні, залиш його.
Навіть гвардійці самого лорда Руза вийшли, зачинивши по собі двері. Коли затихла і луна, Смердюк опинився в залі наодинці з двома Болтонами — батьком і сином.
— Ти так і не відшукав зниклих Фреїв,— сказав Руз Болтон без питальної інтонації.
— Ми доїхали до того місця, де, за словами лорда Ластоногого, вони розійшлися, але дівчаткам не вдалося взяти слід.
— І розпитували про них по селах і тверджах.
— Марна праця. Селюки всі як сліпі — нічого не бачать,— знизав плечима Ремсі.— Та й хіба не байдуже? Світ не заплаче за кількома Фреями. Якщо нам колись знадобиться Фрей, у Близнючках їх ще багато.
Лорд Руз, відломивши окрайчик хліба, з’їв його.
— Гостін і Ейніс горюють.
— Нехай самі шукають, якщо хочуть.
— Лорд Вайман винуватить себе. Якщо його послухати, він страшенно прихилився до Рейгара.
Лорд Ремсі починав гніватися. Смердюк бачив це в обрисах його рота, у вигині отих товстих губ, у тому, як напнулися жили в нього на шиї.
— Краще б ті йолопи лишалися з Мандерлі.
Руз Болтон знизав плечима.
— Паланкін лорда Ваймана повзе, як равлик... та й здоров’я не дозволяє його милості їхати більш як декілька годин на день, ще й з частими зупинками поїсти. Фреям нетерпеливилося дістатися Кургантона й возз’єднатися з родиною. Як можна їм закинути, що вони вирішили вирватися вперед?
— Якщо було саме так. Ти віриш Мандерлі?
Батькові безбарвні очі зблиснули.
— Я схожий на довірливу людину? І все одно... Його милість страшенно засмучений.
— Не настільки засмучений, щоб кусень не поліз у горло. Лорд Кабан, здається, прихопив з Білої Гавані половину всіх запасів.
— Сорок возів харчів. Діжки вина й гіпокрасу, кадовби зі свіжо-виловленими міногами, стадо кіз, сотню свиней, кошики з крабами й устрицями, велетенську тріску... Поїсти лорд Вайман любить. Ти, мабуть, помітив.
— Я одне помітив: він не привіз заручників.
— Я також це помітив.
— І що ти з цим збираєшся робити?
— Скрутне становище,— лорд Руз знайшов порожній кубок, витер скатертиною і наповнив його з карафи.— Схоже, Мандерлі не єдиний любитель бенкетів.
— Це ти мав улаштувати бенкет на честь мого повернення,— почав нарікати Ремсі,— і не в цьому смердючому замку, а в Курганхолі.
— Курганхол не мій, щоб я розпоряджався його кухнею,— спокійно сказав батько.— Я там тільки гість. І замок, і місто належать леді Дастін, а вона тебе терпіти не може.
Ремсі потемнів з обличчя.
— А якщо я їй цицьки відріжу і згодую дівчаткам, тоді вона мене стерпить? Стерпить мене, якщо я шкіру з неї злуплю собі на чоботи?
— Навряд чи. Та й ці чоботи дорого обійдуться. Коштуватимуть нам Кургантона, дому Дастінів і Рисвелів,— сказав Руз Болтон, сідаючи за стіл навпроти сина.— Барбрі Дастін — молодша сестра моєї другої дружини, донька Родрика Рисвела, сестра Роджера, Рикарда і мого тезки Руза, родичка всіх інших Рисвелів. Вона любила мого покійного сина й підозрює, що до його передчасної кончини доклав руку ти. Леді Барбрі любить плекати образи, але радій з цього: Кургантон вірний Болтонам переважно через те, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті її чоловіка.
— Вірний? — спалахнув Ремсі.— Та вона тільки плює на мене. Прийде день — і я спалю її дорогоцінне дерев’яне місто. Нехай тоді плює — побачимо, чи загасить полум’я.
Руз скривився так, наче ель, який він пив, несподівано скиснув.
— Буває, я починаю сумніватися, чи ти справді мій син. Різні в мене були пращури, але дурнів серед них не траплялося. Ні, мовчи, я вже достатньо наслухався. Зараз ми начебто сильні, так. Ми маємо могутніх друзів — Ланістерів і Фреїв, нас знехотя підтримує більшість Півночі... та що, як ти гадаєш, станеться, якщо з’явиться хтось із синів Неда Старка?
«Всі сини Неда Старка мертві,— подумав Смердюк.— Роба закатрупили у Близнючках, а Бран і Рикон... ми обмазали голови смолою...» У його власній голові гупало. Не хотілося згадувати нічого з того, що трапилося перед тим, як він затямив своє ім’я. Ті спогади були занадто болісні — майже такі самі болючі, як білувальний ножик Ремсі.
— Старкові вовченята передохли,— сказав Ремсі, плюскаючи собі в кубок ще елю,— і дохлими залишаться. Хай тільки поткнуть кудись свої бридкі пики — і мої дівчатка роздеруть їхніх вовків на шмаття. Що раніше вони об’являться, то раніше я їх знову вб’ю.
— Знову? — зітхнув старший Болтон.— Ти, певно, обмовився. Ти не вбивав синів лорда Едарда — милих хлопчаків, яких ми так любили. Це справа рук Теона Перекинчика, забув? Як гадаєш, скільки друзів, які й так мають на нас зуба, залишиться з нами, якщо стане відома правда? Лише леді Барбрі, з якої ти хочеш пошити чоботи... погані чоботи. Людська шкіра не така міцна, як коров’яча, довго не носитиметься. Королівським указом ти став Болтоном. Постарайся поводитися як Болтон. Про тебе ходять плітки, Ремсі. Я їх скрізь чую. Люди тебе бояться.
— От і добре.
— Ти помиляєшся. Це недобре. Про мене ніколи не ходило пліток. Думаєш, в іншому разі я зараз тут сидів би? Твої розваги — це твоя справа, я тебе за них не картатиму, але постарайся розважатися тихше. У тихому куточку з тихими людьми. Я завжди послуговувався цим правилом. І тобі раджу.
— Це тому ти покинув леді Дастін і свою тлусту як свиня дружину та приїхав сюди — щоб наказати мені сидіти тихо?
— Аж ніяк. Є новини, які тобі слід почути. Лорд Станіс нарешті покинув Стіну.
Ремсі мало не скочив на ноги, й на його товстих вологих губах заблищала посмішка.
— Він іде на Страхфорт?
— На жаль, ні. Арнольф нічого не розуміє. Присягається, зробив усе можливе, щоб заманити його в пастку.
— Ну, не знаю. Пошкреби Карстарка — і виявиш під низом Старка.
— Після того, як Юний Вовк пошкріб лорда Рикарда, це вже навряд чи так. Але нехай. Лорд Станіс відвоював у залізних Пущанський Насип і повернув дому Гловерів. Але гірше те, що до нього приєдналися гірські клани — Були, Норі, Лідли й решта. Його міць зростає.
— У нас міць більша.
— Поки що.
— Тож саме час його розбити. Пусти мене в Пущанський Насип.