А за рік та дівка мала нахабство з’явитися у Страхфорті з верескливим червонопиким чудовиськом — моїм, як вона заявила. Слід було мені відбатожити матір, а дитину вкинути в колодязь... але у малого і справді були мої очі. Вона мені сказала: коли брат її покійного чоловіка побачив ті очі, то побив її до крові й вигнав з млина. Це мене роздратувало, тож я віддав млина їй, а тому братові відрізав язика, щоб він не побіг у Вічнозим розносити плітки, які можуть не сподобатися лордові Рикарду. Щороку я посилав жінці поросят, курчат і мішок зірок, домовившись, що вона ніколи не розповість хлопцю, хто його батько. Тихе місце, тихі люди — ось яке у мене завжди було правило.
— Гарне правило, м’лорде.
— Але жінка не послухалася. Сам бачиш, яким виріс Ремсі. Це вона його таким зробила, а Смердюк допоміг, нашіптуючи йому на вухо про його права. Мало йому було молоти борошно. Невже він справді вважає, що зможе колись правити Північчю?
— Він воює за вас,— випалив Смердюк.— Він сильний.
— Бики теж сильні. І ведмеді. Бачив я, як воює мій байстрюк. Він, звісно, не винен. Його навчав Смердюк, перший Смердюк, а Смердюк ніколи не вчився військового мистецтва. Ремсі ярий, не заперечую, але він тим мечем замахується, як різник, рубаючи м’ясо.
— Він нікого не боїться, м’лорде.
— А варто. Саме страх дозволяє людині вижити у світі підступу й обману. Навіть тут, у Кургантоні, кружляють круки, готові побенкетувати на наших трупах. На Сервинів і Толгартів не можна покладатися, мій тлустий друг лорд Вайман замислив зраду, а Хвойдозгуб... Амбери можуть видатися простаками, але вони хитренькі. І Ремсі слід їх усіх побоюватися, як побоююсь я. Побачиш його знову — скажи йому.
— Сказати йому... сказати йому боятися? — Смердюкові стало зле на саму думку про це.— М’лорде, я... якщо я це скажу, він...
— Знаю,— зітхнув лорд Болтон.— У нього дурна кров. Йому треба п’явок ставити. П’явки висмоктують дурну кров — і лють, і біль. Людина в гніві думати не здатна. Але Ремсі... боюся, його брудна кров отруїть навіть п’явок.
— Він — ваш єдиний син.
— Поки що. Колись у мене був ще один. Домерик. Тихий хлопчина, але чудово освічений. Чотири роки він служив пажем у леді Дастін, а потім три — зброєносцем у лорда Редфорта. Грав на арфі, читав історичні праці, а верхи не просто їздив — літав як вітер. Коні... хлопчина від тих коней божеволів, це підтвердить леді Дастін. Навіть донька лорда Рикарда не могла його обігнати, а вона з конем була як одне ціле. Редфорт казав, що хлопець мав себе дуже добре показати на турнірах. Добрий герцівник у першу чергу має бути добрим вершником.
— Так, м’лорде. Домерик. Я... я чув це ім’я.
— Його вбив Ремсі. Мейстер казав, що то була хвороба шлунку, але я вважаю — отрута. У Видолі Домерик тішився товариством Редфортових синів. Але він хотів, щоб з ним був брат, тож поїхав у верхів’я Струменя Сліз, щоб розшукати мого байстрюка. Я забороняв, але Домерик був уже дорослий і вважав, що знає все краще за власного батька. І тепер його кістки покояться під Страхфортом разом з кістками його братів, померлих ще в колисці, а я лишився з Ремсі. Скажіть мені, мілорде... якщо братовбивця проклятий, що робити батькові, коли один його син убиває іншого?
Питання налякало Смердюка. Колись він випадково почув слова Шкуролупа, що Байстрюк убив свого законного брата, але не наважився в це повірити. «Він може помилятися. Брати іноді помирають, і це не означає, що їх обов’язково вбили. Мої брати загинули, а я ж їх не вбивав».
— Мілорд має нову дружину, яка подарує йому синів.
— Оце мій байстрюк порадіє! А леді Волда з Фреїв і здається дуже навіть плодючою. Я на диво прихилився до своєї маленької гладухи. Перші дві були такі, що ніколи й не писнуть у ліжку, а ця і верещить, і здригається. Це так мило! Якщо сини з неї вискакуватимуть так, як у неї заскакують пироги, скоро Страхфорт переповниться Болтонами. Ремсі їх усіх, звісно, повбиває. І це й на краще. Дорослими я нових синів не побачу — не доживу, а малолітній лорд — погибель будь-якого дому. Але Волда тужитиме, бачачи, як вони помирають.
У Смердюка пересохло в горлі. Він чув, як торохтить вітер голим гіллям в’язів уздовж вулиці.
— Мілорде, я...
— «М’лорде», не забув?
— М’лорде, можна запитати... навіщо вам я? Від мене ніякої користі, я навіть не справжній чоловік, я зломлений, і... запах...
— Скупаєшся і зміниш одяг — і запах стане кращим.
— Скупаюся? — у Смердюка замлоїло в животі.— Краще не треба, м’лорде. Будь ласка. У мене... рани, я... і цей одяг, це Ремсі мені його, дав, він... він сказав, що я не повинен ніколи його знімати, тільки за його наказом...
— Ти вдягнений у лахміття,— терпляче промовив лорд Болтон.— Брудне, подерте, у плямах, пропахле кров’ю і сечею. І тонке. Ти, мабуть, мерзнеш. А ми тебе вдягнемо в поярок, м’який і теплий. А може, у підбитий хутром плащ. Хочеш?
— Ні.
Смердюк не може нікому дозволити зняти з нього одяг, який йому дав Ремсі. Не може нікому дозволити побачити його.
— Радше вдягнешся в шовк і оксамит? Пригадую, були часи, коли ти саме їм надавав перевагу.
— Ні,— пронизливо заперечив він.— Ні, мені потрібен тільки цей одяг. Одяг Смердюка. Я — Смердюк, римується з «остюк»,— підвищив він голос до переляканого писку, серце гупало як барабан.— Не хочу купатися. Будь ласка, м’лорде, не забирайте в мене одяг.
— Дозволиш бодай випрати його?
— Ні. Ні, м’лорде. Будь ласка,— він обіруч стиснув сорочку на грудях і скулився в сідлі, немов боявся, що Руз Болтон накаже гвардійцям зірвати з нього одяг просто на вулиці.
— Як хочеш,— сказав Болтон; його безбарвні очі в місячному світлі здавалися порожніми, так наче й не належали людині.— Я не збираюся тебе кривдити, зрозумій. Я багато чим тобі завдячую.
— Справді? — зронив Смердюк. Голос у підсвідомості волав: «Це пастка, він з тобою грається, син — тінь свого батька». Лорд Ремсі тільки те й робив, що грався з його сподіваннями.— Чим... чим ви мені завдячуєте, м’лорде?
— Північчю. Старки були приречені того дня, коли ти взяв Вічнозим,— відмахнувся Болтон блідою рукою.— А все решта — гризня за здобич.
Коротка поїздка закінчилася під дерев’яними стінами Курганхолу. Над квадратними вежами, виляскуючи на вітру, маяли прапори: облуплений чоловік Страхфорту, бойовий топір Сервинів, Толгартові сосни, тритон Мандерлі, схрещені ключі старого лорда Лока, велет Амберів і кам’яна рука Флінтів, лось Горнвудів. Іржаво-золоті шеврони Стаутів, а ще герб Слейтів — сіре поле, обрамлене подвійною білою стрічкою. Чотири кінські голови — сіра, чорна, золота й брунатна — означали чотирьох Рисвелів з Рівчаків. Люди жартували, що Рисвели не можуть навіть погодитися щодо кольору власного герба. А над усіма цими прапорами майоріли олень і лев хлопчака, який сидів на Залізному троні за тисячу льє звідси.
Заїжджаючи через прибрамну в порослий травою двір, Смердюк слухав, як крутяться лопаті старого вітряного млина; вибіг конюший, щоб забрати коней.
— Сюди, будь ласка,— повів Смердюка лорд Болтон до фортеці, над якою маяли прапори покійного лорда Дастіна і його вдовиці. На його прапорі була шпичаста корона над схрещеними бардами, а на її — той самий герб у першій і третій чвертях, а в другій і четвертій — золота кінська голова Родрика Рисвела.
Коли Смердюк піднімався широкими дерев’яними сходами у залу, ноги в нього тремтіли. Довелося зупинитися і, щоб заспокоїтися, подивитися на трав’янисті схили Великого кургану. Дехто вважає, що це — могила першого короля, який привів перших людей у Вестерос. Інші заперечують: зважаючи на розміри могили, тут, певно, похований якийсь король велетів. А деякі навіть кажуть, що це ніякий не курган, а просто пагорб, та якщо це так, то пагорб цей одинокий, бо кургани — місцевість переважно рівна й відкрита всім вітрам.
У залі біля коминка стояла жінка, гріючи руки над жаром пригаслого вогнища. Вона з ніг до голови була вдягнена в чорне, не мала на собі ні золота, ні коштовного каміння, але зразу було видно, що вона високородна. Хоча в кутиках рота, а особливо навколо очей у неї залягли зморшки, вона й досі була висока, ставна і вродлива. Каштанове волосся наполовину посивіло, і вона скрутила його на потилиці в тугу вдовину Гульку.