— Хто це? — запитала вона.— Де хлопець? Ваш байстрюк відмовився його віддавати? А цей старий... о боги праведні, що це за запах? Ця істота ходить під себе?
— Хлопець побував у Ремсі. Леді Барбрі, дозвольте представити вам законного лорда Залізних островів — Теона з дому Грейджоїв.
«Ні,— подумав Смердюк,— ні, не вимовляйте цього імені, вас почує Ремсі, він дізнається, дізнається — і зробить мені боляче».
Жінка скривила губи.
— Я його не таким уявляла.
— Іншого не маємо.
— Що ваш байстрюк з ним зробив?
— Злупив трохи шкіри, наскільки розумію. Небагато. Нічого важливого.
— Він божевільний?
— Можливо. А це має значення?
Смердюк більше не міг цього слухати.
— Даруйте, м’лорде, м’леді, це якась помилка,— він бухнувся навколішки, тремтячи, як листок на зимовому вітру, і по його запалих щоках побігли сльози.— Я не він, я не перекинчик, він загинув у Вічнозимі. Мене звати Смердюк...— Він мусить пам’ятати своє ім’я.— Римується з «курдюк».
Тиріон
На сьомий день після відплиття «Селейсорі Корана» з Волантиса Пенні нарешті з’явилася з каюти і прокралася на палубу, як боязка лісова тваринка, що прокидається з зимової сплячки.
Були вже сутінки, й у великій залізній жаровні посеред палуби червоний жрець запалив священний вогонь, навколо якого зібралася на молитву команда корабля. «Спасибі за сонце, яке нас зігріває,— молився він.— Спасибі за зорі, які наглядають за нами, поки ми перепливаємо холодне чорне море». Червоний жрець був справжній здоровань — вищий за сера Джору і вдвічі ширший, вдягнений у шарлатну мантію, розшиту на рукавах і на подолі жовтогарячим атласним полум’ям. Шкіру він мав чорну, як смола, а чуприну — білу, як сніг; на щоках і чолі було витатуйоване жовтогаряче полум’я. Його залізна палиця, увінчана драконячою головою, була заввишки з нього самого; коли він стукав нею по палубі, з драконової пащі з тріскотом вихоплювалося зелене полум’я.
Йому підспівували його вартові — п’ять воїнів-рабів Полум’яної руки. Співали мовою Старого Волантиса, але Тиріон уже стільки разів чув молитви, що розумів суть. «Запали наш вогонь і захисти від темряви, ла-ла-ла, осяй нам шлях і гарненько грій нас, ніч-бо темна і повна жахіть, врятуй нас від страховиськ, ла-ла-ла тощо».
Але йому вистачало клепки тримати свої думки при собі. Тиріон Ланістер не мав потреби у жодних богах, але на цьому кораблі мудріше ставитися до червоного Р’глора шанобливо. Коли вийшли в море, Джора Мормонт зняв з Тиріона ланцюги і кайдани, й карлик не хотів давати йому підстави знову їх вдягати.
«Селейсорі Коран» — хиткі п’ятсоттонні ночви — мав глибокий трюм, високі надбудови на носі й на кормі та одну щоглу посередині. На баку стирчала химерна носова фігура — поточений шашелем дерев’яний довгань із сувоєм під пахвою і з таким обличчям, наче в нього закреп. Бридкішого корабля Тиріон у житті не бачив. Команда підібралася не краща. Капітан — злоязикий, суворий, череватий, з близько посадженими жадібними очима — зовсім не вмів грати у сивас, а програвати не вмів тим паче. У нього було четверо помічників, усі з вільновідпущеників, і п’ятдесят рабів, приписаних до корабля; у кожного з них на щоці була витатуйована груба подоба носової фігури. Хай скільки разів Тиріон повторював, що його звати Гугор Гілл, матроси називали його Безносим.
Троє помічників і понад три чверті команди були палкими вірянами Царя світла. Щодо капітана Тиріон певності не мав, адже він, хоч і завжди з’являвся на вечірню молитву, більше ніякої участі не брав. Однак справжнім господарем «Селейсорі Корана» був Мокоро — принаймні на час цього вояжу.
— Царю світла, благослови раба свого Мокоро й освіти його шлях у темних кутках світу,— гуркотів червоний жрець.— І захисти свого праведного раба Бенеро. Дай йому мужність. Дай йому мудрість. Наповни його серце вогнем.
Саме тоді Тиріон і помітив Пенні, яка спостерігала за цим балаганом з крутої дерев’яної драбини, що вела під ют. Вона стояла на одному з нижніх щаблів, тож виднілася тільки її голова. У сяйві священного вогнища її очі під каптуром світилися, великі й білі. З нею був пес, великий сірий хорт, верхи на якому вона виїздила на пародійні турніри.
— Міледі,— стиха покликав Тиріон. Правду кажучи, ніяка вона була не леді, але він не міг змусити себе вимовити її дурнувате ім’я, а тим паче не збирався називати її дівчиною чи карлицею.
Вона скулилася.
— Я... я вас не помітила.
— Ну, я маленький.
— Я... я хворіла.
Пес загавкав.
«Ти хотіла сказати — горювала».
— Якщо я чимось можу допомогти...
— Ні.
І вмить вона знову зникла, сховавшись у трюмі в каюті, яку ділила з псом і свинею. Тиріон її розумів. Команда «Селейсорі Корана» навіть зраділа, коли на облавок ступив він: зрештою, карлик приносить удачу. По голові його тріпали так часто і так жваво, аж дивно, що він досі не облисів. Однак реакція на Пенні була змішана: може, вона і карлиця, та водночас вона — жінка, а жінка на кораблі — погана прикмета. На кожного, хто намагався потріпати її по голові, знаходилося троє таких, які бурмотіли собі під ніс прокляття, коли вона проходила повз.
«А я для неї — сіль на рану. Її братові відрубали голову, переплутавши з моєю, а тепер я сиджу тут, наче клята химера, зі своїми порожніми спробами її розрадити. На її місці я б залюбки зіштовхнув мене в море».
До дівчини він відчував тільки співчуття. Вона не заслужила на жахіття, яке сталося з нею у Волантисі, так само як і її брат. Коли Тиріон востаннє її бачив, якраз перед відплиттям, очі в неї були наплакані — два примарні червоні провалля на сумному блідому обличчі. Заки підняли вітрило, вона вже замкнулася в каюті з псом і свинею, але поночі іноді було чути її плач. Буквально вчора Тиріон чув, як один з помічників казав, що слід її викинути за борт, поки вона не затопила сльозами корабель. Тиріон не мав цілковитої певності, що це просто жарт.
Коли закінчилася вечірня молитва й команда корабля знову розійшлася — хтось на чергування, а хтось їсти, пити ром і валятися в гамаку, Мокоро, як і щоночі, залишився біля священного вогнища. Удень червоний жрець відпочивав, а от у темні години доби стояв на чатах, оберігаючи священне полум’я, щоб на світанку знову зійшло сонце.
Присівши навпроти нього, Тиріон почав гріти руки, щоб захиститися від нічної прохолоди. Кілька секунд Мокоро не звертав на нього уваги. Він задивився на мінливе полум’я, поринувши у видіння. «Він і справді бачить прийдешнє, як запевняє?» Якщо так, то це моторошний дар. За деякий час жрець звів очі, зустрівшись поглядом з карликом.
— Гугоре Гілл,— сухо вклонився він,— ти прийшов помолитися разом зі мною?
— Хтось мені сказав, що ніч темна і повна жахіть. Що ви бачите в тому полум’ї?
— Драконів,— сказав Мокоро загальною мовою Вестеросу. Розмовляв він нею вільно, майже без акценту. Понад усякий сумнів, це було однією з причин, чому верховний жрець Бенеро обрав його, щоб навернути Данерис Таргарієн у віру в Р’глора.— Дракони старі й молоді, справжні й облудні, ясні й темні. І ти, маленький чоловік з великою тінню, в самій гущавині крутишся.
— Кручуся? Такий прямолінійний парубок, як я? — Тиріонові це навіть полестило. «Без сумніву, він і хотів мені полестити. Дурні обожнюють послухати, які вони важливі».— Може, ви переплутали мене з Пенні. Ми майже однакові на зріст.
— Ні, друже.
«Друже? Цікаво, коли це ми подружилися?»
— Ви бачили в полум’ї, скільки ми плистимемо до Міріна?
— Так квапишся побачити спасительку світу?
«І так, і ні. Спасителька світу може відрубати мені голову або віддати мене на десерт своїм драконам».