— Ціле життя збираєшся тікати? — запитав Тиріон, поки вона не вислизнула за двері.
Це її зупинило. Щоки в неї зарум’янилися, й він злякався, що зараз вона знову розплачеться. Натомість вона зухвало випнула губу й мовила:
— Ви теж тікаєте.
— Так,— погодився він,— але я тікаю не від, а до, а це велика різниця.
— Якби не ви, нам би не довелося тікати.
«Щоб таке сказати мені в обличчя, потрібна мужність».
— Ти про Королівський Причал чи про Волантис?
— Про обидва,— в її очах зблиснули сльози.— Про все. Чому ви не схотіли просто вийти й погарцювати з нами, як наказав король? Вам би нічого не сталося. Що тут такого — залізти на собаку й виїхати на герць, щоб потішити хлопця? Це ж була просто розвага. З вас посміялися б, ото й усе.
— З мене посміялися б,— підхопив Тиріон. «Натомість я примусив їх сміятися з Джофа. Кмітливо, правда?»
— Брат каже, це добра справа — смішити людей. Шляхетна справа, і почесна. Брат каже... він...
Сльози нарешті пролилися й покотилися їй по обличчю.
— Мені дуже шкода твого брата.
Тиріон уже казав їй це, ще у Волантисі, але тоді вона була настільки поглинута горем, що навряд чи й чула його.
Але зараз почула.
— Шкода. Вам шкода,— у неї тремтіла губа, щоки були мокрі, а очі нагадували два провалля з червоними обідками.— Ми того самого вечора виїхали з Королівського Причалу. Брат казав: краще мерщій забиратися, поки хтось не запитав себе, чи не причетні ми до смерті короля, й не вирішив піддати нас тортурам, щоб це з’ясувати. Спершу ми попливли в Тайрош. Брат думав, це достатня віддаль, але виявилося, що ні. Брат знав там одного жонглера. Багато років він щодня жонглював біля фонтана Хмільного Бога. Він був уже старий і не такий спритний, як раніше, тож іноді губив свої кульки й ганявся за ними по площі, але тайросяни все одно, сміючись, кидали йому гроші. А потім якось уранці його тіло знайшли під храмом Тріоса. У Тріоса три голови, поряд зі входом у храм стоїть його статуя. Старого розрубали на три частини й запхали у три роти Тріоса. Та коли всі три частини зшили разом, виявилося, що голови бракує.
— Дарунок для моєї любої сестрички. Він теж був карлик.
— Так, коротун. Як ви і як Опо. Гріш. Жонглера вам також шкода?
— До цієї миті я й не підозрював про існування жонглера... але так, мені шкода, що він помер.
— Помер замість вас. Його кров на ваших руках.
Це обвинувачення, в поєднанні зі словами Джори Мормонта, вразило дуже боляче.
— Його кров на руках моєї сестри, а ще на руках тих покидьків, які його вбили. А мої руки...— Тиріон перевернув долоні, роздивився їх, стиснув кулаки,— а мої руки теж укриті засохлою кров’ю, так. Ти не помилишся, якщо назвеш мене кревногубцем. І царевбивцею можеш називати, я озвуся і на це ім’я. Я винен у смерті матерів, батьків, племінників, коханих, чоловіків і жінок, королів і повій. Одного разу мені так допік співець, що я пустив поганця на суп. Але я зроду не убивав ні жонглера, ні карлика, і не моя провина в тому, що трапилося з твоїм клятим братом.
Підхопивши кубок, який для неї налив Тиріон, Пенні плеснула з нього йому в обличчя. «Точно як моя люба сестричка». Він чув, як гупнули двері камбуза, але не бачив, як вона вийшла. В очах пекло, світ здавався розмитим. «Отак я з нею подружився».
Тиріон Ланістер не мав досвіду спілкування з іншими карликами. Лорд-батько не любив, щоб йому додатково нагадували про потворність власного сина, тож балагани, в яких виступали коротуни, дуже швидко затямили: слід триматися подалі від Ланіспорту й Кичери Кастерлі, щоб не наразитися на його невдоволення. Зростаючи, Тиріон чув оповідки про карлика-блазня при дворі дорнянина лорда Фаулера, про карлика-мейстра на Пальцях, про карлицю серед німотних сестер, але ніколи не відчував потреби з ними зустрітися. До його вух долинали й неймовірніші байки — про карлицю-чаклунку, яка з’являється на одному пагорбі у приріччі, а також про карлицю-повію на Королівському Причалі, яка начебто злягається з собаками. Про останню розповіла йому люба сестричка й навіть запропонувала пошукати йому сучку, в якої тічка, щоб він і собі спробував. Коли ж він чемно запитав, чи не про себе вона говорить, Серсі плеснула йому вином в обличчя. «Те було червоне, наскільки пам’ятаю, а це золоте». Тиріон втер обличчя рукавом. Очі й досі пекло.
Пенні він більше не бачив до самого шторму.
Вранці солоне повітря стояло важке й непорушне, але небо на сході полум’яніло, покреслене пасмами низьких хмар — яскравих, як малиновий колір Ланістерів. Матроси гасали, задраюючи люки, підв’язуючи снасті, очищаючи палубу, закріплюючи все, що не було ще закріплене.
— Іде лихий вітер,— застеріг один з матросів Тиріона.— Безносому слід спускатися в трюм.
Тиріон добре пам’ятав шторм, який пережив на вузькому морі: як стрибала під ногами палуба, як жахливо рипів корабель, а в роті відчувався присмак вина і блювотиння.
— Безносий залишиться нагорі.
Якщо боги вирішили його забрати, краще він потоне, ніж захлинеться власним блювотинням. І тут парусинове вітрило кога повільно заворушилося, немов хутро велетенського звіра, який прокидається після довгого сну, а потім з наглим тріском напнулося, аж обернулися всі голови.
Вітри потягли судно, збиваючи з обраного курсу. Позаду на криваво-червоному небі купчилися чорні хмари. Ближче до середини ранку на заході вже спалахували блискавки, після чого вдалині чувся гуркіт грому. Море стало бурхливішим, темні хвилі, піднімаючись, билися в облавок «Смердючого стюарда». Тоді вже команда почала спускати вітрило. Тиріон плутався під ногами, тому видерся на бак і, сидячи навпочіпки, насолоджувався холодним дотиком дощу до щік. Ког стрибав, стаючи дибки гірше за полохливого коня, з кожною хвилею піднімався і тут-таки ковзав у западину поміж хвиль з такою силою, що в Тиріона кості торохтіли. І все одно тут було краще, ніж у трюмі, в зачиненій задушливій каюті, бо тут хоч усе видно.
Шторм вибухнув увечері, промочивши Тиріона Ланістера до спіднього, але він усе одно відчув піднесення... а ще більше — коли згодом знайшов у каюті п’яного Джору Мормонта в калюжі блювотиння.
По вечері карлик затримався на камбузі та, щоб відсвяткувати те, що він досі живий, перехилив кілька чарок чорного рому з коком — здоровенним засаленим неотесою-волантисянином, який загальною мовою знав тільки одне слово (непристойне), зате був пристрасним гравцем у сивас, особливо напідпитку. Того вечора вони зіграли тричі. Першу гру Тиріон виграв, а дві наступні програв. Після такого він вирішив, що з нього вже досить, і видибав назад на палубу, щоб вивітрити з голови і ром, і слонів.
На баці, біля страхітливої напівзогнилої носової фігури, де зазвичай стояв, тримаючись за леєр, сер Джора, задивившись на море, зараз стояла Пенні. Зі спини вона видавалася маленькою і вразливою, як дитина.
Тиріон вирішив, що найкраще їй і не показуватися, та було вже запізно. Вона почула його наближення.
— Гугор Гілл.
— Як скажете...— («Ми обоє знаємо, як мене звати насправді»).— Вибач, що потурбував. Я вже йду.
— Ні,— озвалася вона. Обличчя в неї було бліде й сумне, але не схоже, щоб вона плакала.— Я перепрошую. За вино. Це не ви вбили мого брата чи того бідолашного старого у Тайроші.
— Я зіграв у цьому певну роль, але несамохіть.
— Я так за ним скучила! За братом. Я...
— Я розумію.
Тиріон зловив себе на тому, що думає про Джеймі. «Тобі ще пощастило. Твій брат помер і не встиг тебе зрадити».
— Я думала, що хочу померти,— сказала Пенні,— однак сьогодні, коли почався шторм і я злякалася, що корабель потоне, я... я...
— Ти збагнула, що все-таки хочеш жити.
«Я теж таке переживав. Ми таки маємо дещо спільне».
У Пенні були криві зуби, тому вона соромилася всміхатися, але зараз вона всміхнулася.
— А ви справді зварили суп зі співця?
— Хто — я? Ні. Я куховарити не вмію.
Пенні захихикала — зовсім як мила молоденька дівчина, якою і була... років сімнадцятьох-вісімнадцятьох, не більш як дев’ятнадцятьох.