— А що він зробив, цей співець?
— Склав про мене пісню.
«Твій скарб, твій порив нездоланний, // Блаженство і сором твої... // Не варті ні замок, ні ланець // Одного цілунку її...» Дивина, як легко він пригадав слова. Можливо, ніколи й не забував їх. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»
— Мабуть, погана була пісня.
— Взагалі-то ні. Не якась там «У Кастамері дощ», не думай, просто деякі куплети... ну...
— Наспіваєте?
— Ні,— засміявся він.— Краще тобі не чути, як я співаю.
— Коли ми були маленькі, мама співала для нас. Для нас із братом. Вона завжди казала: байдуже, який у тебе голос, якщо ти любиш пісню.
— А вона теж...
— ...була карлиця? Ні. Тільки тато. Власний батько продав його в три роки работоргівцям, але він став таким видатним лицедієм, що зміг купити собі свободу. Він подорожував по всіх вільних містах, і у Вестерос також запливав. У Старгороді його прозвали Котигорошком.
«Ще б пак!» — подумав Тиріон, стараючись не кривитися.
— Він уже помер,— провадила Пенні.— І мама також. Опо... він був останньою рідною мені людиною, а тепер і його немає,— відвернулася вона й задивилася на море.— Що мені робити? Куди податися? Я нічого не вмію, тільки на потішних герцях виступати, а для них потрібно двоє лицедіїв.
«Ні,— подумав Тиріон.— Тільки не це, дівчино. Навіть не проси. Навіть не думай».
— Знайди собі якогось сироту,— запропонував він.
Пенні немов і не чула.
— Це була татова ідея з герцями. Першу свиню він навіть сам дресирував, але заслаб і не міг сам на ній виїздити, тож його місце посів Опо. Я завжди їздила на собаці. Одного разу ми виступали перед володарем моря у Браавосі, й він так реготав, що потім зробив нам... щедрі подарунки.
— Це там вас і знайшла моя сестра? У Браавосі?
— Ваша сестра? — розгубилася дівчина.
— Королева Серсі.
Пенні похитала головою.
— Вона не... У Пентосі до нас звернувся чоловік. Озмунд. Ні, Освальд. Щось таке. Це Опо з ним зустрічався, без мене. Опо про все домовився. Брат завжди знав, що робити й куди їхати далі.
— Ми далі їдемо в Мірін.
Вона збентежено глянула на нього.
— Ви хотіли сказати — Карт. Ми пливемо у Карт через Новий Гіс.
— У Мірін. Проїдешся на собаці для королеви драконів і у винагороду отримаєш стільки золота, скільки сама важиш. Тому починай уже побільше їсти, щоб виступати перед її світлістю гарною і пухкенькою.
Пенні навіть не усміхнулася.
— Сама-одна я можу хіба їздити по колу. Та й навіть якщо вдасться розсмішити королеву, куди мені їхати далі? Ми ніколи надовго не затримувалися на одному місці. Коли люди бачать нас уперше, то невтримно регочуть, але за четвертим-п’ятим разом знають наперед, що саме ми збираємося робити. І їм уже не смішно. Тож нам доводиться їхати в інше місце. Найбільше грошей ми завжди заробляли у великих містах, але я більше люблю малі містечка. Там люди не мають срібла, зате годують нас за своїм столом, а дітки повсюди за нами бігають.
«Це тому, що вони зроду не бачили карликів у своїх жалюгідних смердючих містечках,— подумав Тиріон.— Кляті шибеники і за двоголовою козою бігали б, якби десь таку побачили. А коли б їм набридло її мекання, вони б зарізали її на вечерю». Але Тиріон зовсім не хотів, щоб дівчина знову розплакалася, тому сказав:
— Данерис має добре серце і щедру душу...— (Бо саме це вона й хотіла почути).— Не маю сумнівів, що у неї при дворі знайдеться для тебе місце. Безпечне місце, де тебе не дістане моя сестра.
Пенні знов обернулася до нього.
— І ви там також будете.
«Якщо Данерис не вирішить, що за кров Таргарієнів, пролиту моїм братом, слід розплатитися кров’ю Ланістерів».
— Буду.
Після цієї розмови дівчина почала частіше виходити з трюму. Наступного дня, в пообідню пору, коли повітря було тепле, а море — спокійне, Тиріон побачив її на палубі разом з плямистою свинею.
— Її звати Гарнюня,— сором’язливо повідомила дівчина.
«Свиня Гарнюня і Пенні-манюня,— подумав Тиріон.— Хто заплатить за всі їхні кривди?» Пенні дала Тиріонові трохи жолудів, і він погодував Гарнюню з долоні. «Не думай, що я не бачу, куди ти хилиш, дівчино»,— думав він, поки свиня кахкала й кувікала.
Незабаром вони почали разом ходити їсти. Іноді тільки вдвох, а іноді приєднувалися до вартових Мокоро. Тиріон кликав їх «пальцями», адже вони, зрештою, були вояками Полум’яної руки і їх було п’ятеро. Пенні сміялася з цього — то був приємний звук, але чувся він нечасто. Рана її була надто свіжа, а горе — надто глибоке.
Дуже швидко Пенні навчилася від Тиріона звати корабель «Смердючим стюардом», але сама гнівалася, коли Тиріон називав Гарнюню Шинкою. Загладжуючи провину, він спробував навчити її грати у сивас, однак дуже швидко збагнув, що це марна справа. «Ні,— дюжину разів повторював він,— літають дракони, а не слони».
Тієї ж таки ночі Пенні прямо запитала його, чи не хоче він з нею погарцювати. «Ні»,— відповів він. І лише пізніше йому спало на думку, що, можливо, йшлося зовсім про інше гарцювання. Він би все одно відмовився, але, мабуть, не так різко.
Повернувшись у каюту, яку він ділив з Джорою Мормонтом, Тиріон кілька годин крутився в гамаку, поринаючи в дрімоту і знову прокидаючись. Уві сні він бачив сірі кам’яні руки, які з туману тягнулися до нього, і сходи, які вели до його батька.
Зрештою він здався й вийшов нагору ковтнути нічного повітря. «Селейсорі Коран» спустив на ніч своє велике смугасте вітрило, на палубі було безлюдно. На юті був один з помічників, а посередині корабля біля жаровні, в якій у приску танцювало кілька язиків полум’я, сидів Мокоро.
В небі виднілися тільки найяскравіші зорі, й усі на заході. На північному сході небо набрало багряного відтінку кривавого синця. Такого великого місяця Тиріон у житті не бачив. Величезний, роздутий, він немов проковтнув сонце і прокинувся у гарячці. Його брат-близнюк, який удалині плив по морю, з кожною хвилею відливав червоним.
— Котра година? — запитав Тиріон у Мокоро.— Це ж не сонце сходить — хіба що схід пересунувся. Чому небо червоне?
— Над Валірією небо завжди червоне, Гугоре Гілл.
У Тиріона по спині пробіг холодок.
— А ми близько?
— Ближче, ніж хотілося б команді,— глибоким голосом озвався Мокоро.— У Призахідних королівствах знають легенди?
— Я знаю, що деякі матроси кажуть: як хто побачить те узбережжя, він приречений.
Сам Тиріон у ці байки не вірив, так само як не вірив і його дядько. Коли Тиріонові було вісімнадцять, Геріон Ланістер поплив у Валірію, бо хотів відшукати родовий меч дому Ланістерів й інші скарби, які могли пережити Руїну. Тиріон відчайдушно хотів поплисти разом з ним, але його лорд-батько обізвав подорож «мандрівкою дурнів» і заборонив йому брати в ній участь.
«І він, схоже, не помилявся». Минуло майже десять років відтоді, як «Сміхотливий лев» відплив з Ланіспорту, а Геріон так і не повернувся. Люди, яких лорд Тайвін послав на його пошуки, простежили його слід до Волантиса, де половина його команди дезертирувала, тож йому довелося на заміну купувати рабів. Жодна вільна людина з власної волі не записалася б на корабель, чий капітан відкрито говорив про свої наміри плисти в Курне море.
— То це на хмарах — відблиски Чотирнадцятьох червенів?
— Чотирнадцятьох або чотирнадцятьох тисяч. Хто наважиться їх полічити? Не варто смертним задивлятися на ці вогні, мій друже. Це полум’я гніву божого, з ним не зрівняється жоден людський вогонь. Ми, люди, маленькі створіння.
— А деякі ще менші за інших.
Валірія. Пишуть, що в день, коли прийшла Руїна, всі гори на п’ятсот миль навколо тріснули навпіл, наповнюючи повітря попелом, димом і вогнем, і жар був такий гарячий і голодний, що поглинув і драконів, які літали в небі. В землі відкрилися величезні провалля, які проковтнули палаци, храми й цілі міста. Вода в озерах закипала або перетворювалася на кислоту, гори вибухали, в повітря злітали тисячофутові фонтани лави, з червоних хмар дощем сіялося драконове скло і чорна бісова кров, а на півночі земля тріснула, провалилася і з’єдналася, коли її накрило розгніване море. За мить щезло найпишніше місто на світі, за день зникла легендарна імперія, а землі вічного літа згинули, згорілі й затоплені.