«Імперія, яка постала з крові та вогню. Валірійці пожали те, що посіяли».
— Наш капітан збирається випробувати, чи справді прокляття діє?
— Наш капітан залюбки опинився б за півсотні льє звідси, подалі від цього проклятого узбережжя, але я наказав йому плисти найкоротшим курсом. Ми не єдині шукаємо Данерис, є й інші.
«Гриф зі своїм юним королевичем». Може, всі балачки про те, що золотий загін пливе на захід, тільки видимість? Тиріон хотів щось сказати, але передумав. Здається, у пророцтві, яке наснажує червоних жерців, є місце тільки для одного звитяжця. Наявність другого Таргарієна їх тільки збентежить.
— А ви бачили в полум’ї цих інших? — обережно поцікавився він.
— Тільки їхні тіні,— озвався Мокоро.— Особливо одну. Високу й покручену, з одним чорним оком і десятьма довгими руками: вона пливе по морю крові.
Бран
Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Бліде сонце сходило, заходило і знову сходило. На вітру шепотілося червоне листя. Чорні хмари заволокли небо й викликали бурю. Спалахували блискавки, гуркотів грім, а мертвяки з чорними долонями і ясно-блакитними очима човгали навколо розколини в пагорбі, однак не могли увійти. А в пагорбі сидів на віродеревному престолі хлопчик-каліка, дослухаючись до шепотів у темряві, а по руках його ходили круки.
«Ти вже ніколи не підеш,— пообіцяв триокий ворон,— але ти полетиш». Іноді звідкись із глибин долинали співи. Стара Нан цих співців називала «дітьми пралісу», однак у них є й інша назва — «співуни пісні землі»: так вони самі себе кличуть правдивою мовою, якої не знає жодна людина. Зате цю мову знають ворони. У їхніх маленьких чорних очах чаїться повно таємниць, а коли вони чують співи, та починають кракати на хлопчика і дзьобати його шкіру.
Місяць стояв уповні. Чорним небом котилися зорі. Дощ падав і замерзав, під вагою криги ламалося гілля дерев. Бран з Мірою вигадували імена для співунів пісні землі: Ясень, і Листянка, і Луска; Чорний Ніж, і Сніжнокіска, і Вуглик. Справжніх їхніх імен, сказала Листянка, людському язику все одно не вимовити. Загальну мову знала тільки вона, тож Бран так і не довідався, як поставилися інші до своїх нових імен.
Після пронизливого холоду, який стояв на землях за Стіною, в печерах було блаженно тепло, а коли з-поміж каміння прокрадався холод, співуни запалювали вогнища і проганяли його. Тут, унизу, не було ні вітру, ні снігу, ні криги, ні мертвяків, що тягнуться до тебе,— тільки сни, і тьмяне світло, і цілунки круків. І шепотун у темряві.
Співуни називали його «останнім зеленвидцем», але у Бранових снах він і досі був триоким вороном. Коли Міра Рід запитала його справжнє ім’я, у нього вихопився моторошний звук, який, мабуть, заміняв смішок.
— Коли я був трохи жвавіший, я мав чимало імен, та навіть у мене колись була матір, і вона мене, маленького, нарекла Бринденом.
— У мене дядька звати Бринден,— сказав Бран.— Взагалі-то він дядько моєї мами. Його всі кличуть Бринден Чорнопструг.
— Твого дядька, можливо, назвали на мою честь. Ще й досі називають. Уже не так часто, як раніше. У людей коротка пам’ять. Тільки дерева все пам’ятають.
Голос у нього був такий тихий, що Бранові доводилося напружено дослухатися.
— Він майже зрісся з деревом,— пояснила співунка, яку Міра називала Листянкою.— Він уже давно пережив людський вік, однак і досі тримається. Заради нас, заради тебе, заради людського роду. В його тілі залишилося зовсім мало сили. У нього тисяча й одне око, але й наглядати треба дуже багато за чим. Одного дня сам дізнаєшся.
— Дізнаюся що? — запитав потім Бран у Рідів, коли вони прийшли з яскравими смолоскипами, щоб забрати його назад у маленьке відгалуження великої печери, де співуни постелили для них постелі.— І що пам’ятають дерева?
— Таємниці давніх богів,— пояснив Джоджен Рід. Їжа, вогонь і відпочинок допомогли йому відновити сили після тяжкої подорожі, але нині він здавався сумнішим і похмурішим, в очах застиг утомлений і зацькований вираз.— Істини, відомі першим людям, у Вічнозимі вже забули... але не в мокроліссі. У наших болотах і краногах ми живемо ближче до зеленої природи, і тому ми пам’ятаємо. Земля й вода, ґрунт і камінь, дуби, в’язи і верби — вони були до нас і залишаться після нас.
— І ти також,— сказала Міра. Брана це засмутило. «А що як я не хочу залишатися, коли вас уже не буде?» — мало не запитав він, але проковтнув ці слова, так і не вимовивши. Він майже дорослий, тож не хотів, щоб Міра вважала його плаксивим дитинчам.
— Може, ви б теж могли стати зеленвидцями,— натомість сказав він.
— Ні, Бране,— печально озвалася Міра.
— Небагатьом дано у смертному тілі випити з зеленого джерела, почути шепіт листя і побачити очима дерев, очима богів,— сказав Джоджен.— Більшість людей не має такого дару. Мені боги послали тільки зелені сни. Моїм завданням було доправити тебе сюди. Моя роль виконана.
Місяць перетворився на чорну діру в небі. У лісі вили вовки, винюхуючи серед снігових заметів сліди мертвяків. З пагорба зірвалася зграя круків, пронизливо кракаючи, виляскуючи чорними крилами над білим світом. Зійшло червоне сонце, закотилося і знову зійшло, помалювавши сніги у всі відтінки рожевого. У глибині пагорба Джоджен поринув у роздуми, Міра хвилювалася, а Годор блукав темними тунелями з мечем у правій руці й зі смолоскипом у лівій. Чи це блукав Бран?
«Ніхто не повинен дізнатися».
Велика печера, яка закінчувалася безоднею, була чорна як смола, чорна як ніч, чорніша за вороняче перо. Світло сюди проникало як зайда, небажане і незване, і швидко знову зникало: багаття, свічки й очерет горіли недовго, а потім їхнє коротке життя добігало кінця, і вони згасали.
Співуни зробили для Брана престол — такий самий, як у лорда Бриндена: біле віродерево було помережане червоним, а мертве віття сплелося з живим корінням. Його розмістили у великій печері біля безодні, де чорне повітря відлунювало плескотом води, яка бігла десь унизу. Престол встелили м’яким сірим мохом. Всадовивши Брана, накривали його теплими хутрами.
І так він сидів, слухаючи хрипкий шепіт учителя.
— Не бійся темряви, Бране...— лордові слова супроводжувалися слабеньким шелестом гілля й листя, легеньким покивуванням голови.— Найміцніші дерева вросли корінням у темні глибини землі. Темрява стане для тебе плащем, щитом, материнським молоком. Темрява зробить тебе сильним.
Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Безшумно падали сніжинки, вдягаючи в біле сосни-солдати і чатові дерева. Снігу намело стільки, що він перегородив вхід до печер, і Літові доводилося прокопуватися крізь білу стіну, коли хотілося вийти і, приєднавшись до своєї зграї, пополювати. Останнім часом Бран нечасто виходив разом з ним, однак іноді поночі спостерігав за зграєю згори.
Літати було навіть краще, ніж лазити.
Літову шкуру він уже вдягав так само легко, як колись — до зламаної спини — вдягав штанці. Міняти власну шкіру на чорне як ніч пір’я крука було важче, але не настільки важко, як він побоювався, особливо з цими круками. «Дикий огир стає дибки і хвицається, коли об’їждчик намагається на нього сісти, і кусає руку, яка кладе йому в зуби смачний шматочок,— казав лорд Бринден,— але кінь, який звик до одного вершника, звикне й до іншого. Старі чи молоді, а всі ці птахи вже об’їжджені. Обери собі якогось і літай».
Бран обрав одного птаха, потім іншого, але нічого не виходило, аж тут на нього проникливими чорними очима глянув третій птах, схилив голівку набік, кракнув — і несподівано вже не хлопчик роздивлявся крука, а крук роздивлявся хлопчика. Пісня ріки раптово погучнішала, смолоскипи запалали трішки яскравіше, а повітря наповнилося дивними запахами. Спробувавши заговорити, Бран зміг тільки кракнути, а перший політ обірвався, бо він врізався у стіну — й отямився знову в своєму скаліченому тілі. Крук не постраждав. Підлетівши до Брана, він опустився йому на руку, і Бран погладив його пір’я — і знову пірнув у нього. І незабаром він уже літав печерою, кружляючи поміж довгих кам’яних зубів, які звисали зі стелі, і навіть ширяв над безоднею і пірнав у її холодні чорні глибини.