А потім він збагнув, що не сам.
— У тому круці був ще хтось,— розповів він лордові Бриндену, повернувшись у власне тіло.— Якась дівчина. Я її відчув.
— Це жінка зі співунів пісні землі,— пояснив учитель.— Вона давно померла, але її частинка вціліла, так само як вціліє і частинка тебе в Літовому тілі, якщо твоє хлоп’яче тіло раптом завтра помре. Це тінь душі. Вона тебе не скривдить.
— А всі птахи мають у своєму тілі співунів?
— Усі,— сказав лорд Бринден.— Саме співуни навчили перших людей пересилати повідомлення з круками... але в ті часи птахи ще вміли розмовляти. Дерева це пам’ятають, а люди забули, тож тепер їм доводиться писати повідомлення на пергаменті та кріпити до ніг птахів, з якими люди ніколи не ділили одну шкуру.
Стара Нан розповідала таку саму легенду, пригадав Бран, та коли він поцікавився у Роба, чи це правда, брат розсміявся й запитав, чи вірить Бран і в бабаїв. «Я б йому розповів, що вмію літати, а він би не повірив, тож довелося б йому показати. Закладаюся, що й він міг би навчитися літати — і він, і Арія, і Санса, і навіть малюк Рикон і Джон Сноу. І тоді ми всі стали б круками й замешкали в гайвороннику мейстра Лувіна».
Але то була чергова дурна мрія. Бувало, Бран замислювався, чи це все не сон і не мрія. Може, він заснув у снігу й наснив собі безпечне тепле місце. «Прокидайся,— казав він собі,— негайно прокидайся, бо так і помреш уві сні». Раз чи двічі він щипав себе за руку — дуже сильно, однак нічого не відбувалося, тільки рука боліла. На початку він намагався вести лік дням, відзначаючи, коли прокидається і коли лягає спати, але тут, унизу, сон і ява зливалися. Сни переходили в уроки, а уроки — у сни, події відбувалися всі водночас або не відбувалося нічого. Він і справді літав — чи йому наснилося?
— Шкуромін народжується один на тисячу людей,— одного дня сказав лорд Бринден, потому як Бран навчився літати,— і лише один з тисячі шкуромінів може стати зеленвидцем.
— Я гадав, зеленвидці — це чаклуни дітей пралісу,— сказав Бран.— Ну, тобто співунів.
— Можна і так сказати. Ті, кого ви називаєте дітьми пралісу, мають золоті як сонце очі, однак іноді серед них народжуються діти з очима криваво-червоними або зеленими, як мох на дереві в лісовій гущавині. Так боги позначають тих, хто отримує дар. Обрані не надто міцні здоров’ям, їхні роки на землі полічені, бо в кожній пісні має бути гармонія. Але потім, у деревах, вони живуть дуже довго. Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев. Зеленвидці.
Бран нічого не зрозумів, тому запитав у Рідів.
— Ти любиш читати книжки? — у відповідь поцікавився Джоджен.
— Деякі. Люблю про битви. Моя сестра любить історії з поцілунками, але, як на мене, це дурниці.
— Читач проживає тисячі життів,— сказав Джоджен.— А той, хто ніколи не читає, проживає лише одне. У співунів пралісу не було книжок. Не було чорнила, пергаменту, письма. Натомість у них були дерева, особливо віродерева. Помираючи, вони переселялися в дерева, у листя, гілля й коріння, і дерева несли пам’ять. Заспіви й заклинання, легенди й молитви — все, що вони знали про цей світ. Мейстри кажуть, що віродерева священні для давніх богів. А співуни вірять, що дерева і є богами. Помираючи, співуни стають частиною божественного.
— Мене уб’ють? — перелякано розширив очі Бран.
— Ні,— сказала Міра.— Джоджене, ти його лякаєш.
— Це не йому слід боятися.
Місяць стояв уповні. Літо бігав мовчазними лісами — довга сіра тінь, яка з кожним полюванням дедалі худнула, бо ніде не траплялося дичини. Захист на вході в печеру ще тримався: мертвяки не могли зайти. Їх майже замело снігом, але вони нікуди не поділися: приховані й замерзлі, вони вичікували. До них приєднувалися інші мертвяки — колись ці істоти були чоловіками і жінками, ба навіть дітьми. На чорному гіллі сиділи мертві круки з обмерзлими крилами. У гущавині продирався сніговий ведмідь, велетенський і худоребрий як скелет, на голові наполовину облізла шкіра, оголюючи череп. На нього напав Літо зі своєю зграєю і подер на шмаття. Нарешті побенкетували, хоча м’ясо було гниле й напівзамерзле, ще й ворушилося в роті.
У глибинах пагорба ще було що їсти. Тут росло сто різновидів грибів. У чорній річці плавала сліпа біла риба, яка, приготована, нічим на смак не відрізнялася від зрячої риби. Був сир і молоко від кіз, які жили в печерах разом зі співунами, було навіть трохи вівса, ячменя і сухофруктів, запасених за довге літо. І майже щодня тут подавали м’ясне рагу з ячменем і цибулею. Джоджен гадав, м’ясо біляче, а Міра казала — пацюче. Бранові було байдуже. Це ж м’ясо, і воно смачне. Приготоване, воно ставало ніжнішим.
Печери, де не існувало часу, були неосяжні й тихі. Вони прихистили понад шість десятків живих співунів і кості тисяч мертвих і тягнулися в порожнистому пагорбі дуже далеко. «Людям тут ліпше не блукати,— попередила Листянка.— Річка, яку ви чуєте, стрімка й чорна, вона впадає в море, де не буває сонця. А є ходи, які спускаються ще глибше, бездонні ями і несподівані провалля, забуті шляхи, які ведуть до центру землі. Навіть наші люди дослідили не всі з них, а ми тут прожили тисячі й тисячі ваших людських років».
Нехай у Сімох Королівствах їх і кличуть «дітьми пралісу», однак що Листянка, що інші представники її народу нічим не нагадували дітей. «Маленькі мудреці пралісу» — оце було би значно ближче. Порівняно з людьми вони маленькі, як-от вовки менші за деривовків. Але ж вовк не вовченя. У співунів каштанова шкіра зі світлими плямами, як у оленів, і великі вуха, які чують речі, не чутні людині. Очі в них також великі — золоті котячі очі, здатні бачити в темних коридорах, де хлоп’ячі очі бачать лише чорноту. На руках тільки чотири пальці — три прості й один великий, а замість нігтів — гострі пазурі.
І вони справді співали. Співали правдивою мовою, тож Бран не розумів слів, але голоси були чисті, як зимове повітря.
— А де решта ваших? — одного разу поцікавився у Листянки Бран.
— Пішли у землю,— відповіла вона.— У каміння, у дерева. Поки не прийшли перші люди, всі землі, які ви звете Вестеросом, були нашою домівкою, та навіть у ті часи нас було небагато. Боги дарували нам довгі роки життя, але не зробили чисельним народом, щоб ми не перенаселили світ, як перенаселяють олені ліс, у якому на них не полюють вовки. Було це на Зорі віків, коли сонце щойно сходило. Тепер сонце сідає, і зараз триває наш довгий занепад. Велети вже також майже зникли, а колись вони були нашим бичем і нашими братами. Великих левів у західних горах повбивали, єдинороги щезли, мамонтів лишилося кількасот. Усіх нас переживуть деривовки, але і їхній час настане. У світі, створеному людиною, немає місця ні для них, ні для нас.
Вона здавалася засмученою, коли це казала, і Бран також засмутився. І тільки згодом йому подумалося: «А люди б не засмутилися. Люди б розгнівалися. Вони б ненавиділи і клялися влаштувати криваву помсту. Співуни співають тужливих пісень, а люди на їхньому місці боролися б і вбивали».
Одного дня Міра з Джодженом, попри застереження Листянки, вирішили піти подивитися річку.
— Я теж хочу піти,— мовив Бран.
Міра жалібно глянула на нього. Річка біжить за шістсот футів унизу, пояснила вона, до неї ведуть круті спуски і кручені ходи, а останній відтинок потрібно спускатися на мотузці.
— Годор по тій мотузці в житті не вилізе з тобою на спині. Вибач, Бране.
Бран пам’ятав часи, коли вмів лазити краще за всіх, його не могли перевершити навіть Роб чи Джон. Почасти йому хотілося накричати на Рідів, що кидають його, а почасти кортіло розплакатися. Але він був уже майже дорослий, тож не сказав нічого. Та коли вони пішли, він пірнув у Годорову шкіру й рушив за ними.
Здоровань-конюший більше не опирався йому, як першого разу, в тій вежі на озері під час бурі. Як пес, із якого вибили батогом усю снагу боротися, Годор просто кулився й ховався, коли в нього вселявся Бран. Схованка була десь у глибинах нутра, й там його не міг дістати навіть Бран. «Ніхто не збирається тебе кривдити, Годоре,— подумки говорив Бран до цієї дорослої дитини, в чиє тіло вселявся.— Мені просто хочеться знову трішки побути сильним. Я віддам тобі тіло, як завжди віддаю».