Ніхто й не знав, коли Бран вдягає Годорову шкіру. Бранові досить було тільки всміхатися, робити що скажуть і час до часу бурмотіти «Годор» — і він міг тинятися за Мірою і Джодженом, щасливо шкірячись, і ніхто навіть не підозрював, що це він. Він частенько за ними ходив, хотіли вони того чи ні. Зрештою Ріди навіть зраділи, що він пішов за ними цього разу. Джоджен легко спустився по мотузці, та поки Міра наловила остенем сліпої білої риби і прийшов час підніматися нагору, в нього тремтіли руки й він не міг вилізти нагору, тож довелося обв’язати його мотузкою і попросити Годора його витягнути.
— Годор,— з кожним ривком кректав він.— Годор, годор, годор.
Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Літо відкопав відірвану руку, чорну й покриту памороззю, і рука поповзла підмерзлим снігом, кулак стискався й розтискався. На руці ще лишалося достатньо м’яса, щоб натовкти живіт, а потім Літо розгриз кістки, дістаючись до мозку. Лише тоді рука нарешті згадала, що вона мертва.
Як вовк Бран їв разом з Літом і його зграєю. Як ворон він літав разом зі зграєю, на заході сонця кружляючи над пагорбом, видивляючись ворогів, відчуваючи крижаний дотик вітру. Як Годор він досліджував печери. Знайшов відгалуження, повні кісток, і шахти, які вели глибоко під землю, і місце, де зі стелі звисали догори дриґом кістяки велетенських кажанів. Він навіть перетнув тонкий кам’яний міст над безоднею і на тому боці виявив ще більше ходів і печер. В одній було повно співунів, які, точно як Бринден, сиділи на престолах з віродеревного коріння, яке росло під ними, навколо них і навіть впліталося в їхні тіла. Вони переважно видавалися мертвими, однак коли хлопець наближався, у них розплющувалися очі і проводжали світло смолоскипа, а один з них стуляв і розтуляв зморщеного рота, немов силкувався заговорити.
— Годор,— сказав до нього Бран — і відчув, як у своєму куточку ворушиться справжній Годор.
Сидячи у велетенській печері на престолі з коріння, лорд Бринден, напівтруп і напівдерево, нагадував не людину, а примарну статую з покрученого дерева, старих кісток і зотлілої вовни. Єдине, що досі лишалося живим на блідому руйновищі, яке колись було його обличчям, то це його червоне око, що жевріло, наче остання жарина у згаслому багатті, оточене покрученим корінням і клаптями жорсткої білої шкіри, які звисали з жовтого черепа.
Його вигляд і досі лякав Брана — лякало зміїсте коріння, що протикало його зів’ялу плоть, і гриби на щоках, і білий деревний хробак, що виріс у порожній зіниці. Бранові більше подобалося, коли згасали смолоскипи. У темряві можна було уявляти, що до нього шепоче триокий ворон, а не моторошний балакучий труп.
«Одного дня і я стану таким самим, як він». Ця думка нажахала Брана. Не досить того, що він каліка з неслухняними ногами? Невже він приречений втратити й решту себе і провести свої роки у віродереві, яке проростає в нього і крізь нього? Листянка казала, що з дерева лорд Бринден набирається життя. Він не їсть і не п’є. Він спить, снить і спостерігає. «А я збирався стати лицарем,— пригадав Бран.— Колись я бігав, лазив і бився». Здавалося, спливла тисяча років.
Хто він тепер? Лише Бран-каліка, Брандон з дому Старків, королевич втраченого королівства, лорд спаленого замку, спадкоємець руїн. Він гадав, що триокий ворон виявиться чарівником, старим мудрим чаклуном, який поверне йому ноги, але це була дурна дитяча мрія, збагнув він нині. «Я занадто дорослий для таких фантазій,— сказав він собі.— Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев». Це було не гірше, ніж стати лицарем. «Ну, майже не гірше».
Місяць перетворився на чорну діру в небі. За межами печери світ продовжував своє існування. За межами печери сходило й сідало сонце, змінювався місяць, вили холодні вітри. А в пагорбі Джоджен Рід ставав дедалі відлюдькуватішим і відчуженішим, засмучуючи сестру. Вона частенько сиділа з Браном біля маленького багаття, розмовляючи про все і ні про що, погладжуючи Літа, який спав між ними, в той час як її брат самотою блукав печерами. За ясного дня Джоджен навіть піднімався до самого виходу. Стояв там годинами, задивившись на ліс, горнучись у хутро і все одно тремтячи.
— Йому хочеться додому,— сказала Міра Бранові.— Він навіть не намагається боротися з долею. Каже, що зелені сни не брешуть.
— Він хоробрий,— озвався Бран. «Саме тоді й виявляється хоробрість, коли людина боїться»,— сказав якось йому батько — давним-давно, у день, коли в літньому снігу вони знайшли деривовчат. Бран і досі це пам’ятає.
— Він дурний,— мовила Міра.— Я сподівалася, коли ми знайдемо твого триокого ворона... тепер я вже не розумію, навіщо ми взагалі сюди йшли.
«Через мене»,— подумав Бран.
— Через його зелені сні,— уголос сказав він.
— Його зелені сни,— гірко повторила Міра.
— Годор,— сказав Годор.
Міра заплакала.
Бран ненавидів своє каліцтво.
— Не плач,— зронив він. Хотілося її пригорнути, обійняти міцно, як мама обіймала його у Вічнозимі, коли він покалічився. Однак Міра, яка сиділа поруч, усього за кілька футів, була водночас настільки недосяжна, немов їх розділяла сотня льє. Щоб торкнутися її, йому доведеться повзти по землі на ліктях, тягнучи ноги. Долівка тут шорстка й нерівна, тож рухатиметься він повільно, набираючись подряпин і синців. «Можу влізти в шкуру Годора,— подумав Бран.— І Годор її обійме і поплескає по спині». На саму цю думку він почувся якось дивно, але й досі про це думав, коли Міра зірвалася з місця й побігла геть від вогнища в темряву коридорів. Кроки її лунали дедалі тихше, поки їх і зовсім не заглушили голоси співунів.
Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Дні йшли один за одним, повсякчас скорочуючись. Ночі довшали. Сонце не зазирало у печери в пагорбі. Місячне сяйво не проникало у ці кам’яні ходи. Тут не показувалися навіть зорі. Вони належали до верхнього світу, де час рухався своїм залізним колом — від дня до ночі, знов до дня, до ночі, знов до дня.
— Пора,— сказав лорд Бринден.
Що таке було в його голосі, що у Брана по спині мов крижані пальці пробіглися.
— Пора для чого?
— Для наступного кроку. Пора тобі від шкуромінства піти далі й дізнатися, що воно таке — бути зеленвидцем.
— Його навчать дерева,— сказала Листянка. Зробила закличний жест, і наперед вийшла інша співунка — біловолоса, яку Міра нарекла Сніжнокіскою. В руках вона тримала віродеревну миску, на якій була вирізьблена дюжина ликів, що нагадували лики на серце-деревах. У мисці була біла каша, густа й ситна, з темно-червоними прожилками.— Їж,— звеліла Листянка, вручивши Бранові дерев’яну ложку.
Хлопчик невпевнено поглянув на миску.
— Що це?
— Каша з насіння віродерев.
Від її вигляду Бранові стало зле. Наскільки він розумів, червоні прожилки — то просто сік віродерева, але у світлі смолоскипа це понад усе нагадувало кров. Бран занурив у кашу ложку, відтак завагався.
— Від цього я стану зеленвидцем?
— Зеленвиддя у тебе в крові,— сказав лорд Бринден.— А це допоможе пробудити твій дар і повінчати тебе з деревами.
Бран зовсім не хотів одружуватися з деревами... але хто ще захоче побратися з таким калічкою, як він? «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев. Зеленвидець».
І він почав їсти.
Смак був гіркий, хоч і не настільки, як у жолудевої каші. Найважче було проковтнути першу ложку. Бран мало її не виблював. Друга вже смакувала краще. Третя здалася мало не солодкою. Далі він уже їв з охотою. Чому це йому каша спершу видалася гіркою? У ній відчувався присмак меду, свіжого снігу, перцю, кориці й останнього маминого поцілунку. З його пальців висковзнула порожня миска та гримнула додолу.
— Я не відчуваю нічого особливого. Що далі?
— Тебе навчать дерева,— торкнулася його руки Листянка.— Дерева все пам’ятають.
Він підніс долоню, і друга співунка почала ходити печерою, один по одному гасячи смолоскипи. Темрява загусла й поповзла до Брана.