— Заплющ очі,— сказав триокий ворон.— Висковзни зі своєї шкіри, як ти робиш, коли хочеш приєднатися до Літа. Але цього разу пірнай у коріння. Рухайся ним крізь землю до дерев на пагорбі, а потім розповіси, що бачив.
Заплющивши очі, Бран вислизнув зі шкіри. «У коріння,— подумав він.— У віродерево. Стань деревом». Якусь мить він бачив огорнуту темрявою печеру, чув плюскіт річки унизу.
І раптом знову опинився вдома.
У богопралісі, біля глибокого чорного ставка, сидів на камені лорд Едард Старк, і його, немов старечі вузлуваті руки, обіймало біле коріння серце-дерева. На колінах у лорда Едарда лежав великий меч під назвою Лід, і батько натирав лезо наолієною ганчіркою.
— Вічнозим,— прошепотів Бран.
Батько звів погляд. «Хто тут?» — запитав він, обертаючись... і Бран, перелякавшись, утік. І батько, і чорний ставок, і богопраліс розтанули і зникли, а він повернувся в печеру, де товсте біле коріння його віродеревного престолу колисало його, як мати колише немовля. Спалахнув, оживаючи, смолоскип.
— Розповідай, що бачив,— почувся голос Листянки; здалеку вона була схожа на дівчинку, не старшу за самого Брана чи одну з його сестер, але зблизька здавалася значно старшою. За її словами, їй було двісті років.
У Брана пересохло в горлі. Він ковтнув.
— Вічнозим. Я повернувся у Вічнозим. Бачив батька. Він не помер, не помер. Я його бачив, він повернувся у Вічнозим, він і досі живий.
— Ні,— мовила Листянка.— Його більше немає, хлопче. Не намагайся повернути його з мертвих.
— Я його бачив,— сказав Бран, щокою відчуваючи дотик шорсткої деревини.— Він чистив Лід.
— Ти бачив те, що хотів побачити. Серце твоє тужить за батьком і за рідною домівкою, ось тому ти це і бачив.
— Спершу слід навчитися дивитися — тільки тоді зможеш щось побачити,— сказав лорд Бринден.— Ти бачив тіні минулих днів, Бране. Ти дивився очима серце-дерева у вашому богопралісі. Для дерев час збігає не так, як для людей. Сонце, земля, вода — це віродереву зрозуміло, а дні, роки й століття — ні. Для людей час — як ріка. Ми пливемо за течією, з минулого в теперішнє, завжди в одному напрямку. Життя дерев інакше. Вони вкорінюються, ростуть і помирають в одному місці, й річка не здатна їх зрушити. Дуб — це жолудь, а жолудь — це дуб. А віродерево... для віродерева тисяча людських років — одна мить, тож крізь цю браму ми з тобою можемо зазирати в минуле.
— Але,— промовив Бран,— він мене почув.
— Він почув шепіт на вітру, шурхіт серед листя. Тобі до нього не заговорити, навіть якщо спробуєш. Я знаю. У мене теж є свої привиди, Бране. Брат, якого я любив, брат, якого я ненавидів, жінка, яку я жадав. Я й досі бачу їх через дерева, але жодне моє слово їх так і не досягло. Минуле залишається в минулому. Ми можемо з нього повчитися, але не здатні його змінити.
— А я ще побачу батька?
— Коли опануєш свій дар, зможеш зазирнути, куди схочеш, і побачити все, що бачили дерева — минулоріч чи тисячу віків тому. Люди проживають життя у пастці вічного сьогодення, між туманами пам’яті й тим морем темряви, яким нам видаються дні прийдешні. Є метелики, ціле життя яких триває один день, але для них, напевно, це строк такий самий довгий, як для нас — роки й декади. Дуб живе триста років, червоний сандал — три тисячі. Віродерево, якщо його не чіпати, житиме вічно. Для них роки — це мить, змах крил метелика, для них минуле, теперішнє й майбутнє — одне ціле. А ще твої можливості бачити не обмежуватимуться рідним богопралісом. Співуни різьбили очі на серце-деревах, щоб їх оживити, і саме цими очима зеленвидець вчиться бачити в першу чергу... але з часом ти зможеш бачити і далі, ніж дерева.
— Коли? — хотілося знати Бранові.
— За рік, за три, за десять. Я цього не бачив. Але з часом це прийде, запевняю. А зараз я вже змучився, мене кличуть дерева. Продовжимо завтра.
Годор, тихо бурмочучи «годор», відніс Брана назад у їхню печеру, а попереду йшла Листянка зі смолоскипом. Бран сподівався, що там будуть Міра з Джодженом і він їм розповість про те, що бачив, але їхній затишний закапелок у скелі був холодний і порожній. Годор поклав хлопчика на постіль, накрив хутрами й розпалив багаття. «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев».
Задивившись у вогонь, Бран вирішив, що не засне, поки Міра не повернеться. Джоджен не зрадіє, знав він, але Міра буде за нього рада. Він не пам’ятав, як заплющив очі...
...а потім якимось чином знову повернувся у Вічнозим, у богопраліс, і дивився згори на свого батька. Цього разу лорд Едард здавався значно молодшим. Волосся каштанове без натяку на сивину, голова похилена, «...нехай зростають, як рідні брати, в любові,— молився він,— і нехай моя леді-дружина знайде в собі сили пробачити...»
— Батьку,— промовив Бран; голос його був шепотом на вітру, шурхотом серед листя.— Батьку, це я. Бран. Брандон.
Едард Старк, підвівши голову, довгу мить дивився на віродерево, але не заговорив. «Він не бачить мене»,— у відчаї збагнув Бран. Кортіло дотягнутися до батька, торкнутися його, але він міг тільки дивитися і слухати. «Я в дереві. Я всередині серце-дерева, дивлюся його червоними очима, але віродерево не може говорити, отож і я не можу».
Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі набігають сльози. Та чиї це сльози — його чи віродерева? «Якщо заплачу я, то чи заплаче дерево?»
Решту батькових слів заглушив несподіваний дерев’яний стукіт. Едард Старк розтанув, як туман на ранішньому сонці. У богопралісі влаштувало дуель на виламаних гілках двоє дітлахів, улюлюкаючи і кружляючи. Дівчинка була старша і вища. «Арія!» — радісно подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на валун і рубає хлопчака. Але такого не могло бути. Якщо дівчинка — то Арія, тоді хлопчик — то сам Бран, але Бран ніколи не носив такого довгого волосся. «І Арія ніколи не перемагала мене на мечах, як ця дівчинка перемагає хлопчика». Вона вдарила хлопчика по стегну з такою силою, що в нього підломилася нога й він, упавши у ставок, почав хлюпатися й верещати. «Ану мовчи, дурню,— сказала дівчинка, відкидаючи свою гілку.— Це ж просто вода. Чи хочеш, щоб почула стара Нан і побігла доповідати батькові?» Опустившись навколішки, вона потягнула брата зі ставка, але не встигла витягнути, бо вони двоє вже розтанули.
Потому картинки з’являлися швидше і швидше, поки Бран не відчув розгублення й запаморочення. Він більше не бачив ні батька, ні схожої на Арію дівчинки, зате з чорного ставка вийшла гола жінка в тяжі; вся мокра, вона опустилася навколішки перед деревом і почала молити богів послати їй сина, який помститься за неї. Потім з’явилася тоненька, як спис, дівчина з каштановим волоссям і, підвівшись навшпиньки, поцілувала у вуста юного лицаря, який заввишки був як Годор. Темноокий юнак, білошкірий і завзятий, зрізав з віродерева три гілки і загострив їх на стріли. З кожним видінням дерево молодшало й молодшало, а менші дерева перетворювалися на паростки і зникали; їх змінювали інші дерева, які, своєю чергою, теж маліли і зникали. Лорди, яких тепер бачив Бран, були високі, тверді й суворі, вбрані в шуби й кольчуги. У деяких були обличчя, які Бран пам’ятав зі статуй у крипті, але він не встигав пригадати їхні імена — вони щезали.
А потім у нього на очах якийсь бородань змусив бранця стати навколішки перед серце-деревом. До них через опале темно-червоне листя підійшла білокоса жінка з бронзовим серпом у руці.
— Ні,— вигукнув Бран,— ні, не треба!
Але вони його не чули, так само як не чув і батько. Жінка схопила бранця за волосся, піднесла серп йому до шиї і полоснула. А крізь туман віків хлопчик-каліка міг тільки спостерігати, як барабанять ноги чоловіка по землі... та коли з нього полилося червоною хвилею життя, Брандон Старк відчув смак крові.
Джон
Сім днів хмарного неба й сніговіїв — і десь в обідню пору сонце нарешті прорвалося крізь хмари. Місцями замети були вищі за людину, але стюарди відкидали сніг цілий день, і доріжки вдалося розчистити настільки, наскільки це взагалі можливо. Стіна мерехтіла, відбиваючи світло, і всі шпари і щілини сяяли блакиттю.