З висоти семисот футів Джон Сноу дивився на примарний ліс. Унизу між дерев кружляв північний вітер, змітаючи з верхніх гілок кришталево-білі вихори сніжинок, які нагадували крижані прапори. Більше не було ніякого руху. «Жодних ознак життя»,— подумав Джон. Це не надто заспокоювало. Ні, боявся він не живих. І все одно...
«Вийшло сонце. Сніг припинився. Можливо, спливе ще цілий місяць, перш нам випаде нова нагода. А можливо, цілий сезон».
— Скажи Еметові, щоб скликав новобранців,— мовив Джон до Стражденного Еда.— Нам потрібен буде супровід. Десять розвідників, озброєних драконовим склом. Мають бути готові до виїзду за годину.
— Так, м’лорде. А хто командуватиме?
— Я сам.
Кутики Едового рота опустилися ще більше, ніж зазвичай.
— Багато хто вважає, що лорд-командувач має лишатися в теплі й безпеці з південного боку Стіни. Ні, сам я до таких не належу, однак такі люди є.
— Але їм краще не казати цього в моїй присутності,— всміхнувся Джон.
Від наглого пориву вітру Едів плащ гучно ляснув.
— Ліпше вже нам спускатися, м’лорде. Цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а літати я так і не навчився.
Вони почали спускатися у клітці вниз. Поривчастий вітер був холодний, як подих крижаного дракона в казках, які розповідала маленькому Джонові стара Нан. Важка клітка гойдалася. Час до часу вона чесала по Стіні, здіймаючи маленькі кришталеві фонтани криги, що іскрилися на сонці, як бите скло.
«Скло,— подумав Джон,— могло б стати у пригоді. Чорному замкові потрібні такі скляні сади, як у Вічнозимі. Тоді ми і взимку могли б вирощувати овочі». Найкраще скло привозили з Мира, але хороший лист прозорого скла був на вагу прянощів, а зелене й коричневе скло тут не допоможуть. «Нам потрібне золото. Було б достатньо грошей, могли б купити в Мирі рабів — підмайстрів склодувів і склярів, привезти їх на північ і в обмін на свободу запропонувати їм навчити свого ремесла декого з наших новобранців». Ось як можна було б учинити. «Якби у нас було золото. А його немає».
Під Стіною Джон побачив Привида, який качався у снігу. Великий білий деривовк, схоже, обожнював свіжий сніг. Угледівши Джона, він знову стрибнув на ноги й обтрусився. Стражденний Ед спитав:
— Він іде з вами?
— Так, іде.
— Розумний він вовчик. А я?
— Ні.
— Розумний ви лорд. Привид — це явно кращий вибір. Не ті вже в мене зуби, щоб гризти дикунів.
— З божою поміччю, нам і не трапляться дикуни. Мені потрібен сивий мерин.
У Чорному замку новини поширювалися швидко. Ед саме сідлав сивка, коли двір перетнув Бовен Марш і став перед Джоном біля стайні.
— Мілорде, подумайте ще раз. Новобранці з таким самим успіхом можуть дати обітницю в септі.
— Септ — домівка нових богів. А давні боги живуть у лісі, і той, хто їх шанує, має промовити слова серед віродерев. Ви знаєте це незгірше за мене.
— Шовк родом зі Старгорода, а Арон і Емрик — західняки. Давні боги — то не їхні боги.
— Я не можу наказувати людям, яким богам поклонятися. Вони могли обрати і Сімох, і Царя світла червоної жінки. Натомість вони обрали дерева, хай який це ризик.
— Там, може, й досі чатує Плаксій.
— До гаю не більш як дві години їзди, навіть по снігу. Ми сподіваємося повернутися до опівночі.
— Це надто довго. Нерозумне рішення.
— Нерозумне,— сказав Джон,— але необхідне. Хлопці от-от присягнуть життям Нічній варті, приєднавшись до братства, яке налічує тисячі років безперервного служіння. Обітниці важливі, так само як традиції. Вони пов’язують нас разом — високородних і низькородних, молодих і старих, простих і шляхетних. Вони роблять нас братами,— сказав Джон і плеснув Марша по плечу.— Обіцяю: ми повернемося.
— Ага, мілорде,— сказав на це лорд-стюард,— але живими чи у вигляді голів на ратищах, з вийнятими очима? Ви повертатиметеся в нічній темряві. Місцями снігові замети сягають пояса. Бачу, ви берете з собою загартованих вояків, це добре, але Блекджек Булвер знав ці ліси не гірше за них. Навіть Бенджен Старк, ваш власний дядько, він...
— У мене є дещо, чого не було у них,— сказав Джон, обернув голову і свиснув.— Привиде! До мене!
Струсивши зі спини сніг, деривовк підбіг до Джона. Розвідники розступилися, даючи йому дорогу, хоча одна з кобил, заіржавши, позадкувала, й Рорі довелося різко шарпнути повіддя.
— Передаю командування Стіною вам, лорде Бовене.
Узявши коня за вуздечку, Джон повів його до брами — до крижаного тунелю, який звивався під Стіною.
З тамтого боку криги дерева, високі й мовчазні, горнулися у товсті білі мантії. Поки розвідники й новобранці шикувалися, Привид бігав поруч із Джоновим конем, а потім зупинився й почав принюхуватися, видихаючи білу пару.
— Що там? — запитав Джон.— Там хтось є?
Наскільки він бачив, у лісі нікого не було, але углиб йому не зазирнути.
Привид побіг до дерев, ковзнув між двох сосон у білих мантіях і зник у хмарі снігу. «Зібрався полювати, але на кого?» Джон більше хвилювався не за деривовка, а за дикунів, на яких він може наскочити. «Тихий як тінь білий вовк у білому лісі. Ніхто й не помітить його наближення». Джон не збирався гнатися за ним. Привид повернеться, коли схоче, не раніше. Джон підбив п’ятами коня. До нього приєдналися вояки, і копита гаронів, пробиваючи крижану шкуринку, провалювалися у м’який сніг під нею. Рівною ступою рушили до лісу, а позаду зменшувалася Стіна.
Усі сосни-солдати й чатові дерева вдягли товсті білі шуби, а з голого брунатного віття листяних дерев звисали бурульки. Джон вислав Тома Ячменя на розвідку, хоча дорога в білий гай була ходжена-переходжена і знайома. Старший Лідл і Люк Довжанський пірнули в гущавину на схід і на захід. Вони рухатимуться обабіч валки й попереджатимуть про будь-який рух. Усі твоє — загартовані розвідники, озброєні не лише крицею, а й обсидіаном, а на той раз, якщо доведеться кликати підмогу, до сідла в них приторочені бойові ріжки.
Решта вояків — теж добрі хлопці. «Принаймні добрі в бою і вірні своїм братам». Джон не міг розписуватися за те, ким вони були до появи на Стіні, але не мав сумнівів, що в більшості з них минуле таке саме чорне, як їхні плащі. А тут вони стали людьми, яким Джон довірив би прикривати спину. Всі понатягували каптури, ховаючись від кусючого вітру, а багато хто й закутався у шарф, ховаючи обличчя. Однак Джон усіх їх розрізняв. Усі імена були викарбувані в нього на серці. Це його вояки, його брати.
З ними їхало ще шестеро новобранців — мішанка з молодих і старих, дебелих і маленьких, загартованих і зелених. Ці шестеро даватимуть обітницю. Кінь народився і зростав у Кротівці, Арон і Емрик приїхали з Білого острова, Шовк — з борделів Старгорода на тому кінці Вестеросу. Вони були ще зовсім хлопчаки. Шкіряк і Джекс старші, їм добре за сорок, вони — сини примарного лісу, які вже мають власних синів і онуків. Ці двоє — з тих шістдесяти трьох дикунів, які на Джонів заклик пішли за ним на Стіну, однак поки що тільки ці двоє зважилися вбратися в чорне. Залізний Емет сказав, що всі вони готові стати чорними братами — краще їх уже не підготуєш. Вони з Джоном і Бовеном Маршем оцінили кожного з новобранців і розподілили: Шкіряк, Джекс і Емрик підуть у розвідники, Кінь — у будівничі, Арон і Шовк — у стюарди. Прийшов їм час давати обітницю.
На чолі валки їхав Залізний Емет на коні, потворнішого за якого Джон у житті не бачив: у закошланої тварини, здавалося, самі копита і вовна.
— Подейкують, вчора ввечері в Гаремній вежі було неспокійно,— заговорив військовий інструктор.
— У Гардиновій вежі,— виправив Джон. Серед шістдесяти трьох дикунів, які прийшли з Джоном з Кротівки, було дев’ятнадцять дівчат і жінок. Джон розмістив їх у закинутій вежі, в якій мешкав сам, коли щойно з’явився на Стіні. Дванадцятеро дикунок були списосудженими, здатними і за себе постояти, і захистити молодших дівчат від зазіхань чорних братів. Але ті чоловіки, яким вони дали відкоша, приліпили до вежі нову глузливу назву. Джон з такими жартами миритися не збирався.— Троє п’яних дурнів переплутали Гардинову вежу з борделем, ось і все. І тепер вони, сидячи у крижаних камерах, мають час подумати про свою помилку.