— Тут живуть боги,— сказав один зі дідів.— Не найгірше місце, щоб померти.
— Стіна всього за кілька годин ходу на південь звідси,— мовив Джон.— Чому не пошукати прихистку там?
Дикуни обмінялися поглядами. Нарешті один мовив:
— Ми чули різні плітки. Ворони попалили всіх, хто здався.
— Навіть самого Манса,— докинула жінка.
«Мелісандро,— подумав Джон,— тобі з твоїм червоним богом доведеться багато за що відповідати».
— Хто хоче, може повернутися разом з нами. У Чорному замку є і їжа, і де спати, а Стіна захистить від тих примар, які населяють ці ліси. Даю вам слово: нікого не спалять.
— Слово ворона,— зронила жінка, притискаючи до себе малюка,— а хто поручиться, що ти його дотримаєш? Хто ти?
— Лорд-командувач Нічної варти, син Едарда Старка Вічнозимського,— відповів Джон і обернувся до Тома Ячменя.— Нехай Рорі й Пейт приведуть коней. Я тут не збираюся залишатися ні на хвилю довше, ніж потрібно.
— Як зволите, м’лорде.
Перед від’їздом зоставалося зробити тільки одне: те, заради чого і прийшли. Залізний Емет викликав наперед своїх підопічних, і поки решта товариства спостерігала з шанобливої віддалі, вони опустилися навколішки перед віродеревами. На той час згасло останнє денне світло — ясніли тільки зорі в небі та тьмяно поблискував червоний жар пригаслого багаття в центрі гаю.
Шестеро в чорних каптурах і цупких плащах були мов з пітьми вирізьблені. Одностайно підносилися їхні голоси, слабкі в безмірі ночі.
— Насувається ніч, і починається моя варта,— промовляли вони, як промовляли до них тисячі інших. У Шовка голос був солодкий, як пісня, у Коня — сиплий і уривчастий, у Арона — нервовий писк.— Вона триватиме до самої моєї смерті...
«Нехай ця смерть прийде нескоро,— опустився Джон Сноу на одне коліно в сніг.— Боги пращурів моїх, захистіть цих людей. І Арію, мою меншу сестричку, хай де вона є. Молю вас, допоможіть Мансові її розшукати і привезти неушкоджену до мене».
— Не візьму я собі дружину, не володітиму землями, не народжу дітей,— присягалися новобранці, й голоси їхні линули відлунням крізь роки і століття.— Не вдягну я корону й не здобуду собі славу. Я житиму й помру на своєму посту.
«Боги пралісу, дайте мені сили чинити так само,— беззвучно молився Джон.— Даруйте мудрість, щоб я знав, як діяти, і сили, щоб це виконати».
— Я меч у темряві,— промовляли шестеро, і Джонові здавалося, що їхні голоси змінюються, дужчають, стають упевненішими.— Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу.
«Щит, який боронить людську державу». Йому в плече тицьнувся носом Привид, і Джон обійняв його однією рукою. Він чув запах давно не праних штанів Коня, і солодкі парфуми в розчесаній бороді Шовка, і сильний та гострий сморід страху, і понад усе — мускусний дух велета. Чув калатання власного серця. Поглянувши через весь гай на жінку з малюком, на двох сивобородих дідів, на рогоногого з покаліченими ступнями, він побачив простих людей.
— Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.
Джон Сноу перший звівся на ноги.
— А тепер підводьтеся чоловіками з Нічної варти,— простягнув він руку Коню, допомагаючи йому встати.
Здіймався вітер. Час було їхати.
Дорога назад забрала набагато більше часу, ніж дорога туди. Велет, попри довгі й дебелі ноги, рухався незграбно, ще й раз у раз зупинявся збити сніг з низьких гілок своїм обушком. Жінка їхала разом з Рорі, її син — з Томом Ячменем, двоє дідів — з Конем і Шовком. Але тенієць боявся коней і, незважаючи на поранення, вирішив кульгати сам. Рогоногий не міг навіть всидіти верхи, тож його довелося прив’язати до сідла, як лантух зерна; так само вчинили і з блідою бабцею з тоненькими, як палички, руками й ногами, якої навіть не змогли добудитися.
На подив Залізного Емета до сідел прив’язали і два трупи.
— Вони нас тільки затримуватимуть, м’лорде,— мовив той до Джона.— Слід порубати їх і спалити.
— Ні,— озвався Джон.— Беріть їх із собою. Вони мені потрібні.
Місяць не вийшов показувати їм дорогу додому, тільки де-не-де на небі проривалися зірки. Світ стояв чорно-білий і непорушний. Мандрівка була довга, повільна, нескінченна. Сніг налипав на чоботи і бриджі, на вітру стугоніли сосни, а плащі виляскували і вирували. У небі Джон помітив Червону Вандрівницю, яка спостерігала за людьми внизу крізь безлисте віття велетенських дерев. Вільний народ називає її Злодієм. Найкращий час красти жінку — коли Злодій у Місячній Панні, стверджувала Ігритта. Вона тільки не казала, коли найкраще красти велета. «Або два трупи».
Стіну знову побачили аж під ранок.
Вітально залунав угорі ріжок чатового, нагадуючи крик велетенського горластого птаха,— один довгий сигнал означав: повертаються розвідники. Старший Лідл, знявши з сідла свого ріжка, засурмив у відповідь. Під брамою довелося хвильку почекати, поки з’явився Стражденний Ед Толет, відсунув засуви й розчахнув залізні ґрати. Побачивши обшарпаний гурт дикунів, Ед піджав губи й затримав на велеті довгий погляд.
— Тут масло знадобиться, щоб пропхати такого в тунель, м’лорде. Послати когось у комору?
— Ой, думаю, він пролізе і без масла.
І він проліз... навкарачках, повзком. «А він величенький. Щонайменше чотирнадцять футів. Більший навіть за Маґа Могутнього». Маґ загинув у цьому-таки крижаному тунелі в смертельному бою з Доналом Ноєм. «Добрий був чоловік. Варта втратила забагато добрих людей». Джон відвів Шкіряка убік.
— Нагляньте за ним. Ви з ним розмовляєте однією мовою. Подбайте, щоб його нагодували і щоб йому знайшлося тепле місце біля вогню. Побудьте з ним, щоб його ніхто не займав.
— Ага,— сказав Шкіряк і, повагавшись, додав,— м’лорде.
Живих дикунів Джон відіслав лікувати рани й обмороження.
Для більшості з них, аби оговтатися, доволі буде поїсти гарячого і тепліше вдягнутися, сподівався він, а от рогоногий, швидше за все, втратить обидві ступні. Трупи Джон звелів віднести у крижані камери.
Вішаючи плащ на гачок біля дверей, Джон зауважив, що Клайдас був і вже пішов. На столі у світлиці він залишив листа. З першого погляду Джон вирішив: зі Східної варти або з Тінявої вежі. Однак віск виявився золотим, а не чорним. На ньому у вогненному серці був уписаний олень. Станіс. Джон зламав твердий віск, розгладив пергаментний сувій, почав читати. «Почерк мейстра, але слова самого короля».
Станіс узяв Пущанський Насип, і до нього приєдналися гірські клани. Флінт, Норі, Вул, Лідл — усі.
Мали ми й іншу допомогу — неочікувану, але дуже вчасну, від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, яку в народі прозвали Ведмедицею, заховала своїх бійців серед рибальських човнів і зненацька напала на залізних, коли ті відпливали. Всі лодії Аші Грейджой або спалені, або захоплені, а моряки, хто не поздавався, вбиті. За капітанів, лицарів, видатних воїнів й інших високородних залізних отримаємо викуп або використаємо їх, а решту я збираюся повісити...
Нічна варта дає обітницю не ставати ані на чий бік у чварах і суперечках у королівстві, однак Джон Сноу не зміг притлумити певного задоволення. Він продовжив читати.
...приєднується дедалі більше північан, бо вже поширилися чутки про нашу перемогу. Рибалки, вільні вершники, горяни, хуторяни з глибин вовчого лісу, селяни, які повтікали зі своїх домівок на узбережжі від залізнородних, уцілілі після битви під брамою Вічнозиму вояки, колишні присяжні Горнвудів, люди Сервинів і Толгартів. Зараз, коли я пишу ці слова, у нас уже п’ять тисяч, і це число росте день у день. До нас дійшли новини, що Руз Болтон рухається з усім своїм військом на Вічнозим, щоб там одружити свого байстрюка з вашою зведенючкою. Не можна дозволити йому повернути замку колишню силу. Ми виступили йому навперейми. До нас долучаться Арнольф Карстарк і Морс Амбер. Якщо зможу, врятую вашу сестру й підшукаю для неї кращу пару, ніж Ремсі Сноу. До мого повернення ви з братами маєте утримати Стіну.