Підписаний лист був іншим почерком:
Складено у світлі Царя, за підписом і печаткою Станіса Першого з дому Баратеонів, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств, оборонця держави.
Не встиг Джон відкласти листа, як той знову скрутився, немов намагався захистити свої секрети. Джон сам не знав, які почуття викликало у нього прочитане. Під Вічнозимом і раніше відбувалися битви, але такого не було, щоб у них не брав участь Старк з того або того боку.
— Від замку лишилася сама шкаралупа,— промовив він,— не Вічнозим, а привид Вічнозиму.
Боляче було навіть думати про це, а тим паче вимовляти такі слова уголос. Однак...
Цікаво, скільки людей приведе з собою Крукохарч, скільки мечів зможе зібрати Арнольф Карстарк? Половина Амберів буде з того боку разом зі Хвойдозгубом, воюючи під облупленим чоловіком Страхфорту, а більша частина військової потуги обох домів вирушила на південь разом з Робом, щоб ніколи вже не повернутися. Навіть зруйнований Вічнозим забезпечить серйозну перевагу тому, хто його триматиме. Роберт Баратеон зрозумів би це одразу та швидко кинувся займати замок, здійснюючи марш-кидки й нічні переходи, якими так уславився. Але чи вчинить так само хоробро його брат?
Навряд. Станіс — поміркований командувач, а його військо — недоварена каша з гірських кланів, лицарів-південців, вояків короля і королеви, присмачена кількома лордами-північанами. «На Вічнозим слід іти або дуже швидко, або не йти зовсім»,— подумав Джон. Хто він такий, щоб радити королю, але...
Він знову глянув на листа. «Якщо зможу, врятую вашу сестру». На диво ніжні слова з вуст Станіса, враження від яких зіпсувало оце грубе «якщо» і продовження — «підшукаю для неї кращу пару, ніж Ремсі Сноу». А якщо Арії не виявиться й не буде кого рятувати? Що як полум’я леді Мелісандри каже правду? Могла сестра втекти від своїх полонителів? «Як би їй вдалося це зробити? Арія завжди була метка й розумна, але ж вона всього-на-всього маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто легковажитиме таким цінним трофеєм».
А що як у Болтона ніколи й не було його сестри? Весілля може виявитися військовою хитрістю, щоб заманити Станіса у пастку. Едард Старк ніколи не мав підстав нарікати на лорда Страхфорту, наскільки відомо Джонові, однак ніколи не довіряв цьому чоловікові — ні його тихому голосу, ні безбарвним очам.
«Сіра дівчинка на загнаному коні втікає від нав’язаного їй шлюбу». Поклавшись на ці слова, Джон відпустив Манса Рейдера і шістьох списосуджених на пошуки. «Молодих і гарненьких»,— сказав Манс. Неспалений король сам назвав імена, решту влаштував Стражденний Ед, переправивши їх з Кротівки. Тепер це видавалося божевіллям. Може, краще б Джон зарубав Манса, щойно той відкрився. Джон несамохіть відчував певне захоплення колишнім королем-за-Стіною, але ж цей чоловік — клятвопорушник і перекинчик. Ще менше він довіряв Мелісандрі. Й ось як воно виходить: усі свої надії він покладає саме на них. «І все заради того, щоб урятувати сестру. Хоча у вояків Нічної варти сестер немає».
В дитинстві, у Вічнозимі, у Джона був герой — Юний Дракон, малолітній король, який у чотирнадцять років завоював Дорн. Незважаючи на те, що він байстрюк (а може, саме через це), Джон Сноу мріяв вести війська до славних перемог, як король Дейрон, мріяв вирости, стати завойовником і побороти багато ворогів. І ось він виріс, на ньому лежить відповідальність за Стіну, але чомусь у нього самі тільки сумніви. І він, схоже, навіть їх не в змозі побороти.
Данерис
У таборі смерділо так жахливо, що Дані замалим не знудило.
Сер Баристан, зморщивши носа, промовив:
— Не варто вашій світлості тут сидіти й нюхати цей лихий сопух.
— Я — кров од крові дракона,— нагадала йому Дані.— Бачили ви колись у дракона різачку?
Вісерис частенько підкреслював, що Таргарієни не підхоплюють хвороб, поширених серед простих людей, і з власного досвіду Дані бачила, що це таки правда. Вона частенько відчувала холод, голод і страх, але ніколи не хворіла.
— І все одно,— сказав літній лицар,— мені було би спокійніше, якби ваша світлість повернулася в місто.
Багатобарвні цегляні мури Міріна височіли за півмилі від табору.
— Кривава різачка — бич усіх армій із Зорі віків. Дозвольте нам самим роздавати харчі, ваша світлосте.
— Завтра. А сьогодні я тут. І хочу все побачити.
Вона підбила каблуками сріблясту. Почет рушив разом з нею. Попереду їхав Джого, позаду — Аґо й Рахаро, тримаючи в руках довгі дотрацькі батоги, щоб відганяти хворих і присмертних. Сер Баристан їхав по праву руч на сірому в яблуках коні. По ліву руч був Саймон Смугастий з вільного братства і Марселен з материних мужів. За капітанами їхало шість десятків солдатів, охороняючи фургони з харчами. Цих вершників — дотраків, бронзових бестій і вільновідпущеників — об’єднувала тільки відраза до такого завдання.
За ними, як примари, дибали астапорці — з кожним кроком процесія довшала і довшала. Дехто з них розмовляв мовами, яких Дані не розуміла. Інші вже й говорити не могли. Багато хто здіймав до неї руки або опускався навколішки, коли проїздила срібляста. «Мамо»,— гукали вони до неї діалектами Астапора, Ліса і Старого Волантиса, гортанною дотрацькою і співочою мовою Карта, ба навіть загальною мовою Вестеросу. «Мамо, будь ласка... мамо, допоможи моїй сестрі, вона хвора... дай мені чим нагодувати діток... будь ласка, мій старий татусь... допоможи йому... допоможи їй... допоможи мені...»
«Більше я нічим не можу допомогти»,— у відчаї думала Дані. Астапорцям нема куди йти. Під товстими мурами Міріна зібралися тисячі — чоловіки, жінки і діти, немічні старі, малі дівчатка й немовлята. Серед них чимало хворих, усі голодні й усі приречені на смерть. Данерис не наважилася відчинити браму і впустити їх. Робила для них, що могла. Послала до них цілителів — блакитних грацій, чароспівців, цируликів, але і серед них дехто заразився, а їхні знання не зупинили стрімкого поширення різачки, яку принесла кобила біла. Відділяти хворих від здорових теж виявилося марною справою. Міцні щити спробували, роз’єднуючи подружні пари, розділяючи дітей і матерів, в той час як астапорці плакали, відбивалися й кидалися камінням. За кілька днів хворі повмирали, а здорові похворіли. І розділення нічим не допомогло.
Навіть годувати людей стало важко. Щодня Дані посилала їм, що могла, але день у день кількість народу зростала, а запаси танули. Багато людей з тих, хто привозив харчі в табір, також заразилося. Іноді на них нападали дорогою назад у місто. Учора перевернули фургон і вбили двох солдатів, отож сьогодні королева вирішила привезти їсти сама. Усі радники — від Резнака і Гирявого до сера Баристана — гаряче проти цього заперечували, але Дані лишалася незворушна.
— Я від них не відвернуся,— уперто промовила вона.— Королева повинна знати всі страждання своїх підданих.
А страждань точно не бракувало.
— Не залишилося ні коней, ні мулів, хоча багато хто з Астапора приїхав верхи,— доповів Марселен.— Вони всіх поїли, ваша світлосте, а ще поїли всіх пацюків і собак, яких змогли впіймати. А тепер дехто взявся до мерців.
— Людині не можна їсти м’яса іншої людини,— сказав Аґо.
— Всі це знають,— підтвердив Рахаро.— На них упаде прокляття.
— Їм уже не страшні прокляття,— мовив Саймон Смугастий.
За ними тягнулися дітки з роздутими животами — такі слабкі й налякати, що вже й не жебрали. Серед піску й каміння сиділи худезні люди з запалими очима, і брунатно-червоними смердючими потоками з них витікало життя. Багато хто ходив під себе, бо вже не мав сили повзти до канав, які Дані наказала викопати. Двоє жінок билося за обгорілу кістку. Неподалік стояв десятирічний хлопчик і їв щура. Їв однією рукою, а другою стискав гостру палицю — на той раз, якщо хтось спробує відібрати в нього здобич. Кругом валялися непоховані мерці. Якийсь чоловік, побачила Дані, лежить у багнюці, накритий чорний плащем, та коли вона під’їхала ближче, чорний плащ розлетівся тисячею мух. На землі сиділи схожі на скелети жінки, притискаючи присмертних немовлят. Очима вони проводжали Дані. Хто мав ще сили, гукав до неї. «Мамо... будь ласка, мамо... благословенна будь, мамо...»