— Яка хоробрість,— сказав сер Баристан гоном, у якому ясно чулося, що він зовсім не вважає це хоробрістю,— та чи маєте ви новини для її світлості?
— Погані новини, пане Дідусю. Астапор зруйнований, а раби у великій кількості рухаються на північ.
— Які це новини — вони давно прогіркли,— буркнув Гирявий.
— Твоя матуся так само казала про поцілунки твого татуся,— відбив Дааріо.— Люба королево, я примчав би раніше, але у горах повно юнкайських перекупних мечів. Чотири загони. Вашим штормокрукам довелося через них пробиватися. Але й це ще не все. Юнкайське військо марширує прибережною дорогою, а з ним — чотири легіони Нового Гіса. У них сотня збруйних слонів з вежами на спинах. Ще з ними толоські пращники й загін картян на верблюдах. Ще два гіскарські легіони відпливли з Астапора. Якщо взяті нами «язики» кажуть правду, вони збираються висадитися за Скагазаданом, щоб відрізати нас від Дотрацького моря.
Поки він розповідав, на підлогу час до часу падали ясно-червоні краплі крові, й Дані здригалася.
— Скільки людей загинуло? — запитала вона, коли він договорив.
— Наших? Я не рахував. Але ми набрали більше, ніж втратили.
— Більше перекинчиків?
— Більше хоробрих вояків, яких кличе ваша шляхетна справа. Королеві вони сподобаються. Серед них є сокирник з островів Василіска — такий здоровань, більший за Бельваса. Ви б його бачили! Є трохи вестеросців, зо два десятки. Це дезертири зі звіяних вітром, які незадоволені юнкайцями. З них вийдуть добрі штормокруки.
— Як скажете.
Дані не збиралася сперечатися. Скоро Міріну знадобляться всі мечі.
— Капітане,— нахмурився сер Баристан до Дааріо,— ви сказали — чотири загони вільнонайманців. А ми знаємо тільки про три. Звіяні вітром, довгосписи й котячий загін.
— Сер Дідусь лічити вміє. До юнкайців перекинулися середні сини,— сплюнув Дааріо, відвернувшись.— Ось вам і Брунатний Бен Плам. Побачу наступного разу його бридку пику — розітну його від горлянки до паху й вирву його чорне серце.
Дані втратила мову. Їй пригадалося обличчя Бена, коли вони бачилися востаннє. «Тепле обличчя, якому я довіряла». Темна шкіра й біле волосся, зламаний ніс і зморшки в кутиках очей. Навіть дракони любили старого Брунатного Бена, який похвалявся, що й сам має краплину драконової крові, «...три зради пережити... одну за кров, другу за золото і третю за любов...» Плам — третя зрада чи друга? І як тоді рахувати сера Джору, її похмурого старого ведмедя? Невже ніколи не матиме вона друга, якому можна довіряти? «Яка користь із пророцтв, якщо їх неможливо витлумачити? Якщо я ще до світанку одружуся з Гіздаром, чи згинуть ці всі армії, як ранішня роса, щоб я могла правити в мирі?»
Ці слова Дааріо збурили присутніх. Резнак застогнав, Гирявий похмуро буркотів, кровні вершники клялися помститися. Дужий Бельвас гупнув кулаком у пошрамоване черево й заприсягнувся з’їсти серце Брунатного Бена зі сливами й цибулею.
— Прошу вас,— заговорила Дані, але її, здається, почула тільки Місанді. Королева зіп’ялася на ноги.— Тихо! Я вже вас наслухалася.
— Ваша світлосте,— опустився на одне коліно сер Баристан.— Ми до ваших послуг. Наказуйте.
— Продовжуйте за нашим планом. Запасайте харчі, скільки зможете...— («Якщо озирнуся — пропаду»).— Слід замкнути брами й поставити на мурах усіх, хто здатен воювати. Нікого не впускати й не випускати.
На мить у залі запала тиша. Присутні перезиралися. А тоді Резнак сказав:
— А як же астапорці?
Дані кортіло верещати, скреготіти зубами, дерти на собі одяг і тупати ногами. Натомість вона мовила:
— Зачиніть брами. Мені повторювати тричі?
Так, це її діти, але зараз вона їм не допоможе.
— Всі можуть іти. Дааріо, зостаньтеся. Рану слід промити, і я маю до вас ще питання.
Присутні, вклонившись, повиходили. Дані повела Дааріо Нагариса нагору у свою спальню, де Іррі промила йому поріз оцтом, а Джикі замотала білими лляними бинтами. Коли все було зроблено, Дані відіслала і служниць.
— У вас одяг увесь у крові,— сказала вона Дааріо.— Роздягайтеся.
— Якщо ви зробите те саме,— поцілував він її.
Чуприна в нього відгонила кров’ю, димом і кінським милом, а вуста були грубі й гарячі. Дані затремтіла в його обіймах. Нарешті відсторонившись, вона мовила:
— Я була певна, саіме ти мене зрадиш. Одна зрада за кров, друга за золото і третя за любов — ось як сказали ворожбити. Я підозрювала... я ніколи не підозрювала Брунатного Бена. Навіть мої дракони, здається, довіряли йому,— вона схопила капітана за плечі.— Обіцяй мені, що ніколи не підеш проти мене. Я цього не витримаю. Обіцяй.
— Ніколи, кохана.
І вона йому повірила.
— Я присяглася вийти за Гіздара зо Лорака, якщо він забезпечить мені дев’яносто днів миру, але тепер... Я хотіла тебе, відколи вперше побачила, але ти — перекупний меч, а перекупні мечі — мінливі та зрадливі. Ти похвалявся, що мав сотню жінок.
— Сотню? — хихикнув Дааріо у фіолетову бороду.— Я збрехав, люба королево. Їх була тисяча. Але серед них не було дракониці.
Дані потягнулася до нього вустами.
— То чого ти чекаєш?
Королевич вічнозимський
Коминок був забитий холодним чорним попелом, у кімнаті не палилося, горіли тільки свічки. Щоразу як відчинялися двері, їхнє полум’я здригалося і тріпотіло. Так само тріпотіла й наречена. Її вдягнули в білу пояркову сукню, прикрашену мереживом. Рукава і ліф були розшиті річковими перлами, а на ногах у неї були білі капці з оленячої шкіри — гарні, але не надто теплі. Обличчя було бліде і безкровне.
«Обличчя, вирізьблене з криги,— подумав Теон Грейджой, вдягаючи нареченій на плечі підбитий хутром плащ.— Труп, похований під снігом».
— Міледі, час.
За дверима вже заклично грала музика — лютня, волинка й барабан.
Наречена звела очі. Карі очі, які блищали у світлі свічок.
— Я стану йому доброю і в-вірною дружино. Я... тішитиму його і народжуватиму йому синів. Я стану кращою дружиною, ніж була би справжня Арія, він ще побачить.
«Такі розмови заведуть тебе в могилу». Цей урок він добре затямив у шкурі Смердюка.
— Ви і є справжня Арія, міледі. Арія з дому Старків, донька лорда Едарда, спадкоємиця Вічнозиму...— (Ім’я, вона має затямити своє ім’я).— Арія-під-ногами. Ваша сестра дражнила вас Кобилою.
— Це прізвисько вигадала я. У неї обличчя було довге, як у кобили. А у мене не таке. Я була гарненька,— нарешті їй на очі набігли сльози.— Я ніколи не була така вродлива, як Санса, але всі казали, що я гарненька. А лорд Ремсі теж вважає мене гарненькою?
— Так,— збрехав Теон.— Він мені сам казав.
— Але він знає, хто я. Тобто хто я така насправді. Я це бачу, коли він дивиться на мене. Він злий, навіть коли усміхається, але ж це не моя провина. Кажуть, він любить завдавати людям болю.
— Міледі не варто слухати ці... брехні.
— Кажуть, він кривдив вас. У вас руки і...
У нього пересохло в горлі.
— Я... я на це заслуговував. Я його розсердив. А ви його не сердьте. Лорд Ремсі... милий і добрий. Догоджайте йому, і він ставитиметься до вас добре. Будьте йому гарною дружиною.
— Допоможіть мені,— вчепилася вона в нього.— Будь ласка! Колись я любила дивитися, як ви у дворі вправляєтеся з мечем. Ви були таким гарним! — вона стиснула його руку.— Якби ми втекли разом, я могла б стати вашою дружиною або... або вашою коханкою, як схочете. А ви б стали моїм чоловіком.
Теон вивільнив руку.
— Я не... я не можу стати вашим чоловіком...— («Справжній чоловік допоміг би їй»).— Просто... будьте Арією, будьте його дружиною. Догоджайте йому, бо... просто догоджайте йому і припиніть оці розмови про те, що ви не та, за кого себе видаєте.