«Джейн, її звати Джейн, римується з „блажен“». Музика дедалі наростала.
— Час. Витріть очі...— («Карі очі. А мають бути сірі. Хтось помітить. Хтось запам’ятає»).— Добре. А тепер усміхніться.
Дівчина спробувала. Вуста, затремтівши, розтягнулися й застигли, показалися зуби. «Гарні білі зуби,— подумав Теон,— але якщо вона його розізлить, гарними вони лишатимуться недовго». Коли він штовхнув двері, три свічки з чотирьох згасли. Він повів наречену в туман, де вже чекали гості.
«Чому я?» — запитав він, коли леді Дастін сказала, що саме він видаватиме наречену.
«Її батько помер, усі брати також. Мати загинула у Близнючках. Дядьки — хто пропав безвісти, хто — в могилі, а хто — в полоні».
«У неї ще лишився один брат,— сказав він, хоча міг би сказати: у неї ще лишилося троє братів.— Джон Сноу в Нічній варті».
«Він лише наполовину їй рідний, до того ж байстрюк, і його місце — на Стіні. А ви були годованцем її батька, ви їй фактично — найближчий родич. Цілком природно, що саме ви її видаватимете».
Фактично найближчий родич. Теон Грейджой виріс разом з Арією Старк. Теон миттю упізнав би самозванку. Якщо у всіх на очах він визнає Болтонову підставну дівчину за Арію, північні лорди, які зібралися засвідчити шлюб, не матимуть причин сумніватися в її законності. Стаут і Слейт, Хвойдозгуб Амбер, сварливі Рисвели, піддані Горнвуда й родичі Сервина, тлустий лорд Мандерлі... ніхто з них і близько не знав доньку Неда Старка настільки добре, як Теон. І якщо хтось із них у душі має сумніви, безперечно, вони вчинять мудро і залишать їх при собі.
«Мене вони використовують, щоб прикрити свій обман, дають своїй брехні моє обличчя». Ось чому Руз Болтон знову вдягнув Теона як лорда — щоб він зіграв свою роль у цьому балагані. Щойно все закінчиться, щойно фальшива Арія вкладеться в шлюбну постіль, Болтонові непотрібен стане Теон Перекинчик. «Послужиш нам у цьому — і коли Станіса буде переможено, ми обговоримо, як найкраще повернути тобі батьків престол»,— сказав його милість своїм тихим голом, створеним для брехні та змовницького шепоту. Теон не повірив ані слову. Він потанцює під їхню дудку, бо не має вибору, але потім... «Він віддасть мене назад Ремсі,— подумав він,— а Ремсі відбере в мене ще пару пальців і знову перетворить мене на Смердюка». Хіба що з ласки богів Станіс Баратеон нападе на Вічнозим і візьме всіх тут на мечі, включно з Теоном. Тільки на це Теон і сподівався.
Дивна річ, але у богопралісі було тепліше. За його межами Вічнозим побілів, скутий сильним морозом. Доріжки вкрилися підступним чорним льодом, а на розбитих шибках скляних садів блищала в місячному світлі паморозь. Під стінами, по всіх кутках і закапелках, височіли снігові замети. Деякі з них були такі високі, що і дверей не було видно. Під снігом ховався сірий попіл, а де-не-де виднілися почорнілі балки або купки кісток, прикрашених клаптями шкіри й пасмами волосся. Бурульки завдовжки зі списи звисали з зубчатих стін і облямовували вежі, як жорсткі білі бакенбарди діда. Але в богопралісі земля ще не замерзла, а з гарячих ставків піднімалася пара — тепла, як подих немовляти.
Наречену вбрали в біло-сірі кольори, які вдягнула би справжня Арія, якби дожила до весілля. Теон був в чорному з золотом, плащ застібався на плечі на грубого залізного кракена, якого викував коваль у Кургантоні. Але під каптуром ховалося біле й тонке волосся, а шкіра мала сіруватий відтінок, як у старого. «Нарешті я Старк»,— подумав він. Вони з нареченою попід руку пройшли під кам’яною аркою, а під ногами в них клубочився туман. Барабан калатав, як дівоче серце, а волинка співала тонко, солодко і заклично. Понад верхівками дерев у темному небі плив щербатий місяць, ховаючись у тумані, нагадуючи око, що прозирає крізь шовковий серпанок.
Теон Грейджой добре знав цей богопраліс. У дитинстві він тут грався в «жабку», жбурляючи камінці понад поверхнею холодного чорного ставка під віродеревом; ховав свої скарби в дуплі старого дуба; ганявся за білками з власноруч змайстрованим луком. Згодом, коли підріс, у гарячих джерелах він відмочував синці після численних тренувальних боїв з Робом, Джорі та Джоном Сноу. Серед цих каштанів, в’язів і сосон-солдатів він відшукав таємні місця, де можна було заховатися, коли хотілося побути на самоті. І дівчину вперше він поцілував саме тут. А потім інша дівчина зробила з нього чоловіка на пошарпаному стьобаному покривалі в тіні високого сіро-синього чатового дерева.
Але таким він богопраліс ще не бачив — посутенілим і примарним, повним теплого туману, мінливих вогників і стишених голосів, які линули звідусіль і нізвідки. Під деревами парували гарячі джерела. З землі піднімалися теплі випари, окутуючи дерева своїм вологим подихом, і повзли по стінах, запинаючи сірими фіранками порожні вікна.
Під шаром землі й опалого листя зміїлася подоба доріжки з битого каміння, порослого мохом, з якої де-не-де підступно стирчало товсте брунатне коріння. Теон повів по ній наречену. «Джейн, її звати Джейн, римується з „блажен“». Але не можна про це думати. Якщо з його вуст зірветься це ім’я, це може йому коштувати пальця або вуха. Теон ступав повільно, дивлячись під ноги, Через відсутність пальців він, поспішаючи, починав спотикатися, а тут перечепитися не можна. Зіпсуй весілля спіткнувшись — і лорд Ремсі вилікує тебе від незграбності, відрубавши винувату ногу.
Туман стояв такий густий, що видно було тільки найближчі дерева, а за ними — лише високі тіні й слабеньке світло. Уздовж доріжки й далі між дерев мерехтіли свічки, нагадуючи бліденьких світлячків, що плавають у теплій сірій юшці. Здавалося, наче тут якийсь дивний підземний світ, якесь безчасся між світів, де довгий час сумно блукають прокляті, шукаючи дороги в пекло, яке заробили за свої гріхи. «То ми всі мертві? Станіс прийшов і повбивав нас уві сні? Битва попереду, чи вона вже відгриміла й програна?»
Де-не-де жадібно палали смолоскипи, відкидаючи ясно-червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Туман, відбиваючи світло, спотворював їхні риси, додаючи у них щось тваринне, нелюдське. Лорд Стаут перетворився на мастифа, старий лорд Лок — на яструба, Хвойдозгуб Амбер — на химеру, Великий Волдер Фрей — на лиса, Малий Волдер — на рудого бика, якому тільки бракувало кільця в носі. Обличчя ж самого Руза Болтона було мов світло-сіра машкара, а на місці очей — дві брудні крижинки.
Угорі на деревах зібралося повно круків: настовбурчивши пір’я, вони розсілися на голому гіллі, дивлячись на пишне видовище внизу. «Птахи мейстра Лувіна». Лувін помер, його мейстерську вежу спалили, але круки зосталися. «Тут їхня домівка». Цікаво, думав Теон, а як воно — мати рідну домівку?
А тоді туман розступився, як завіса перед початком вистави в балагані, відкриваючи нову сцену. Перед очима постало серце-дерево, розкинувши схоже на кістки гілля. Червоними і брунатними кучугурами навколо товстого білого стовбула лежало опале листя. Тут круків було найбільше — вони перемовлялися таємною кручою мовою. Унизу стояв Ремсі Болтон у високих чоботах з м’якої сірої шкіри й у чорному оксамитовому камзолі, прикрашеному прорізами з рожевого шовку та блискучими гранатовими сльозинками. На обличчі в нього танцювала посмішка.
— Хто йде? — запитав він вологими губами; над коміром виднілася червона шия.— Хто йде, щоб стати перед богом?
— Іде Арія з дому Старків,— відповів Теон,— щоб узяти шлюб. Жінка доросла і розквітла, законнороджена і шляхетна, іде просити божого благословення. Хто прийшов її узяти?
— Я,— озвався Ремсі.— Ремсі з дому Болтонів, лорд Горнвуду, спадкоємець Страхфорту. Я її беру. Хто її віддає?
— Теон з дому Грейджоїв, годованець її батька,— сказав Теон і обернувся до нареченої.— Леді Аріє, ви берете цього чоловіка?
Вона звела на нього очі. «Карі очі, а не сірі. Невже всі тут сліпі?» Довгу мить вона мовчала, а в очах читалося благання. «Це твій шанс,— подумав Теон.— Скажи їм. Скажи їм просто зараз. Прокричи до них своє ім’я, скажи, що ти не Арія Старк, нехай уся Північ почує, як тебе примусили грати роль». Звісно, після такого вона помре, та й він також, але, можливо, Ремсі у гніві уб’є їх швидко. Можливо, давні боги Півночі зроблять їм цю маленьку милість.
— Я беру цього чоловіка,— прошепотіла наречена.