Навколо у тумані мерехтіло світло — свічки бліді, як затягнуті серпанком зорі. Теон відступив, і Ремсі з нареченою, взявшись за руки, опустилися перед серце-деревом навколішки, на знак покори схиливши голови. На них згори вниз дивилися червоні різьблені очі віродерева, а великий червоний рот, здавалося, роззявився, сміючись. Угорі серед гілля закракав крук.
Після короткої безмовної молитви чоловік і жінка знову підвелися. Ремсі розстебнув плащ, одягнутий на плечі нареченої Теоном,— важкий білий вовняний плащ, облямований сірим хутром, з малюнком деривовка дому Старків. Замість нього Ремсі застебнув на ній рожевий плащ, всіяний червоними гранатами, як у нього на камзолі. На спині був нашитий облуплений чоловік Страхфорту, суворий і страшний, вирізаний з цупкої червоної шкіри.
Й ось так швидко все скінчилося. На Півночі весільна церемонія коротша. Це все тому, припускав Теон, що тут нема священиків, але хай там як, а для нього це полегшення. Ремсі Болтон, піднявши наречену на руки, поніс її крізь туман. Лорд Болтон з леді Волдою рушили за ними, а далі й усі решта. Музики знову заграли, а співець затягнув «Два серця як одне». До нього гармонійно долучилося два солодкі жіночі голоси.
Теон зловив себе на думці, чи не помолитися і йому. «Якщо помолюся, чи почують мене давні боги?» Це не його боги, ніколи такими не були. Він — залізнородний, син Пайку, його бог — це затонулий бог Залізних островів... але Вічнозим розташований за багато льє від моря. Сто років уже Теона не слухали ніякі боги. Він сам не знає, хто він і що він, чи він досі живий і навіщо взагалі народився.
«Теон»,— здалося, шепнув чийсь голос.
Теон підкинув голову.
— Хто це сказав?
Але він бачив тільки дерева і туман, який їх огортав. Голос був слабкий, як шелестіння листя, холодний як ненависть. «Це голос бога — або привида». Скільки людей загинуло того дня, коли Теон узяв Вічнозим? А скільки ще — того дня, коли він його втратив? «Того дня, коли помер Теон Грейджой, щоб народився Смердюк. Смердюк, Смердюк, римується з „битюк“».
І знагла йому захотілося втекти звідси.
Щойно він вийшов з богопралісу, холод накинувся на нього, як голодний вовк, стиснув зубами. Схиливши проти вітру голову, Теон рушив у велику залу, наздоганяючи довгу вервечку свічок і смолоскипів. Під чоботами рипів сніг, а несподіваний порив вітру здув з Теона каптур, немовби привид зірвав його крижаними пальцями, щоб зазирнути йому в обличчя.
Для Теона Грейджоя у Вічнозимі повно привидів.
Не такий замок він пам’ятав зі свого юнацького літа. Зараз це місце обгоріле і розбите — не редут, а самі руїни, пристановище вороння і трупу. Велика подвійна куртина ще стоїть, бо граніт не піддається вогню з легкістю, але більшість веж і фортець не мають дахів. Кількоро завалилося. Солому й дерево пожер вогонь, цілком або частково, а під уламками шибок скляних садів видніються, мертві, почорнілі й замерзлі, фрукти й овочі, які мали б узимку годувати замок. У дворі тісно від наметів, похованих під снігом. Руз Болтон усе своє військо завів усередину, і з ним зайшли й друзі Фреї, отож серед руїн туляться тисячі людей, запрудивши всі двори; люди сплять у підвалах, у вежах без дахів, навіть у будівлях, занедбаних уже багато століть.
З відбудованих кухонь і перекритих касарень зміїлися пасма сірого диму. Зубчасті стіни були увінчані снігом і обвішані бурульками. З Вічнозиму висоталися всі барви, залишилися тільки сіра і біла. «Кольори Старків». Теон не знав, вважати це лихим знаком чи добрим. Навіть небо було сіре. «Усе кругом сіре-сірезне. Цілий світ сірий, хай куди глянеш — усе сіре, крім очей нареченої». У нареченої очі були карі. «Великі, карі й повні страху». Неправильно, що вона дивиться саме на Теона, шукаючи порятунку. Що вона собі думає: він зараз свисне крилатого коня й полетить з нею звідси, немов герой з тих казок, які так любила Санса? Він навіть собі допомогти не здатен. «Смердюк, Смердюк, римується з „малюк“».
По всьому двору на конопляних мотузках висіли мерці з набряклими й білими від паморозі обличчями. Коли Болгонів авангард досягнув замку, той мурашився від самопоселенців. Довелося списами виганяти понад дві дюжини людей з кубел, які вони собі облаштували серед напівзруйнованих фортець і веж. Зухвалих і ворожих повісили, решту поставили до роботи. Добре служитимуть, сказав лорд Болтон, і він виявить милосердя. Зовсім близько був вовчий ліс, а в ньому повно каміння й дерева. Найперше поставили нові міцні брами замість згорілих. Потім квапливо перекрили дах великої зали, прибравши той, що завалився. Коли робота була зроблена, лорд Болтон повісив працівників. Дотримавши слова, він виявив милосердя й ні з кого не злупив шкіру.
На той час під’їхала решта Болтонового війська. Під завивання північного вітру над мурами Вічнозиму підняли прапор короля Томена з оленем і левом, а під ним повісили прапор з облупленим чоловіком Страхфорту. Теон прибув з почтом Барбрі Дастін: приїхала сама леді, її кургантонські васали й майбутня наречена Ремсі. Леді Дастін наполягла, щоб саме їй доручили опіку над леді Арією до самого весілля, але ось уже все позаду. «Тепер вона належить Ремсі Болтону. Вона промовила обітницю». Цей шлюб робить його лордом Вічнозиму. Якщо Джейн його не сердитиме, в нього нема підстав її кривдити. «Арія. Її звати Арія».
Навіть у хутряних рукавичках Теонові руки почали вже пульсувати від болю. Часто найбільше боліли саме руки, особливо відсутні пальці. Невже були часи, коли жінки жадали його дотику? «Я сам схотів стати королевичем Вічнозимським,— подумав він,— і з цього все і почалося». Він думав, про нього співатимуть століттями і переказуватимуть легенди про його звитягу. Але якщо хтось і згадував його сьогодні, то тільки як Теона Перекинчика, а всі легенди були про його зрадливість. «Цей замок ніколи не був мені рідною домівкою. Я був тут заручником». Лорд Старк ніколи не обходився з ним жорстоко, але між ними завжди стояла довга сталева тінь його великого меча. «Він був до мене добрий, але ніколи не ставився тепло. Знав, що одного дня, можливо, мене доведеться стратити».
Перетинаючи двір і обминаючи намети, Теон не підводив погляду. «У цьому дворі я учився битися»,— думав він, пригадуючи теплі літні дні, які він провів у двобоях з Робом і Джоном Сноу під пильним оком старого сера Родрика. Давно це було — коли ще він був цілий і неушкоджений, коли міг тримати меча незгірше за інших. Але цей двір зберігав і чорніші спогади. Саме тут Теон зібрав мешканців Вічнозиму тієї ночі, коли Бран з Риконом утекли з замку. Тоді Смердюком був Ремсі — тримався біля Теона й нашіптував йому, що слід злупити шкіру з кількох бранців, щоб вони зізналися, куди подалися хлопчаки. «Поки королевич Вічнозимський — я, ні з кого тут шкіру не лупитимуть»,— відповів Теон, гадки не маючи, яким коротким виявиться його правління. «Ніхто з них не схотів мені допомагати,— подумав він.— Я знав їх півжиття, і ніхто з них не схотів мені допомагати». І все одно він зробив усе, що міг, щоб їх захистити, та щойно Ремсі скинув личину Смердюка, він повбивав усіх чоловіків, включно з Теоновими залізнородними. «І спалив мого коня». Це було останнє, що бачив Теон у день падіння Вічнозиму: як горів Сміхун, вибалушивши білі від жаху очі, як ставав дибала, хвицався й іржав, а в його гриві стрибало полум’я. «Це сталося у цьому-таки дворі».
А ось і двері у велику залу — новенькі, змайстровані замість згорілих, вони здавалися Теонові грубими й потворними: квапливо збиті нетесані дошки. Їх охороняло двійко списників з обмерзлими бородами, кулячись і тремтячи у товстих хутряних плащах. Вони ображено спостерігали, як Теон накульгуючи піднявся сходами, штовхнув праву стулку дверей і прослизнув усередину.
У залі було блаженно тепло і ясно від світла смолоскипів, а тиснява — як ніколи. Теона накрила тепла хвиля, і він рушив у кінець зали. На лавках пліч-о-пліч сиділи гості — так щільно, що подавальницям доводилося протискуватися між ними. Навіть у лицарів і лордів на початку столу, перед сіллю, місця було менше, ніж зазвичай.
Біля помосту бренькав на лютні Абель, наспівуючи «Красних панн літа». «Він називає себе бардом, але, як по правді, більше нагадує звідника». Лорд Мандерлі привіз із Білої Гавані музик, але серед них не було співців, тож коли під брамою з’явився Абель з лютнею і шістьма жінками, його гостинного запросили в замок. «Дві сестри, дві доньки, дружина і старенька мама,— запевняв співець, хоча не мав схожості з жодною з жінок.— Хтось танцює, хтось співає, одна грає на сопілці, а одна — на барабані, І пралі з них чудові».