— Якщо міледі вважає, що лорд Мандерлі мріє нас зрадити, то треба це казати не мені, а лордові Болтону.
— Гадаєте, Руз сам не знає? Дурненький хлопчик. Поспостерігайте за ним. Подивіться, як він стежить за Мандерлі. Руз не торкається жодної страви, поки не побачить, що її першим скуштував лорд Вайман. Не п’є вина, поки не побачить, що Мандерлі п’є з тієї самої діжки. Гадаю, він навіть зрадів би, якби товстун наважився на зраду. Для нього це була б розвага. Оті п’явки, яких він так обожнює, вже багато років як висмоктали з нього всі пристрасті. Він розучився любити, розучився ненавидіти, розучився горювати. Для нього це все гра, легка розвага. Хтось полює з хортами, хтось із соколом, хтось грає в кості. Руз грає людьми. І ви, і я, оці всі Фреї, лорд Мандерлі, його власна молоденька гладка дружина, навіть його байстрюк — ми всі для нього іграшки.
Саме проходив подавальник, і леді Дастін підставила йому кубок, щоб наповнив, а тоді жестом звеліла налити й Теонові.
— Якщо по правді,— провадила вона,— лорд Болтон прагне більшого, ніж має. Чому б не стати королем Півночі? Тайвін Ланістер загинув, Царевбивця тепер каліка, Куць утік. Ланістери втратили силу, а ви люб’язно звільнили його від Старків. Старий Волдер Фрей не заперечуватиме, якщо його гладка маленька Волда стане королевою. З Білою Гаванню можуть виникнути проблеми, якщо лорд Вайман переживе прийдешній бій... але я майже впевнена, що не переживе. Так само як і Станіс. Руз прибере їх обох, як прибрав Юного Вовка. Хто ще лишається?
— Ви,— сказав Теон.— Леді Кургантонська, у шлюбі — Дастін, у дівоцтві — Рисвел.
Її такі слова потішили. Темні очі заіскрилися, й вона, ковтнувши вина, мовила:
— Вдовиця Кургантонська... але так, якщо захочу, я можу стати на заваді. Звісно, Руз це також розуміє, отож і намагається мене задобрити.
Вона б і далі теревенила, але тут побачила мейстрів. У панські двері позаду помосту зайшло їх аж троє — один високий, другий огрядний, а третій дуже юний, але в своїх мантіях і з ланцюгами на шиях вони видавалися трьома сірими горошинами з одного стручка. До війни Медрик служив лордові Горнвуду, Родрі — лордові Сервину, а юний Генлі — лордові Слейту. Руз Болтон забрав їх усіх трьох у Вічнозим опікуватися Лувіновими круками, щоб знову можна було посилати й отримувати повідомлення.
Коли мейстер Медрик опустився на одне коліно й зашепотів Болтонові на вухо, леді Дастін з відразою скривила губи.
— Була б я королевою — насамперед повбивала б усіх цих сірих щурів. Крутяться під ногами, годуються об’їдками з панських столів, теревенять між собою, нашіптують на вухо своїм господарям. Але хто насправді господар, а хто слуга? Усі можні лорди мають мейстра, усі маломожні лорди мріють його мати. Якщо у вас немає мейстра, то ви і впливу не маєте. Сірі щурі читають і пишуть наші листи, навіть якщо лорди й самі письменні, а хто гарантує, що вони не перекручують написане собі на користь? Навіщо вони потрібні, питаю я вас?
— Вони лікують,— сказав Теон. Здається, саме цього від нього очікували.
— Вони лікують, авжеж. У хитрості їм не відмовиш. Вони дбають про нас, коли ми хворіємо або ранимося самі й коли ми божеволіємо через хвороби дітей чи батьків. Коли ми найслабші й навразливіші — вони вже тут. Іноді їм навіть вдається когось вилікувати, і ми висловлюємо належну вдячність. А коли не вдається, вони втішають нас у горі, й за це ми їм також удячні. З удячності ми оселяємо їх під своїм дахом, посвячуємо в усі свої ганебні таємниці, робимо їх своїми радниками. І зовсім скоро керівник перетворюється на керованого.
Саме так і сталося з лордом Рикардом Старком. Його сірого щура звали мейстер Вейліс. Розумно, правда, що у них є тільки ім’я? Навіть у тих, у кого до вступу в Цитадель було ще й прізвище. Це щоб ми не знали, хто вони насправді та звідки взялися... але, якщо постаратися, це можна розкопати. Перш ніж викувати свого ланцюга, мейстер Вейліс відомий був як Вейліс Флаверс. Флаверс, Гілл, Ріверз, Сноу... такі прізвища ми даємо байстрюкам, щоб пам’ятати, хто вони такі, але вони спритно позбуваються цих прізвищ. Матір’ю Вейліса Флаверса була якась дівчина з Високої Вежі... а батьком, ходили плітки, архімейстер з Цитаделі. Сірі щурі не такі цнотливі, як намагаються нас переконати. А старгородські мейстри серед них найгірші. Щойно Вейліс викував свого ланцюга, його таємний батько з друзями, не гаючи часу, відіслав його у Вічнозим, щоб лити у вуха лордові Рикарду отруйні слова, які звучали солодко, як мед. Шлюб з Таллі — це була його ідея, навіть не сумнівайтеся, він...
Вона різко замовкла, бо Руз Болтон зіп’явся на ноги, зблиснувши у світлі смолоскипів безбарвними очима.
— Друзі мої,— заговорив він, і в залі запала така глибока тиша, що стало чути, як шарпає вітер дошки, якими позабивали вікна.— Станіс зі своїми лицарями вийшов з Пущанського Насипу під прапором свого нового червоного бога. З ним на кошлатих низькорослих кониках ідуть клани з північних гір. Якщо погода не зіпсується, сюди вони дістануться за два тижні. Крукохарч Амбер рухається королівським гостинцем, а Карстарки наближаються зі сходу. Вони планують тут об’єднатися з лордом Станісом і відібрати у нас цей замок.
Сер Гостін Фрей зірвався на ноги.
— Слід виступити йому назустріч! Навіщо дозволяти їм об’єднувати сили?
«Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від лорда Болтона, перш ніж перекинутися на другий бік»,— подумав Теон, поки інші лорди викрикували свої поради. Лорд Болтон підніс руку, закликаючи їх до тиші.
— Зала — не місце для таких дискусій, мілорди. Поки мій син виконуватиме свій подружній обов’язок, ми з вами зберемося у мене у світлиці. А всі решта хай лишаються тут і насолоджуються стравами й напоями.
Щойно лорд Страхфортський вислизнув із зали у супроводі трьох мейстрів, за ним піднялися й інші лорди й капітани. Готер Амбер, сухорлявий літній чоловік на прізвисько Хвойдозгуб, ішов, хмурячись і кривлячись. Лорд Мандерлі набрався так, що його з зали довелося виводити чотирьом дужим чоловікам.
— Слід ще послухати пісню про Кухаря Щура,— бурмотів він, спотикаючись і спираючись на своїх лицарів.— Співче, заграй-но пісню про Кухаря Щура.
Останньою підвелася леді Дастін. Щойно вона пішла, в залі немов стало задушливіше. Лише коли Теон зіп’явся на ноги, він зрозумів, як перепив. Кульгаючи геть від столу, він вибив з рук служниці карафу. На чоботи й на бриджі бордовою хвилею хлюпнуло вино.
Тут його схопила за плече чиясь рука — у тіло глибоко вп’ялися п’ять пальців, твердих як залізо.
— Тебе кличуть, Смердюче,— сказав Квасний Алін, з рота в якого смерділо гнилими зубами. З ним були Жовтий Дик і Деймон Потанцюй.— Ремсі каже, ти маєш віднести наречену до нього в ліжко.
Теона прошила хвиля страху. «Я вже зіграв свою роль,— подумав він.— Чому знову я?» Але краще не відмовлятися.
Ремсі вже пішов із зали. Його наречена, покинута і начебто забута, мовчки сиділа, скулившись, під прапором дому Старків, обіруч стискаючи срібний кубок. Судячи з того, яким поглядом вона подивилася на Теона, вона цей кубок перехиляла до дна неодноразово. Мабуть, сподівалася: якщо добряче нап’ється, тяжке випробування якось її омине. Але Теон знав, що не омине.
— Леді Аріє,— промовив він.— Ходімо. Час виконати свій обов’язок.
У супроводі шістьох Байстрючих хлоп’ят Теон вивів дівчину з зали й повів через морозний двір у Велику фортецю. Довелося здолати три прольоти кам’яних сходів, щоб піднятися у спальню лорда Ремсі — одну з кімнат, які не надто зачепив вогонь. Піднімаючись нагору, Деймон Потанцюй насвистував, а Шкуролуп похвалявся, що лорд Ремсі пообіцяв йому клапоть закривавленого простирадла на знак особливої прихильності.
Спальню добре підготували до шлюбної ночі. Всі меблі тут були нові — їх привезли з обозом з Кургантона. Ліжко під балдахіном, перина, криваво-червоні оксамитові завіси. Кам’яну підлогу встелили вовчими шкурами. В коминку горів вогонь, а на столику біля ліжка — свічка. В буфеті була карафа вина, два кубки й півголовки білого сиру з прожилками.
А ще тут стояло чорне дубове різьблене крісло з червоним шкіряним сидінням. На ньому сидів лорд Ремсі. На губах у нього блищала слина.