— У Довгому Кургані потрібні гарні люди.
— У Блудному Кургані, як його вже називають хлопці,— сказав Марш,— але нехай. Це правда, що замість Емета ви хочете зробити військовим інструктором цього лютого Шкіряка? Цю посаду зазвичай віддають лицарям, у крайньому разі — розвідникам.
— Шкіряк і справді лютий,— м’яко погодився Джон.— Тут я не сперечаюся. Особисто випробував його у дворі. Зі своєю кам’яною сокирою він не менш небезпечний, ніж більшість лицарів — з крицею замкової роботи. Погоджуюся: він не такий терплячий, як хотілося б, і дехто з хлопців його страшенно боїться... але це й на краще. Одного дня їм доведеться прийняти справжній бій, і заздалегідь пізнати трохи страху їм не завадить.
— Він дикун.
— Був дикуном, поки не дав обітниці. Тепер він — наш побратим. І він здатен навчити хлопців не лише вправлятися з мечем. Їм не завадить підхопити кілька слів давньою мовою і трохи навичок, які має вільний народ.
— Вільний,— пробурмотів крук.— Король. Зерна.
— Хлопці йому не довіряють.
«Хто саме? — міг би запитати Джон.— Скільки їх?» Але це може завести розмову не туди.
— Мені дуже прикро. Що ще?
Заговорив септон Селадар.
— Отой хлопчина Шовк. Подейкують, ви збираєтеся зробити його своїм стюардом і зброєносцем замість Толета. Мілорде, хлопець — повійник... він... не побоюся цього слова... лицемірний педераст із борделів Старгорода.
«А ви — п’яниця».
— Ким він був у Старгороді, нас не обходить. Він швидко вчиться, має гострий розум. Інші новобранці спершу його зневажали, але він хутко завоював їхню прихильність і подружився з ними. У бою він безстрашний, а ще трохи вміє читати й писати. Він має впоратися з простим завданням приносити мені їсти і сідлати коня, вам так не здається?
— Скоріш за все,— сказав Бовен Марш із кам’яним обличчям,— але братчикам це не подобається. Традиційно командувачі беруть собі у зброєносці хлопців шляхетного походження, яких поступово й самих готують до командування. Чи мілорд гадає, що Нічна варта піде колись у бій під проводом повійника?
Джон не витримав.
— Ходила під проводом і гірших. Старий Ведмідь лишив для свого наступника кілька застережних нотаток щодо декого з братів. У Тінявій вежі кухар полюбляв ґвалтувати септ, а потім на позначення чергової жертви таврував у себе на тілі семикутну зірку. Ліва рука у нього в зірках від зап’ястка до ліктя, а ще в нього повно зірок на литках. У Східній варті є вояк, який підпалив батьківський будинок, підперши двері. Дотла згоріла вся його родина — всі дев’ятеро. Хай чим займався Шовк у Старгороді, тепер він наш брат, і він стане моїм зброєносцем.
Септон Селадар хильнув вина. Отел Ярвик наколов на ніж ковбаску. Бовен Марш сидів червоний з обличчя. Крук, ляснувши крилами, зронив: «Зерна, зерна, убий». Нарешті лорд-стюард прочистив горло.
— Певен, вашій милості краще знати. Можна поцікавитися отими трупами в крижаних камерах? Хлопці тривожаться, та ще й доводиться тримати їх під вартою! Ми марнуємо двох добрих вояків — хіба що ви боїтеся...
— ...що вони повстануть з мертвих? Я на це і сподіваюся.
— Семеро спасіть,— збліднув септон Селадар. По підборіддю в нього червоною цівкою побігло вино.— Лорде-командувачу, блідавці — протиприродні чудовиська. Мерзота в очах богів. Ви ж... ви ж не збираєтеся з ними розмовляти?
— А вони здатні розмовляти? — запитав Джон Сноу.— Не думаю, але напевно я не знаю. Може, вони й чудовиська, але до смерті вони були людьми. Скільки людського в них лишилося? Той, якого я зарізав, збирався вбити лорда-командувача Мормонта. Отож він явно пам’ятав, хто це і де його шукати.
Джон не сумнівався: мейстер Еймон одразу зрозумів би його мету; Сем Тарлі страшенно перелякався б, але також зрозумів.
— Лорд-батько вчив мене, що ворога потрібно знати в обличчя. А ми дуже мало знаємо про блідавців, а ще менше — про Чужих. Тому треба довідатися більше.
Але ця відповідь не сподобалася гостям. Септон Селадар, граючись із кристалом, який висів у нього на шиї, промовив:
— Я вважаю, це нерозумно, лорде Сноу. Молитимуся Стариці, щоб високо піднесла свій ліхтар і освітила вам шлях до мудрості.
Джонові урвався терпець.
— Нам усім не завадить трохи мудрості, це точно...— («Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу»).— То поговоримо нарешті про Вал?
— Отже, це правда? — запитав Марш.— Ви її випустили.
— За Стіну.
— Королівський трофей! — ахнув септон Селадар.— Його світлість розгнівається, довідавшись, що її немає.
— Вал повернеться.
«Раніше за Станіса, дайте боги».
— Звідки ви знаєте? — поцікавився Бовен Марш.
— Вона так сказала.
— А що як вона збрехала? А що як з нею трапиться лихо?
— Ну, тоді у вас буде шанс обрати лорда-командувача собі до вподоби. А поки що, боюся, вам доведеться терпіти мене,— Джон ковтнув елю.— Я відіслав її на пошуки Тормунда Велетозгуба, щоб вона передала йому від мене пропозицію.
— Можна дізнатися яку?
— Таку саму, як я робив у Кротівці. Їжа, дах над головою і мир в обмін на те, що він з усією своєю потугою приєднається до нас у боротьбі проти спільного ворога й допоможе утримати Стіну.
Бовена Марша, схоже, це не здивувало.
— Ви хочете пустити його на цей бік,— сказав він таким тоном, немов знав це від самого початку.— Відчинити браму для нього і його поплічників. Для сотень, тисяч дикунів.
— Якщо у нього їх стільки лишилося.
Септон Селадар осінив себе знаком зірки. Отел Ярвик крекнув. Бовен Марш промовив:
— Це можуть розцінити як державну зраду. Це дикуни. Брутальні нальотчики і ґвалтівники, звірі, а не люди.
— Тормунд не такий,— сказав Джон,— так само як і Манс Рейдер. Та навіть якби все, що ви кажете, було правдою, вони все одно люди, Бовене. Живі люди, як ви і я. Зима на підході, мілорди, й коли вона прийде, нам, живим людям, доведеться стати пліч-о-пліч проти мертвих.
— Сноу,— кракнув крук лорда Мормонта.— Сноу, Сноу.
Джон не звернув на нього уваги.
— Ми зараз допитуємо дикунів, яких привели з собою з гаю. Кількоро з них розповіли цікаву історію про полісунку на ім’я Кума Кротиця.
— Кума Кротиця? — перепитав Бовен Марш.— Не буває таких імен.
— Начебто вона мешкає у норі під дуплистим деревом. Правда це чи ні, а їй було видіння про те, як прибуває цілий флот кораблів і забирає весь вільний народ за вузьке море, у безпечне місце. Тисячі людей, які повтікали після бою, були в такому відчаї, що повірили їй. Кума Кротиця повела їх усіх у Крутодім, де вони мають молитися й чекати визволення з-за вузького моря.
— Я не розвідник,— нахмурився Отел Ярвик,— але... кажуть, Крутодім — нечисте місце. Прокляте. Навіть ваш дядько так казав, лорде Сноу. Чого вони подалися туди?
Перед Джоном на столі лежала карта. Він обернув її, щоб усі бачили.
— Крутодім розташований у захищеній бухті, він має глибоку природну гавань, куди може зайти найбільший корабель. Навколо повно дерева й каміння. Вода кишить рибою, а ще неподалік є колонії тюленів і морських корів.
— Це все щира правда, я не сумніваюся,— сказав Ярвик,— але я б у тому місці й ночі не провів. Ви ж знаєте легенду.
Джон знав. Шістсот років тому Крутодім можна було назвати єдиним справжнім містечком на північ від Стіни, аж якось уночі його поглинуло пекло. Усіх мешканців чи то забрали в рабство, чи то порубали на м’ясо — залежно в яку версію легенди вірити, а хати й хороми охопила пожежа, яка палала так яскраво, що далеко на півдні її побачили чатові на Стіні й подумали, що на півночі встає сонце. Потім на примарний ліс і на Морозне море ще мало не півроку сипався з неба попіл. Купці розповідали, що на місці Крутодому лишилося жахливе руйновище — обвуглені дерева, обгорілі кістки, переповнені трупом води гавані, а з печер скелі, що нависала над поселенням, відлунювали моторошні зойки, від яких у жилах стигла кров.
З тієї ночі спливло шість століть, але Крутодому і досі всі уникають. Тепер там знову дикий праліс, чув Джон, проте розвідники запевняють, що серед зарослих руїн чаяться опирі, біси й пекельні привиди, які жадають крові.