Тиріон уже готовий був відмовитися, коли його врятував оклик одного з помічників капітана. Була вже середина ранку, і капітан хотів знову спустити на воду шлюпки. На щоглі, як уже багато днів поспіль, обвисло велике смугасте вітрило, одначе капітан сподівався, що трохи північніше можна буде зловити вітер. Це означало, що доведеться гребти. Шлюпки були малі, а ког — великий, і тягнути його на буксирі — жарка, пітна й виснажлива робота, результатом якої будуть водянки на долонях і біль у спині, а більш нічого. Команда терпіти цього не могла. Тиріон їм не докоряв.
— Вдові слід було посадити нас на галеру,— кисло пробурмотів він.— Буду вдячний, якщо хтось допоможе мені позбутися цих клятих дощок. Мені, здається, вже скабка між ноги встромилася.
Цей обов’язок неохоче виконав Мормонт. Пенні, забравши свиню і собаку, повела їх у трюм.
— Перекажи своїй міледі, щоб добре замикалася в каюті,— мовив сер Джора, розстібаючи защіпки на ременях, які з’єднували дерев’яний нагрудник зі спинкою кіраси.— Щось забагато ходить розмов про реберця, окіст і шинку.
— Ця свиня — половина її земних скарбів.
— Пекарська команда з’їла б і собаку,— сказав Мормонт, роз’єднуючи нагрудник і спинку.— Просто скажи їй.
— Як зволите.
Просякла потом сорочка прилипла до грудей. Тиріон відліпив її, мріючи бодай про легенький бриз. Дерев’яні обладунки були не тільки незручні, а й важкі й задушливі, сто разів мальовані-перемальовані, вкриті багатьма шарами старої фарби. На весіллі Джофрі, наскільки пригадував Тиріон, один з наїзників мав на гербі деривовка Роба Старка, а другий виїздив у кольорах Станіса Баратеона.
— Якщо ми хочемо виступити перед королевою Данерис, нам знадобляться обидві тварини,— сказав він. Якщо матроси вирішать зарізати Гарнюню, ні Тиріон, ні Пенні їх не зупинять... а от довгий меч сера Джори може змусити їх принаймні замислитися.
— Це так Куць сподівається зберегти голову на плечах?
— Сер Куць, якщо ваша ласка. І — так. Коли її світлість зрозуміє мою справжню цінність, вона мене берегтиме, як зіницю ока. Зрештою, я ж дуже милий малий, а ще я знаю чимало корисного про свою рідню. А доти мені варто добре її розважати.
— Хай скільки витинай, а твоїх злочинів цим не змити. Данерис Таргарієн — не дурна дитина, чию увагу легко відвернути жартами й акробатичними трюками. І твою долю вона вирішить по справедливості.
«Ой, тільки не це». Тиріон роздивлявся Мормонта різнобарвними очима.
— А як вона зустріне вас, ця справедлива королева? Теплими обіймами, дівчачими хиханьками чи сокирою ката? — він вишкірився, зауваживши очевидний дискомфорт лицаря.— Чи ви справді очікували, що я повірю, ніби в борделі ви були у королівських справах? Захищали королеву, перебуваючи на іншому кінці світу? А може, ви тікали, може, королева драконів вас вигнала? Але за що... ой, стривайте, ви ж за нею шпигували! — Тиріон поцокав язиком.— Ви сподіваєтеся повернути її прихильність, віддавши їй мене. Мушу сказати, план не дуже. Можна подумати, що його розробили з п’яної розпуки. От якби я був Джеймі... позаяк Джеймі убив її батька, а я лише убив свого. Ви гадаєте, Данерис мене стратить, а вас пробачить, але може статися з точністю до навпаки. Може, це вам треба сідати верхи на свиню, пане Джоро. Вдягнути залізний блазенський костюм, як Флоріян...
Від удару здорованя-лицаря голова в Тиріона зробила мало не повний оберт; він з такою силою гепнувся на палубу, що голова аж відскочила від дощок. Поки він намагався звестися на одне коліно, в роті набігло повно крові. Тиріон виплюнув вибитий зуб. «День у день гарнішаю, але, здається, я і справді зачепив болючу рану».
— Карлик сказав щось таке, що вас образило, сер? — невинно поцікавився Тиріон, зворотом долоні стираючи з розбитої губи бульбашки крові.
— Мене вже нудить від твого чорного рота, карлику,— сказав Мормонт.— У тебе ще лишилося кілька зубів. Якщо хочеш їх зберегти, до кінця мандрівки тримайся від мене подалі.
— Важко буде. Ми в одній каюті.
— Можеш спати деінде. У трюмі, на палубі — мені байдуже. Просто не потрапляй мені на очі.
Тиріон зіп’явся на ноги.
— Як зволите,— відповів він з повним ротом крові, але здоровань-лицар уже пішов геть, гупаючи чоботами по дошках палуби.
Спустившись униз, на камбуз, Тиріон саме полоскав рота розведеним ромом, кривлячись від болю, коли зайшла Пенні.
— Я чула, що сталося. Ой, ви поранені?
— Трохи крові й вибитий зуб,— знизав він плечима. «Але Мормонта я, здається, ранив більше».— А він ще й лицар! Дуже прикро, але якщо нам знадобиться захист, на сера Джору я б не розраховував.
— Що ви зробили? Ой, у вас губа кривавиться,— вона, витягнувши з рукава носовичок, промокнула.— Що ви сказали?
— Кілька істин, яких сер Безоар зовсім не хотів чути.
— Мабуть, ви з нього глузували. Невже ви не розумієте? Не можна в такому тоні розмовляти з великою людиною. Вас можуть скривдити. Сер Джора міг викинути вас у море, де ви б і потонули під сміх матросів. З людьми треба обережніше. Розважай і весели, викликай усмішку й регіт — ось як завжди вчив тато. Невже батько не навчив вас, як триматися з великими людьми?
— Мій батько вважав їх дрібнотою,— сказав Тиріон,— і веселитися не любив.
Він зробив ще ковток розведеного рому, побовтав у роті, сплюнув.
— Але я тебе зрозумів. Мені багато чого ще слід дізнатися про життя карликів. Можливо, ти будеш така ласкава і повчиш мене в перервах між герцями і верхогонами на свині.
— Так, м’лорде. Радо. Але... що то були за істини? Чому сер Джора так сильно вас ударив?
— То все з любові. З тої самої причини, з якої я зварив суп зі співця,— сказав він, думаючи про Шей і про вираз її очей, коли Тиріон затягував у неї на шиї ланцюг, накручуючи його на кулак. Ланцюг із золотих долонь. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар».— А ти ще цнотлива, Пенні?
— Так,— спалахнула вона.— Звісно. Хто б захотів...
— Такою і лишайся. Кохання — це божевілля, а жага — отрута. Бережи свою цноту. Щасливіша будеш, і менша вірогідність опинитися десь у брудному борделі на Ройні з повією, яка віддалено нагадує твоє загублене кохання...— («Або поплисти на край світу, сподіваючись розшукати місце, куди діваються повії»).— Сер Джора мріє врятувати свою королеву драконів і потішитися її вдячністю, але я трохи розуміюся на королівській вдячності, й порівняно з нею краще вже палац у Валірії...— він несподівано затнувся.— Ти це відчула? Корабель ворухнувся.
— Справді,— обличчя Пенні засвітилося радістю.— Ми знову рухаємося. Вітер...— вона кинулася до дверей.— Хочу поглянути. Біжімо, я вас обжену.
І вона помчала нагору.
«Вона ще зовсім юна,— змушений був нагадати собі Тиріон, коли Пенні вискочила з камбуза й подерлася нагору крутою дерев’яною драбиною з усією швидкістю, на яку були здатні її ніжки.— Майже дитина». І все одно від її збудження йому аж стало лоскітно. Він рушив за нею нагору.
Вітрило знову ожило — напиналося, обвисало, знову напиналося, й червоні смуги на парусині звивалися, як змії. Матроси гасали палубою і тягнули шкоти, а помічники капітана горлали команди мовою Старого Волантиса. Гребці на шлюпках відчепили буксирні линви й погребли назад до кога, щосили працюючи веслами. З заходу віяв поривчастий вітер, сіпаючи снасті та плащі, як малий бешкетник. «Селейсорі Коран» нарешті зрушив з місця.
«Може, ще й до Міріна допливемо»,— подумав Тиріон.
Та коли він видерся драбиною на ют і роззирнувся, його усмішка розтанула. «Тут ще і море, і небо блакитні, а от на заході... Такого кольору неба я в житті не бачив». На обрії купчилися густі хмари.
— Ти бачиш, як потемніло крайнебо? — мовив він до Пенні, вказуючи.
— Що це означає? — запитала вона.
— Це означає, що нам пора тікати на край землі.
Він здивувався, коли Мокоро і двійко з його полум’яних пальців приєдналися до них на юті. Було ще тільки пообіддя, а червоний жрець зі своїми послідовниками зазвичай з’являвся на палубі не раніше сутінок. Жрець суворо кивнув.
— Ось бачиш, Гугоре Гілл. Божий гнів. Не можна глузувати з Царя світла.