Вчепившись у леєр, Тиріон почав пробиватися до люка, щоб утекти від шторму в трюм, але порив вітру збив його з ніг, а другим поривом його кинуло на поруччя, отож він щосили вчепився. Дощ шмагав обличчя, засліплюючи. В роті знову набралося повно крові. Корабель кректав і кахкав, як товстун, який від закрепу тужиться у виходку.
А тоді щогла відламалася.
Тиріон цього не бачив, тільки чув. Знову долинув тріск, а потім — зойк дерева, неначе його мучать, і знагла в повітря злетіло повно скіпок і скалок. Одна мало не влучила Тиріонові в око, друга встромилася в шию, третя прошила литку, пробивши і чоботи, і бриджі. Він скрикнув. Але він тримався за леєр, тримався з відчайдушною силою, про яку в собі й не здогадувався. «Вдова сказала, корабель не дістанеться туди, куди прямує»,— згадалося йому. І він нестримно зареготав — дико й істерично, а навколо гуркотів грім, стогнали дошки, билися хвилі.
Заки шторм угамувався і вцілілі пасажири й члени команди виповзли назад на палубу, як виповзають після дощу з землі блідо-рожеві черв’яки, побитий «Селейсорі Коран» сидів на воді низько, на десять градусів накренившись на лівий борт; корпус тріснув у сотні місць, у трюмі було повно води, а від щогли залишився гострий уламок заввишки з карлика. Не витримала навіть носова фігура: відламалася рука, яка стискала сувої. Пропало дев’ятеро людей, включно з одним з помічників, двома полум’яними пальцями і самим Мокоро.
«Чи бачив це у своєму полум’ї Бенеро? — подумав Тиріон, коли збагнув, що червоний жрець-здоровань зник.— А Мокоро?»
— Пророцтво — як недовчений мул,— поскаржився він Джорі Мормонту.— Здається, що з нього буде користь, на щойно ти на нього покладешся, як він тебе хвицне в голову. Та клята вдова знала, що корабель не дійде туди, куди прямує, вона про це нас попередила — сказала, що Бенеро бачив це у полум’ї, але я вважав, це означає... ну, яка вже різниця! — він скривив губи.— Насправді воно означало, що клятий потужний шторм поламає нашу щоглу на тріски, щоб нам лишалося тільки безцільно дрейфувати у затоці Зажури, поки не закінчаться харчі й ми не почнемо жерти одне одного. Кого, як гадаєте, заріжуть першого... свиню, собаку чи мене?
— Того, хто забагато пащекує, як на мене.
Наступного дня помер капітан, на третю ніч — кок. Команда ледве тримала корабель на плаву. Помічник, який перебрав командування, прикинув, що вони мають бути неподалік південного кінця острова Кедрів. Коли він спустив на воду шлюпки, щоб дотягнути корабель на буксирі до найближчого суходолу, одна шлюпка потонула, а друга, обрізавши кінці, погребла на північ, покинувши всіх своїх товаришів.
— Раби,— презирливо кинув Джора Мормонт.
Якщо послухати здорованя-лицаря, то він весь шторм проспав. Тиріон дуже сумнівався, але промовчав. Одного дня, може, йому закортить вкусити когось за ногу, а для цього потрібні зуби. Мормонт, схоже, вирішив забути про сварку, тож Тиріон удав, що її ніколи й не було.
Дрейфували дев’ятнадцять днів, а запаси харчів і води танули. З неба невтомно палило сонце. Пенні ховалася в каюті разом зі свинею і собакою, а Тиріон приносив їй їсти, кульгаючи на забинтованій нозі, а вночі принюхуючись до рани. Коли не було чого робити, він колов собі пальці на руках і ногах. Сер Джора щодня гострив меча до блиску. Коли сідало сонце, троє вцілілих полум’яних пальців щодня запалювали священне вогнище, але, читаючи молитву разом з командою, всі троє були в своїх розцяцькованих обладунках і тримали списи під рукою. І вже ніхто з матросів не намагався потріпати карликів по голові.
— Може, влаштувати для них герць? — одного вечора заговорила Пенні.
— Краще не треба,— озвався Тиріон.— Це тільки нагадає їм про твою гарну вгодовану свиню.
Одначе з кожним днем Гарнюня дедалі худнула, а Хрум давно перетворився на шерсть і кості.
Тої ночі Тиріонові наснилося, що він знову на Королівському Причалі, з арбалетом у руках. «А куди діваються повії?» — сказав лорд Тайвін, та коли Тиріонів палець натиснув на гачок і тятива забриніла, стріла встромилася в живіт Пенні.
Прокинувся Тиріон від криків.
Підлога під ним ходила ходором, і на якусь мить йому зі сну наверзлося, що він на «Сором’язливій панні». Але дух свинячого лайна швидко привів його до тями. Скорбота вже позаду, на іншому кінці світу, позаду і всі тогочасні радощі. Пригадалося, яка прегарна була Лемора після ранкового купання, коли на голій шкірі в неї виблискували краплинки води, але на цьому кораблі єдина панна — бідолашна Пенні, молоденька опецькувата карлиця.
Одначе щось відбувалося. Тиріон, позіхаючи, висковзнув з гамака й почав шукати чоботи. Хоч це було чисте божевілля, він заодно пошукав і арбалет, але його, звісна річ, не було. «Шкода,— подумав Тиріон,— міг би придатися, коли великі люди прийдуть з наміром мене зжерти». Натягнувши чоботи, він подерся на палубу подивитися, що там за галас. Пенні опинилася нагорі раніше за нього й тепер стояла, розширивши очі від зачудування.
— Вітрило,— крикнула вона,— он там, он там, бачите? Вітрило, вони нас бачать, бачать. Вітрило!
Цього разу Тиріон таки її поцілував... спершу розцілував у обидві щоки, потім цьомкнув у чоло й нарешті поцілував у вуста. На останньому поцілунку вона, розчервонівшись, уже сміялася, потім раптом знову засоромилася, але це не мало значення. Інший корабель наближався. Велика галера, бачив Тиріон. Весла лишали у кільватері довгий білий слід.
— Що це за корабель? — запитав Тиріон у сера Джори Мормонта.— Можете прочитати назву?
— Мені не треба читати назву. Ми з підвітряного боку, я носом чую,— Мормонт витягнув меча.— Це работоргівці.
Перекинчик
Перші сніжинки прилетіли, коли на заході сідало сонце. До ночі сніг пішов такий густий, що місяць зійшов уже за білою завісою, ніким не видимий.
— Боги Півночі обрушили на лорда Станіса свій гнів,— зранку оголосив Руз Болтон, коли у великій залі Вічнозиму люди почали збиратися на сніданок.— Він тут чужий, і давні боги недовго терпітимуть його серед живих.
Присутні схвально заревіли, молотячи кулаками по довгих дощаних столах. Вічнозим, може, і зруйнований, але його гранітні мури ще здатні захистити від вітру й негоди. Запаси харчів і напоїв достатні, воякам є де погрітися у вільний від служби час, є де посушити одяг, а ще є затишні куточки, де можна полежати й поспати. Лорд Болтон звелів нарубати дров на півроку, тож у великій залі було завжди тепло й затишно. А Станіс цього не має.
Теон Грейджой не долучився до схвальних криків. Так само і вояки дому Фреїв, не міг він не помітити. «Вони тут теж чужі»,— подумав він, спостерігаючи за сером Ейнісом Фреєм і його зведенюком сером Гостіном. Народжені у приріччі, Фреї ще в житті не бачили такого снігу. «Північ уже забрала трьох їхніх кревних»,— подумав Теон, пригадуючи, як Ремсі безплідно шукав зниклих безвісти між Білою Гаванню і Кургантоном.
На помості, між двома лицарями з Білої Гавані, сидів лорд Вайман Мандерлі, наминаючи кашу за обидві товсті щоки. Вона йому смакувала не так, як свинячі пироги на весіллі. Трохи далі однорукий Гарвуд Стаут тихенько перемовлявся з блідим як смерть Хвойдозгубом Амбером.
Теон разом з усіма став у чергу по кашу, яку насипали у дерев’яні миски з кількох мідних казанів. Лордам і лицарям у кашу додавали молоко, мед і навіть трішки масла, бачив Теон, але йому такого не запропонують. Його правління в ролі королевича Вічнозимського виявилося коротким. Він зіграв свою роль у балагані, видавши заміж підставну Арію, і більше він Рузові Болтону не потрібен.
— Пам’ятаю, в першу мою зиму сніг був вище голови,— сказав хтось із горнвудських вояків у черзі попереду.
— Ага, тільки тоді ти був усього три фути на зріст,— озвався кіннотник з Рівчаків.
Уночі, лежачи без сну, Теон зловив себе на мріях про втечу: він уявляв, як непомітно вислизає, поки Ремсі та його лорд-батько заклопотані чимось іншим. Проте всі брами замкнені й добре охороняються, нікому в замку не вільно заходити й виходити без дозволу лорда Болтона. Навіть якби Теон знайшов якусь лазівку, все одно б не повірив. Він не забув ще Кіру з її ключами. Та якби він і втік, куди йому податися? Батько мертвий, а дядьки йому не допоможуть. Пайк для нього втрачений. Єдина подоба домівки, що йому лишається, це тут, серед кісток Вічнозиму.