Коли вони вийшли надвір, сніг посипав ще густіше, і леді Дастін горнулася в соболеву шубу. Чатові при дверях, що кулилися у плащах і в каптурах, майже не відрізнялися від сніговиків. Лише пара, яка вихоплювалася з рота, свідчила, що вони досі живі. По всій довжині зубчастих стін горіли багаття в марній спробі розігнати темряву. Маленький гурт почеберяв через гладенький і незайманий білий сніг, який доходив до литок. Намети у дворі вже наполовину засипало, і тканина провисла під вагою снігу.
Вхід у крипту містився в найстарішій частині замку, біля підніжжя Першої фортеці, якою вже не користувалися сотні років. Ремсі, плюндруючи Вічнозим, підпалив її, а те, що не згоріло, завалилося. Залишилася тільки оболонка, розбита з одного боку, й туди вже понамітало снігу. Навколо валялися уламки — бите каміння, обгорілі балки, тріснуті химери. Сніг майже поховав їх, але над сніговим заметом ще стирчала одна з химер, і її фантастична морда невидюще вищирилася до неба.
«Тут знайшли Брана, коли він упав». Того дня Теон поїхав на полювання разом з лордом Едардом і королем Робертом, котрі й гадки не мали, які жахливі новини зустрінуть їх у замку. Теон пам’ятав, з яким обличчям Роб повідомляв це. Ніхто не сподівався, що покалічений хлопчик виживе. «Ні богам не вдалося вбити Брана, ні мені»,— подумав Теон. Це була дивна думка, а ще дивніше було думати, що Бран, може, й досі живий.
— Тут,— указав Теон на сніговий замет, який ліпився до стіни фортеці.— Внизу. Стережіться битого каміння.
Більш як півгодини челядники леді Дастін відкопували вхід, розгрібаючи сніг і хиткі уламки. А коли докопалися, виявилося, що двері примерзли. Сержантові довелося піти по сокиру, щоб відчинити двері, які, застогнавши завісами, відкрили очам кам’яні гвинтові сходи, що вели у темряву.
— Спускатися далеко, міледі,— попередив Теон.
Леді Дастін це не зупинило.
— Бероне, світло.
Сходи були вузькі й круті, сходинки — за багато сторіч витерті по центру. Йшли по одному: сержант з ліхтарем, потім Теон і леді Дастін, а позаду решта гурту. Теон завжди вважав крипту холодною, і влітку вона такою і була, але зараз що нижче спускалися, то тепліше ставало. Не те щоб тут було тепло — звісно, зовсім не тепло, але тепліше, ніж нагорі. Глибоко під землею, схоже, прохолода була однакова завжди.
— Дружина повсякчас плаче,— сказала леді Дастін, спускаючись обережними кроками.— Наша маленька леді Арія.
«А тепер стережися. Стережися, стережися». Теон уперся рукою в стіну. Здалося, що у мінливому світлі смолоскипів сходинки рухаються під ногами.
— Як... як скажете, м’леді.
— Руз незадоволений. Перекажи це своєму байстрюкові.
«Він не мій байстрюк»,— хотів заперечити Теон, але внутрішній голос мовив: «Твій-твій. Смердюк належить Ремсі, а Ремсі належить Смердюкові. Не забувай свого імені».
— Вдягати її в біле й сіре мало чим допоможе, якщо дівчина так і ридатиме. Фреям, може, й байдуже, а от північани... вони бояться Страхфорту, але вони люблять Старків.
— Не ви,— сказав Теон.
— Не я,— зізналася леді Кургантонська,— але всі решта — так. Старий Хвойдозгуб тут тільки тому, що Фреї тримають у заручниках Великого Джона. І невже ти гадаєш, що люди Гарвуда забули про попередній шлюб Байстрюка і про те, як його леді-дружину залишили помирати з голоду, обгризаючи власні пальці? Як гадаєш, які думки зринають у їхніх головах, коли вони чують, як ридає нова дружина? Дорогоцінна донечка доблесного Неда?
«Ні,— подумав Теон.— Вона не плоть і кров лорда Едарда, її звати Джейн, вона — проста донька стюарда». Він не сумнівався, що леді Дастін щось підозрює, та все одно...
— Плач леді Арії наробить нам більше лиха, ніж усі мечі й сулиці лорда Станіса. Якщо Байстрюк планує залишатися лордом Вічнозимським, йому слід навчити дружину сміятися.
— Міледі,— урвав її Теон.— Ми прийшли.
— Сходи йдуть і нижче,— зауважила леді Дастін.
— Тут є і нижчі рівні. Давніші. Найнижчий рівень, кажуть, частково обвалився. Я там ніколи не бував.
Штовхнувши двері, він повів гурт у довгий склепінчастий тунель, де парами марширували в чорноту могутні колони.
Сержант леді Дастін високо підняв ліхтар. Тіні ковзали і крутилися. «Крапелька світла у морі темряви». У крипті Теон ніколи не почувався затишно. Він відчував, як на нього дивляться кам’яні королі своїми кам’яними очима, стискаючи кам’яними пальцями руків’я іржавих мечів. Ніхто з них не любив залізнородного. Теона переповнило знайоме моторошне відчуття.
— Як їх багато,— зронила леді Дастін.— Знаєш їхні імена?
— Колись знав... але це було дуже давно. Оці, на цьому боці,— вказав Теон,— були королями на Півночі. Останнім був Торен.
— Король-на-колінах.
— Так, міледі. Далі були тільки лорди.
— Аж до Юного Вовка. Де гробниця Неда Старка?
— В кінці. Сюди, міледі.
Гурт рухався між рядів колон, і кроки відлунювали під склепінням. Здавалося, людей проводжають кам’яні очі мерців й очі їхніх кам’яних деривовків. Обличчя викликали невиразні спогади. Зринуло декілька імен — непрохані, нашептані примарним голосом мейстра Лувіна. Король Едрик Снігова Борода, який правив на Півночі сто років. Брандон Корабельник, який заплив далі, ніж сідає сонце. Теон Старк, Голодний Вовк. «Мій тезко». Лорд Берон Старк, який об’єднався з Кичерою Кастерлі у війні проти Дагона Грейджоя, лорда Пайку, ще в ту добу, коли Сімома Королівствами фактично правив байстрюк-чаклун, прозваний Кривавим Круком.
— Он у того короля бракує меча,— зауважила леді Дастін.
І правда. Теон не пригадував, який це король, але довгий меч, якого він мав тримати у руках, був відсутній. Там, де він колись був, лишилися сліди іржі. Це видовище розтривожило Теона. Він сто разів чув, що залізо цих мечів утримує духів мертвих у їхніх гробницях. А якщо меча немає...
«У Вічнозимі повно привидів. І я — один з них».
Рушили далі. З кожним кроком обличчя Барбрі Дастін, здавалося, твердішає. «Їй тут не подобається так само, як і мені». Теон несамохіть запитав:
— Міледі, за що ви так ненавидите Старків?
Вона довгу мить дивилася на нього.
— За те, за що ти їх так любиш.
Теон аж спіткнувся.
— Люблю? Та я ніколи... Я відібрав у них замок, міледі. Я... я вбив Брана й Рикона, настромив їхні голови на кілки, я...
— ...поїхав разом з Робом Старком на південь, бився з ним пліч-о-пліч у Лопотючому лісі й Річкорині, повернувся на Залізні острови як їхній посол, щоб вести переговори з власним батьком. Кургантон теж вислав з Юним Вовком своїх людей. Я постаралася дати якнайменше вояків, розуміючи, що хоч когось дати доведеться, щоб не наразитися на гнів Вічнозиму. Отож у війську в мене були і очі, і вуха. Вони тримали мене в курсі. Я знаю, хто ти. Я знаю, що ти. А тепер дай відповідь на моє питання. За що ти любиш Старків?
— Я...— Теон уперся рукою у колону.— Я... хотів стати одним з них...
— Але не міг. У нас із вами більше спільного, ніж вам здається, мілорде. Однак ходімо.
Трохи далі разом тулилося три гробниці. Саме там і зупинилися.
— Лорд Рикард,— зронила леді Дастін, роздивляючись скульптуру посередині. Статуя була височенна, з обличчям довговидим, бородатим, похмурим. Лорд Рикард мав такі самі кам’яні очі, як і у всіх, але його очі здавалися сумними.— У нього теж нема меча.
Це була щира правда.
— Хтось тут покрав мечі. У Брандона також немає.
— Він би обурився,— сказала леді Дастін, скидаючи рукавичку і торкаючись його коліна: її шкіра біліла на тлі темного каменю.— Брандон обожнював свого меча. Любив його нагострювати. «Волію тримати його таким гострим, щоб можна було поголити волоссячко у жінки на піхві»,— любив він повторювати. «Прегарна річ — закривавлений меч»,— якось сказав він мені.
— То ви були знайомі,— мовив Теон.
Світло від ліхтаря так відблискувало в її очах, що здавалося, наче вони горять вогнем.
— Брандон був у Кургантоні годованцем старого лорда Дастіна, батька мого майбутнього чоловіка, але більшість часу він проводив у Рівчаках, їздячи верхи. Він обожнював верхову їзду. В цьому його менша сестра вдалася в нього. Вони були як парочка кентаврів. А мій лорд-батько любив, коли у нього гостює спадкоємець Вічнозиму. Батько мав великі плани для дому Рисвелів. Він би на тарілочці подав мою цноту будь-кому зі Старків, який проїздив повз, але в тому й не було потреби. Брандон ніколи не соромився просити те, що хоче. Я вже стара й усохла, давним-давно вдовиця, але я і досі пам’ятаю блиск моєї крові у нього на прутні тої ночі, коли він мене узяв. Гадаю, Брандонові теж вона сподобалася. Прегарна річ — закривавлений меч, щира правда. Боліло, але це був солодкий біль.