Але той день, коли я дізналася, що Брандон має побратися з Кетлін Таллі... в тому болю не було нічого солодкого. Він її не хотів, можу вас запевнити. Він сам так і сказав у нашу останню ніч... але у Рикарда Старка теж були великі плани. Плани на Південь, які б не могли здійснитися без шлюбу його спадкоємця з донькою одного з його васалів. По тому мій батько ще сподівався віддати мене за Брандонового молодшого брата Едарда, але і він дістався Кетлін Таллі. А мені лишився юний лорд Дастін — допоки Нед Старк не забрав у мене і його.
— Робертів заколот...
— Ми з лордом Дастіном були одружені півроку, коли Роберт підняв повстання й Нед Старк скликав прапори. Я благала чоловіка не їхати. Він мав родичів, яких міг би послати замість себе. Дядька, знаменитого вправністю з топором, і двоюрідного діда, який воював ще у Війні дев’ятипенсових королів. Але він був справжнім чоловіком, дуже гоноровим, і просто мусив сам очолити кургантонських рекрутів. У день від’їзду я подарувала йому коня — рудого жеребця з вогненною гривою, гордість табунів мого лорда-батька. Мій лорд присягнувся повернутися на ньому, коли закінчиться війна.
Нед Старк дорогою назад у Вічнозим повернув мені того коня. Сказав, що мій лорд загинув доблесною смертю і що його тіло упокоїлося з миром під червоними горами Дорну. Проте кості своєї сестри він привіз на Північ, де вона й похована... але я вам присягаюся: кості лорда Едарда ніколи не лежатимуть поряд з її кістьми. Я їх згодую своїм псам.
Теон нічого не розумів.
— Його... його кості?..
Вона скривила вуста. Ця бридка усмішка нагадала йому Ремсі.
— Перед Червоним весіллям Кетлін Таллі відіслала кості лорда Едарда на Північ, але ваш залізний дядько, захопивши Кейлінський Рів, перекрив дорогу. І відтоді я не спускаю з тої дороги очей. Якщо ті кості випірнуть з болота, далі Кургантона вони не доїдуть,— сказала вона, кинувши на подобу Едарда Старка останній погляд.— Тут нам більше нема чого робити.
Коли вони вийшли з крипти, завірюха й не думала вщухати. Піднімаючись нагору, леді Дастін мовчала, але, знову опинившись біля руїн Першої фортеці, вона, затремтівши, мовила:
— Раджу тобі нікому не переповідати нічого з того, що я тут казала. Тобі зрозуміло?
Ще б пак!
— Хто не хоче втратити язика, тримає його за зубами.
— Руз добре тебе вишколив,— мовила вона й пішла геть.
Королівський трофей
Королівське військо вийшло з Пущанського Насипу в золотому сяйві світанку — виповзло з-за частоколу, немов довга сталева змія зі свого кубла.
Лицарі-південці їхали в кірасах і кольчугах, пом’ятих і пощерблених у битвах, які, проте, і досі блищали у сонячному промінні. Побляклі та брудні, подерті та полатані, їхні прапори й сюрко і досі забарвлювали зимовий ліс цілою палітрою кольорів: небесно-блакитний і жовтогарячий, червоний і зелений, фіолетовий, синій і золотий аж сяяли серед голих брунатних стовбурів, сіро-зелених сосон і чатових-дерев та брудних снігових заметів.
У кожного з лицарів були зброєносці, слуги й солдати. За ними їхали зброярі, кухарі, груми; шереги списників, сокирників, лучників; сиві ветерани сотні боїв і зелені хлопчаки, у яких попереду перший бій. На чолі марширували горяни: вожді та звитяжці на кошлатих гаронах, а поряд з ними — волохаті бійці, вбрані в дублену шкіру, старі кольчуги й шуби. Дехто з них розмалював обличчя брунатною і зеленою фарбами й начепив на себе гілля, щоб зливатися з деревами.
У хвості валки їхав обоз: мули, коні, воли, ціла миля возів і гарб, навантажених харчами, фуражем, наметами й іншими припасами. Останнім їхав ар’єргард — знов лицарі в кірасах і кольчугах в оточенні розвідників, які, ховаючись, рискали навколо, щоб ворог не міг підкрастися непомітно.
З обозом, у критому фургоні з величезними колесами, облямованими залізом, їхала Аша Грейджой, з кайданами на руках і ногах і під пильним наглядом Ведмедиці, яка хропіла гірше за чоловіків. Його світлість король Станіс не збирався ризикувати, що його трофей утече з полону. Він збирався завезти її у Вічнозим і виставити у ланцюгах на огляд усім лордам Півночі — кракенову доньку, закуту і зломлену, доказ його сили.
Валку проводжали сурми. У світлі сонця, яке сходило у небі, сяяли гостряки списів, а обабіч блищала від ранкової паморозі трава. Пущанський Насип від Вічнозиму відділяло сто льє лісу. Триста миль кручого польоту. «П’ятнадцять днів»,— казали лицарі.
— Роберт зробив би такий перехід за десять днів,— підслухала Аша слова лорда Фела. Його дідусь загинув від Робертової руки у Літньому палаці, й невідомим чином це піднесло його вбивцю в очах онука до божественної висоти.— Роберт був би у Вічнозимі вже два тижні тому й тепер показував би Болтонові язика з-за зубчастих стін.
— Тільки при Станісові такого не кажи,— мовив Джастин Масі,— бо він нас змусить іти і день, і ніч.
«Цей король так і живе у тіні свого брата»,— подумала Аша.
Щиколотку й досі прошивало болем, коли Аша на неї наступала. Там точно перелом, не сумнівалася вона. Набряк зійшов ще в Пущанському Насипі, але біль зостався. Якби то були розтягнуті зв’язки, уже б точно все минулося. З кожним її рухом бренькали ланцюги. Кайдани гризли і зап’ястки, і гордість. Але така ціна покори.
«Ніхто ще не помер від того, що прихилив коліно,— якось сказав їй батько.— Навіть уклінник може одного дня повстати з крицею в руці. Хто не хоче прихиляти коліно, помре навстоячки». Балон Грейджой довів правдивість власних слів, коли захлинувся його перший заколот: кракен прихилив коліно перед оленем і деривовком, але одразу повстав знову, щойно померли Роберт Баратеон і Едард Старк.
Тому і кракенова донька в Пущанському Насипі вчинила так само, коли її кинули перед королем, зв’язану й кульгаву (але, на щастя, не зґвалтовану), з пекучим болем у щиколотці. «Здаюся, ваша світлосте. Чиніть зі мною, як зволите. Прошу тільки пощадити моїх людей». Вона непокоїлася тільки через Карла, Триса й решту вцілілих у вовчому лісі. Їх залишилося дев’ятеро. «Пошарпана дев’ятка» — ось як їх нарік Кром. Він отримав найтяжчі рани.
Станіс дарував їм життя. Однак Аша відчувала, що в цьому чоловікові немає щирого милосердя. Він, понад усякий сумнів, дуже рішучий. І мужності йому не бракує. Люди кажуть, він справедливий... і навіть якщо його справедливість різка й сувора — що ж, життя на Залізних островах призвичаїло Ашу Грейджой до такого. І все одно їй цей король не подобався. Оті його глибоко посаджені блакитні очі завжди здавалися підозріливо примруженими, а в глибині вирувала холодна лють. Ашине життя нічого для нього не важило. Вона була лише заручницею і трофеєм, який доведе північанам, що Станіс здатен приборкати залізнородних.
«От і дурень». Якби він знав північан, то розумів би, що перемога над жінкою їх не вразить, а цінність Аші як заручниці близька до нуля. Тепер Залізними островами править її дядько, а Воронячому Оку байдуже до того, жива вона чи померла. Може, це не байдуже її чоловікові — отій жалюгідній руїні, яку Юрон їй нав’язав, але Ерик Айронмейкер не має стільки грошей, щоб заплатити за неї відкупне. Однак Станісові Баратеону цього не поясниш. Його ображає вже те, що вона — жінка. Чоловіки з царини люблять, щоб жінки були м’які й милі, знала Аша, й ходили в шовках, а не в кольчугах і дубленій шкірі, з метальними топірцями в руках. Але коротке знайомство з королем у Пущанському Насипі переконало Ашу, що вона б йому і в сукні не сподобалася. Навіть з дружиною Галбарта Гловера, побожною леді Сибеллою, він поводився чемно й шанобливо, але явно почувався ніяково. Цей південний король — з тих чоловіків, для яких жінки — інакша раса, дивна й незбагненна, як велети, бабаї і діти пралісу. Ведмедиця теж змушувала його скреготіти зубами.