Північани на «ведмежих лапах» швидко почали обганяти решту війська. Обійшли лицарів у головній колоні, а потім і сера Годрика Фаринга з авангардом. А вози й фургони в обозі тим часом відставали більше й більше, тож ар’єргарду доводилося повсякчас їх підганяти, щоб вони рухалися швидше.
На п’ятий день завірюхи обоз перетинав рівнину, по пояс заметену снігом, під яким ховався замерзлий ставок. Коли невидимий лід тріснув під вагою фургонів, крижана вода проковтнула трьох візників і чотирьох коней, а потім і двох людей, які намагалися їх урятувати. Серед них був Гарвуд Фел. Лицарі встигли його витягнути, але губи в нього вже посиніли, а шкіра побіліла, як молоко. Хай що з ним робили, ніяк не могли його зігріти. Багато годин він дико тремтів, хоча з нього зрізали весь мокрий одяг, загорнули його в теплі хутра та всадовили біля багаття. Вночі у нього почалася гарячка, він заснув — і більше не прокинувся.
Саме того вечора Аша вперше почула, як люди королеви неголосно говорять про жертву — офіру червоному богу, щоб він припинив завірюху.
— Цю метелицю на нас наслали боги Півночі,— сказав сер Корліс Пенні.
— Облудні боги,— відтяв сер Годрі Велеторіз.
— З нами Р’глор,— мовив Клейтон Саґз.
— А Мелісандра — ні,— зронив Джастин Масі.
Король нічого не сказав. Але все чув. Щодо цього Аша була певна. Він сидів за почесним столом, перед ним остигала неторкана миска цибулевого супу, а Станіс приплющеними очима втупився у полум’я свічки, не звертаючи уваги на розмови, які точилися навколо. Замість нього висловився його заступник, стрункий високий лицар на ім’я Ричард Горп.
— Скоро завірюха скінчиться,— заявив він.
Але снігопад тільки посилювався. Вітер шмагав жорстокіше, ніж батіг рабовласника. Аша гадала, що звикла до холоду на Пайку, де з моря налітав, завиваючи, вітер, але це були непорівнянні речі. «Від такого холоду люди божеволіють».
Навіть коли валкою прокочувався наказ ставати табором на ніч, зігрітися було не так легко. Намети всі промокли, ставити їх було важко, ще важче потім складати, а коли їх добряче засипало снігом, вони могли й раптово завалитися. Королівське військо продиралося через гущавину найбільшого лісу в Сімох Королівствах, але не могло набрати сухого дерева на багаття. З кожною зупинкою розпалювали дедалі менше багать, а ті, що вдавалося розпалити, давали більше диму, ніж жару. Дедалі частіше їли все холодне, а бувало, і сире.
Навіть священне вогнище змаліло й ослабло, й це лякало вояків королеви. «Царю світла, визволи нас від цього лиха,— молилися вони, підхоплюючи слова, промовлені басовитим голосом сера Годрі Велеторіза.— Яви нам знову ясне сонце, вгамуй вітри, розтопи сніги, щоб ми могли дістатися ворога й розчавити його. Р’глоре, наповни нас своїм світлом».
Пізніше, коли сер Корліс Пенні вголос поцікавився, чи бувало таке, щоб ціла армія замерзла в зимову хуртовину, вовки розреготалися.
— Це ще не зима,— заявив Барило Вул.— У горах ми говоримо: осінь поцілує, а зима віддере. Це ще тільки поцілунок осені.
«Дай боже, щоб я ніколи не побачила справжньої зими». Аші було краще за інших: зрештою, вона ж — королівський трофей. Поки інші голодували, її годували. Поки інші тремтіли від холоду, вона грілася. Поки інші продиралися через сніг на втомлених конях, вона їхала у фургоні на горі хутра, зручно закута у кайдани, ховаючись від снігу під жорсткою від морозу парусиною.
Найгірше було коням і простим солдатам. Двоє зброєносців зі штормових земель зарізали якогось латника в суперечці за місце ближче до вогню. Наступної ночі лучники, які не могли зігрітися, примудрилися підпалити власний намет; одне добре: від нього нагрілися сусідні намети. Дестрієри почали гинути від виснаження й холоду. «Що таке лицар без коня? — вигадали вояки загадку.— Сніговик з мечем». Якщо кінь падав, його тут-таки різали на м’ясо. Припаси швидко танули.
Пізбері, Коб, Фоксглав та інші південні лорди вмовляли короля стати табором, поки не вщухне метелиця. Станіс і слухати не хотів. Не збирався він і піддаватися на вмовляння людей королеви, які пропонували принести жертву їхньому голодному богові.
Цю історію Аша почула від Джастина Масі, не такого ревного вірянина, як решта. «Офіра доведе, що наша віра досі палає, сір»,— сказав Клейтон Саґз до короля. А Годрі Велеторіз додав: «Цю хурделицю на нас наслали давні боги Півночі. Покласти їй край може тільки Р’глор. Ми мусимо пожертвувати йому безбожника».
«У мене половина війська безбожників,— озвався Станіс.— Нікого я не палитиму. Моліться ревніше».
Сьогодні нікого не палитимуть, і завтра не палитимуть... та якщо сніг не вгамується, скільки ще протримається королівська рішучість? Аша ніколи не розділяла твердої віри дядька Ейрона в затонулого бога, але тієї ночі вона молилася Тому, хто живе на дні морському, так само гаряче, як завжди молився Мокрочубий. Але завірюха не вщухла. Похід тривав, хоча військо вже ледве повзло. П’ять миль на день — це ще було добре. Потім три. Потім дві.
Після дев’яти днів віхоли всі капітани й командири щовечора, ставши табором, йшли вимоклі й виснажені в королівське шатро доповідати про свої втрати за день.
— Один загинув, троє зникло.
— Втратили шістьох коней, серед них і мого.
— Померло двоє, один з них лицар. Впало четверо коней. Одного вдалося знову поставити на ноги. Решта здохли. Два дестрієри й один ступак.
Люди назвали це «льодяним ліком». Найбільше потерпав обоз: гинули коні, люди пропадали безвісти, вози переверталися й ламалися.
— Коні грузнуть у снігу,— казав Джастин Масі королю.— Люди губляться або просто сідають і вмирають.
— Нехай,— відтяв король Станіс.— Ідемо далі.
Північани на своїх гаронах і у «ведмежих лапах» почувалися набагато краще. Чорний Донел Флінт і його зведенюк Артос втратили тільки одного вояка. Лідли, Були й Норі взагалі нікого не втратили. Загубився один з мулів Моргана Лідла, але Лідл, схоже, був упевнений, що його поцупили Флінти.
«Пущанський Насип від Вічнозиму відділяє сто льє лісу. Триста миль кручого польоту. П’ятнадцять днів». П’ятнадцятий день переходу сплив, а військо подолало менш ніж половину шляху. За ним тягнувся слід з розбитих возів і мерзлих трупів, похованих під снігом. Аша не бачила ні сонця, ні місяця, ні зірок уже стільки часу, що почала сумніватися, чи вони їй узагалі не наснилися.
Лише на двадцятий день переходу вона врешті звільнилася від кайданів на ногах. Пізнього пообіддя один з коней, запряжених у її фургон, упав просто на дорозі. Заміни йому не знайшлося: всі тягловики, які ще лишилися, потрібні були для возів з харчами і фуражем. Під’їхав сер Джастин Масі й наказав зарізати коня на м’ясо, а фургон порубати на дрова. А потім зняв з Аші кайдани й потер їй затерплі литки.
— Коня для вас я не маю, міледі,— сказав він,— а якщо я візьму вас до себе на коня, він не витримає. Вам доведеться йти пішки.
Від кожного кроку в Аші від болю пульсувала кісточка. «Скоро заніміє від холоду,— вмовляла вона себе.— За годину я вже ніг не відчуватиму». І вона майже не помилилася: це відбулося швидше, ніж вона думала. Заки темрява зупинила валку, Аша вже кульгала, сумуючи за комфортом своєї рухомої в’язниці. «В тих ланцюгах я зовсім ослабла». На вечерю вона прийшла така виснажена, що заснула за столом.
На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного переходу доїли останні овочі. На тридцять другий день закінчилися зерно й фураж. Цікаво, думала Аша, скільки днів людина здатна протриматися на сирій мерзлій конині?
— Бранч присягається, що ми всього за три дні від Вічнозиму,— сказав королю Ричард Горп, коли закінчився «льодяний лік».
— Це якщо ми покинемо всіх немічних,— мовив Корліс Пенні.
— Немічних і так уже не врятувати,— наполягав Горп.— Ті, хто ще не зовсім знесилів, або швидко дійдуть до Вічнозиму, або теж помруть.
— Цар світла допоможе нам узяти замок,— сказав сер Годрі Фаринг.— Якби з нами була леді Мелісандра...
Нарешті, після кошмарного дня, коли валка просунулася на якусь милю, втративши при цьому дюжину коней і чотирьох людей, лорд Пізбері накинувся на північан.