— Цей перехід від початку був божевільною ідеєю. Щодня помирає дедалі більше людей, і за віщо? За якесь дівчисько?
— За Недову доньку,— сказав Морган Лідл. Він був другим з трьох синів, тож інші вовки називали його Середульшим Лідлом, але здебільшого позаочі. Саме Морган мало не зарубав Ашу в бою під Пущанським Насипом. Пізніше, під час переходу, прийшов до неї просити вибачення... за те, що в гарячці бою обізвав її лярвою, а зовсім не за те, що хотів топором їй голову надвоє розрубати.
— За Недову доньку,— луною підхопив Барило Вул.— І ми отримаємо і її, і замок, якщо ви, пихаті південні вискочні, не обмочите свої атласні штанці через дрібний сніжок.
— Дрібний сніжок?! — м’який дівчачий рот Пізбері скривився від люті.— Це ви нарадили цей безглуздий похід, Вуле. Я починаю підозрювати, що ви з самого початку працювали на Болтона. Так було? Це він вас підіслав нашіптувати отруйні слова королю на вухо?
— Лорд Песбери,— розреготався йому в обличчя Барило.— Був би ти чоловіком, я б тебе за таке убив, але меч у мене з надто вже доброї криці, щоб плямити його кров’ю боягуза,— сказав він, хильнув елю й витер губи.— Так, люди помирають. І до Вічнозиму ще чимало помре. То й що? Це війна. На війні люди гинуть. Так і має бути. Так завжди було.
Сер Корліс Пенні кинув на вождя клану недовірливий погляд.
— Ви хочете померти, Вуле?
Північанина це, здається, розважало.
— Я хочу жити вічно у краю, де літо триває тисячу років. Я хочу замок у хмарах, щоб згори дивитися на землю. Я хочу, щоб мені знову було двадцять шість. У двадцять шість я міг цілий день битися і цілу ніч кохатися. Але наші хотіння не мають значення.
Зима вже на підході, хлопче. А зима — це смерть. То краще нехай мої люди загинуть за Недову донечку, ніж замерзнуть у снігу, самотні й голодні, плачучи сльозами, які крижанітимуть у них на щоках. Ніхто не складає пісень про тих, хто так загинув. Я вже старий. Для мене ця зима — остання. Тому я хочу перед смертю скупатися в Болтоновій крові. Хочу відчути її бризки в себе на обличчі, коли мій топір глибоко вгризеться Болтонові в череп. Хочу злизати її з вуст і померти, відчуваючи на язиці її смак.
— Так! — закричав Морган Лідл.— Кров і криця!
Усі горяни підхопили його клич, гупаючи по столу своїми кухлями й пивними рогами, наповнюючи гуркотом королівське шатро.
Аша Грейджой і сама не відмовилася б зараз від бою. «Одненького бою, щоб покласти край цим мукам. Криця проти криці, рожевий сніг, потрощені щити й відрубані кінцівки — і все закінчиться».
Наступного дня пластуни натрапили на покинуте село між двома озерами: то було вбоге і злиденне місце — декілька хаток, загальна світлиця і сторожова башта. Ричард Горп наказав зупинитися, хоча того дня армія просунулася не більш як на півмилі, а до темряви лишалося ще декілька годин. Заки в село дотягнулися обоз і ар’єргард, уже зійшов місяць. З ними прийшла й Аша.
— У цих озерах водиться риба,— сказав до короля Горп.— Ми прорубаємо у кризі ополонки. Північани вміють це робити.
Навіть у своєму широкому хутряному плащі й важких латах Станіс нагадував людину, яка однією ногою стоїть у могилі. Те м’ясо, яке ще лишалося на його рослявому худому тілі в Пущанському Насипі, за перехід усохло зовсім. Шкіра обтягувала череп, а щелепи були зціплені так міцно, що Аша боялася — у нього зуби потріскаються.
— Що ж, риба,— озвався він, карбуючи кожне слово.— Але виходимо на світанку.
Коли прийшов світанок, табір прокинувся в снігу й тиші. Небо з чорного зробилося білим, але світліше від цього не стало. Аша Грейджой прокинулася від судоми й холоду під горою хутра, слухаючи хропіння Ведмедиці. Вона ще не стрічала жінки, яка б так гучно хропла, але за перехід уже звикла до цього звуку й навіть знаходила в ньому певне заспокоєння. Її більше хвилювала тиша. Сурми не сурмили підйом, не закликали сідати на коней, шикуватися й готуватися до переходу. Не звучали бойові ріжки північан. «Щось трапилося».
Аша виповзла з-під хутра й видибала з намету, пробивши стіну снігу, яку за ніч намело перед входом. Побрязкуючи кайданами, вона підвелася та вдихнула крижане ранкове повітря. Сніг досі падав, він навіть посилився порівняно з учорашнім днем, коли вона заповзла в намет. Озера зникли, ліси також. Виднілися обриси інших наметів і навісів, а також розмите жовтогаряче сяйво сигнального вогню на сторожовій башті, але не сама башта. Решту проковтнула заметіль.
А десь попереду чекав Руз Болтон, ховаючись за мурами Вічнозиму, але голодне військо Станіса Баратеона застрягло в заметах, відрізане з усіх боків кригою і снігом.
Данерис
Свічка майже догоріла. З калюжі розталого воску стирчав менш як дюймовий недогарок, ллючи світло на ліжко королеви. Полум’я почало пригасати.
«Скоро зовсім згасне,— збагнула Дані,— а коли це станеться, ще одна ніч добіжить кінця».
Світанок завжди приходив надто рано.
Вона не спала — не могла, не хотіла. Не наважувалася навіть склепити повіки, боячись, що коли знову їх розклепить, буде вже ранок. Якби у неї була така влада, вона б зробила їхні ночі нескінченними, але могла тільки лежати без сну, насолоджуючись кожною солодкою миттю, поки світанок не перетворив усе на пригаслий спогад.
Дааріо Нагарне поряд з нею спав мирно, як немовля. У нього талант спати, хвалився він, посміхаючись у своїй самовпевненій манері. На марші він часто спить у сідлі, казав він, щоб добре відпочити перед боєм. Хоч сніг, хоч сонце — байдуже. «Якщо боєць не може спати, то не матиме і сили воювати»,— казав він. Нічні кошмари його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, що Сервина Дзеркального Щита переслідували привиди лицарів, яких він повбивав, Дааріо тільки розсміявся. «Якщо до мене прийдуть ті, кого я повбивав, я знову їх уб’ю». Сумління в нього — як у всякого перекупного меча, збагнула Дані. Тобто його немає зовсім.
Дааріо лежав на животі, зарившись обличчям, у подушку, а легке лляне покривало заплуталося навколо його довгих ніг.
Дані провела рукою по його спині, вздовж хребта. Шкіра була гладенька, майже безволоса. «Шовкова шкіра»,— подумалося їй. Приємно було діткатися її пучками. Вона любила пальцями прочісувати йому волосся, розминати йому литки після довгого дня в сідлі, проганяючи біль, брати в долоню його прутень, відчуваючи, як він твердне.
Була б вона звичайною жінкою, залюбки провела б усе життя, торкаючись Дааріо, пестячи його шрами й випитуючи в нього, як він їх отримав. «Якби він попросив, я б відмовилася від корони»,— подумала Дані... але він не просив і не попросить. Коли вони зливалися в одне, Дааріо шепотів слова кохання, але Дані розуміла, що кохає він королеву драконів. «Якби я відмовилася від корони, він би мене більше не хотів». Крім того, королі, втрачаючи корону, частенько втрачають і голову, й Дані не бачила причин, щоб з королевами було інакше.
Свічка, востаннє мигнувши, згасла, потонувши у власному воску. Темрява проковтнула і перину, і тих двох, що на ній лежали, й заповнила усі куточки покоїв. Обійнявши свого капітана, Дані притислася йому до спини. Вона вдихала його запах, насолоджувалася теплом його тіла й дотиком його шкіри до її власної. «Запам’ятай,— сказала вона собі.— Запам’ятай це відчуття». Вона поцілувала його в плече.
Дааріо перекотився до неї, розплющивши очі.
— Данерис,— ліниво усміхнувся він. Це був ще один з його талантів: він прокидався миттєво, як кіт.— Уже світанок?
— Ще ні. Ще трохи маємо часу.
— Брехуха. Бачу з твоїх очей. А хіба міг би я щось побачити, якби стояла нічна темрява? — Дааріо, відкинувши покривало, сів.— Уже сіріє. Скоро прийде день.
— Не хочу, щоб ця ніч закінчувалася.
— Не хочеш? І чому ж, моя королево?
— Сам знаєш.
— Весілля? — розсміявся він.— Тоді виходь за мене.
— Ти ж розумієш, що я не можу.
— Ти — королева. Ти можеш чинити як заманеться,— він провів рукою по її нозі.— Скільки ще ночей нам залишилося?
«Дві. Лише дві».
— Ти знаєш незгірше за мене. Сьогоднішня і наступна — і кінець.